Латинська Америка у

Латинська Америка у. х роках Дослідники виділяють три етапи в економічній історії Латинської Америки XXст. Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна база для розвинених економік, закінчився у період кризи 30-хроків. Він змінився етатистським періодом, індустріалізації та формування інфраструктури, з високим ступенем державного втручання, що завершився у середині 70-хроків гіпертрофією ролі держави в економіках більшості країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету.

Пiсля цього економiчний розвиток латиноамериканських держав уповiльнився, а з 1981р. бiльшiсть з них опинилася у найсильнішій за останнi 50 рокiв економiчнiй кризi. Відбулося падiння темпiв виробництва, зростало безробiття, посилювалася iнфляцiя, погiршувалося зовнiшньоекономiчне становище.

Відповідні зміни сталися у сфері економічної політики. Тому із середини 70-х-початку 80-х розпочався неолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьох країнах військових хунт. Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державного втручання, приватизацію тощо 42, c.125 . На кожному із зазначених етапів відбувалося певне підвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна політика відповідала потребам економічної системи.

Однак через недосконалість насамперед інститутів державної влади ця політика поступово сама ставала дестабілізуючим чинником, викликаючи економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавлення послабило динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, на відміну від економік НІК, ефективно включитися до світогосподарської системи, залежність від якої залишалася великою.

Через дефiцит поточних рахункiв латиноамериканські країни на початку 80-хроків розпочали процеси врегулювання, що включали зменшення сукупного попиту фiскальними, монетарними заходами, за допомогою політики доходiв та пiдвищення вiдносної цiни конкурентоспроможних товарiв на мiжнародному рівні через зміну обмiнного курсу, тарифну полiтику.

У деяких країнах вiдбувалося поєднання цих заходiв з програмами публiчного iнвестування та з iншими дiями уряду, спрямованими на iмпортозамiщення. Впровадження МВФ фiнансової дисциплiни серед боржникiв та зростання торгових прибуткiв, що можна було використовувати на виплату боргу, стало причиною чистого вiдпливу фiнансових ресурсiв з регіону. Це відбувалося одночасно з вiдносно повiльним зростанням цiн на первиннi товари, що становили 80 експорту Латинської Америки.

Отже, лібералізаційна економічна стратегія, проведена на вимогу Міжнародного валютного фонду, спричинила у країнах регiону на початку 80-х значний економiчний спад. Економiчна криза i програми МВФ, за визнанням експертiв ООН, значно погiршили і соцiальну ситуацiю.

Таблиця 4 Темпи зростання реального ВНП у країнах Латинської Америки та Карибського басейну, 35, 36, 37 Країна 1985 1986 1987 1988 1989 1990 1991 1992 1993 1994 1995 Аргентина -4,5 5,8 2,1 -2,8 -4,6 -0,2 8,8 8,6 6,1 7,4 -4,4 Болівія -0,1 -2,9 2,6 3,0 2,8 2,6 5,3 1,6 4,2 5,1 3,6 Бразилія 8,4 8,1 3,6 -0,1 3,3 -4,0 0,7 -1,1 4,4 5,7 3,8 Венесуела 1,3 6,9 3,9 5,8 -7,9 5,8 9,7 6,1 0,7 -2,5 2,3 Мексика 2,6 -3,9 1,7 1,2 3,3 4,4 3,7 3,0 0,8 3,6 -6,6 Панама 4,8 3,1 2,7 2,0 -16,0 -0,3 8,1 7,5 3,8 3,8 1,9 Парагвай 4,1 -0,3 4,5 6,7 5,9 3,1 2,4 1,6 4,1 2,9 4,1 Перу 2,4 9,0 8,0 -8,4 -11,5 -5,1 2,8 -0,9 5,8 13,9 7,7 Уругвай 0,2 7,1 7,9 -0,2 1,5 0,7 3,2 7,8 3,3 6,9 -2,8 Чілі 2,5 5,4 5,7 7,5 9,8 2,0 7,1 10,5 6,0 4,1 8,2 По регіону 3,6 3,8 3,1 0,9 1,4 0,3 3,2 2,6 3,6 5,2 0,4 Відповідно до позичкових угод з МВФ стратегії врегулювання включали рестриктивну грошову та фiнансову полiтики, скорочення бюджетних дефiцитів через пiдвищення податкових ставок та зменшення державних видаткiв, пiдвищення обмiнного курсу національних валют, зниження заробiтної платні й пiдтримання позитивних процентних ставок.

Скорочення дефiциту такими заходами негативно позначилося на економiчній активності та зайнятості. Досвiд продемонстрував, що за фiнансової лiбералiзацiї нерiвновага ринкiв товарiв, валюти, активiв вiдбивається на кредитному ринку в абсурдно високих процентних ставках, що не дозволяють ліквідувати цю нерiвновагу.

Неможливо було спрямувати ресурси у конкурентоспроможнi або iмпортозамiщуючi галузi.

У зв язку з цим уряди дійшли висновку про необхідність обмеження кредиту не лише через цiну, а й запровадженням інших засобів. Це видається складним завданням, хоча у такий спосіб можна уникнути кризи фінансової системи, до якої призводитимуть високі реальні процентні ставки. Кредитні рестрикцiї передусім впливають на такi вразливі сектори, як будiвництво, сiльське господарство, дрібні та середнi фiрми, тобто сфери з високою питомою зайнятiстю.

Це може мати негативні соціальні наслідки. Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у другій половині 80-хроків уряди країн регіону застосовували пільгові процентні ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили -23,5 у Бразилії, -24,0 - у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю за цільовим спрямування кредитів цей важіль економічної стратегії був малоефективним 36 . Вiдплив фiнансових ресурсiв за кордон погiршив можливостi iнвестування за рахунок нацiональних заощаджень, незважаючи на збільшення останніх. Відбулося обмеження iмпортної здатностi, тому через недостатнью кiлькість iмпортних комплектуючих стало неможливим використання недозавантажених потужностей.

Це стало, фактично, основною перешкодою економiчного вiдродження регiону. Однак скорочення вiдпливу ресурсiв обов язково повинно було супроводжуватися використанням отриманих коштiв на перетворення у структурi економiки. Зокрема, Бразилiя, у вiдповiдь на нафтову кризу 70-хроків, переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, у результатi їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання у 80-х з балансуванням зовнiшнiх рахункiв.

За такої ситуацiї багато держав регiону змушенi були підтримувати неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних для скорочення кiлькості iмпортованих компонентiв внутрiшнього виробництва та споживання. Водночас було пiдвищено цiни на конкурентоспроможні товари. За оцiнками науковцiв, у Латинськiй Америцi протягом 70-80-х років спостерiгалися значна гнучкiсть цiн та рiзке падiння реальних доходiв.

Отже, iнфляцiю там пов язують з високими iнфляцiйними очiкуваннями 29 . Вони, виходячи з досвiду, при стабiльній iнфляцiї виявляються вiрними. Інфляція враховується в економічних стратегіях приватних економічних суб єктів, що значно знижує її дестабілізуючий вплив. Водночас при раптовому виникненнi чи прискореннi iнфляцiї очікування можуть бути некоректними, державі легше впливати на приватні економічні стратегії. Тому значних успiхів у поєднаннi зменшення iнфляцiї та зростання досягнуто країнами, де відбувалося це скорочення у поєднанні з раптовим зростанням інфляції та гiперiнфляцiї. Натомість скорочення постiйної невисокої iнфляцiї здебільшого призводило до спаду виробництва.

Так, в Уругваї iнфляцiя зменшилася з 125 до 20 у 1968-1969рр. без економічного спаду, в Болiвiї - з 39 до 5,5 у 1974-1976рр. при 7 зростання ВВП, у Коста-Рiцi - з 100 у III кварталi 1983р. до 10 у 1984р. при 6 зростання ВВП 37 . На думку експертiв 38 , у випадку тривалої iнфляцiї важливо передусім скоротити iнфляцiйнi очiкування через зниження темпiв зростання ключових цiн з програмою грошової та фiнансової рестрикцiї. До того ж недостатньо примусити економiчних агентiв змiнити цiни вiдповiдно до намiчених темпів iнфляцiї. Важливо також переконати їх, що iншi агенти планують вжити аналогічні заходи. Тому держава повинна контролювати такi показники, як заробiтна платня, обмiнний курс, процент, деякi ключовi цiни з метою досягнення їхнього врiвноваженого стану.

Рекомендовано здiйснювати тривалий контроль, зокрема над валютним курсом як найдинамiчнішим та найдоступнішим показником на базi вiдповiдного рiвня мiжнародних резервiв, i на цьому тлi проводити вiдповiдну полiтику для збiльшення номiнального попиту згiдно програми. Рiзкий спад iнфляцiї підвищуватиме попит на грошi.

Якщо держава зволікатиме зi збiльшенням їхньої пропозицiї, зростатиме позичковий процент, що призведе до економічного спаду через утруднений доступ до фінансових ресурсів, необхідних для постінфляційної перебудови економіки. Отже, в мiру зменшення iнфляцiйних очiкувань грошові рестрикції повинні послаблюватися.

Через намагання скоротити iнфляцiю лише цiновим контролем у рядi країн Латинської Америки цiни зменшилися лише тимчасово за рахунок скорочення виробництва, а оскiльки програми стабiлiзацiї передбачали контроль лише за однiєю ключовою цiною зокрема, працi, iншi завдяки iнфляцiйним очiкуванням продовжували зростати.

Якщо iнфляцiю намагалися контролювати і встановлювали обмiнний курс, виходячи з орiєнтирiв зменшення iнфляцiї, темпи девальвацiї перевищували скорочення цiн. Вони на iмпорт зростали до рівня внутрiшнiх, а не навпаки. Зниження реального обмiнного курсу зруйнувало довiру до валютної полiтики та викликало поступове замiщення iмпортом внутрiшнiх товарiв. Взагалi теорiї iнфляцiї попиту та iнфляцiї витрат збігаються в оцiнцi важелiв запуску та розвитку iнфляцiї, суперечностi мiж ними виникають лише у разi її раптового сплеску.

Якщо iнфляцiя викликана зростанням споживання, вона не може iснувати в умовах спаду. Проте iнфляцiя витрат цілком сумісна з економічним спадом. Оскільки заходи економічної лібералізації мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, у першiй половинi 80-х у багатьох країнах Латинської Америки вiдбулися раптовi сплески iнфляцiї, викликанi зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозицiї після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено на контролi за попитом, а якщо темп зростання цiн перевищував свiтовий, вiн поєднувався з девальвацiєю для пiдвищення мiжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін внаслідок їхньої лібералізації може змінити структуру споживання та скоротити попит на ряд товарів, що є еластичним.

Специфiка кризи у країнах Латинської Америки зумовлює те, що полiтики скорочення зовнiшнього дефіциту та стабiлiзацiї відбувалися неодночасно.

Адже iснують несумiснi їхні компоненти, зокрема девальвацiя, що за умов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційним чинником та утруднюватиме стабiлiзацiю. Тому експерти рекомендували передусім проводити полiтику скорочення дефіциту, пов язану зі структурною перебудовою, навiть за рахунок деякого зростання iнфляцiї 41 . Таблиця 5 Індекси споживчих цін у країнах Латинської Америки та Карибського басейну, 35, 36, 37 Країна 1980 1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987 1988 1989 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 Аргентина 87,6 131,2 209,7 433,7 688,0 385,4 81,9 174,9 387,7 4923,8 1343,9 84,0 17,5 7,4 3,7 1,7 0,1 Болівія 23,9 25,2 296,5 328,5 2177,2 8170,5 66,0 10,7 21,5 16,6 18,0 14,5 10,5 9,4 8,5 12,6 13,1 Бразилія 95,3 91,2 57,9 179,2 203,3 228,0 58,4 366,0 433,6 1861,6 1584,6 475,8 1149,1 2489,1 929,3 22,0 14,9 Венесуела 19,6 10,8 7,9 7,0 18,3 5,7 12,3 40,3 35,5 81,0 36,5 31,0 31,9 45,9 70,8 56,6 112,6 Мексика 29,8 28,7 98,8 80,8 59,2 63,7 105,7 159,2 51,7 14,7 24,9 18,8 11,9 8,0 7,1 52,0 31,8 Панама 14,4 4,8 3,7 2,0 0,9 0,4 0,4 0,9 0,4 0,1 1,5 1,1 1,7 0,9 1,5 0,9 1,6 Парагвай 8,9 15,0 4,2 14,1 29,8 23,1 24,1 32,0 16,9 28,5 44,0 11,8 17,8 20,3 18,3 10,5 9,6 Перу 59,7 72,7 72,9 125,1 111,5 158,3 62,9 114,5 1722,3 2775,8 7649,7 139,2 56,7 39,5 15,3 10,2 11,9 Уругвай 42,8 29,4 20,5 51,5 66,1 83,0 76,4 57,3 64,0 84,2 129,0 81,5 59,0 52,9 44,1 35,4 28,3 Чілі 31,2 9,5 20,7 23,6 23,0 26,4 17,4 21,5 12,7 21,4 27,3 18,7 12,7 12,2 8,9 8,2 7,7 По регіону 56,0 57,5 84,6 130,8 184,8 274,7 64,5 198,3 759,4 1161,0 1186,6 196,1 420,8 892,7 339,9 25,9 21,8 Таким чином, у 1981-1985рр. скорочення зовнiшньоторговельного дисбалансу призвело до значного погiршення життєвого рiвня населення i стану економiки країн регiону.

Завданням економiчної полiтики стала змiна процесів регулювання, щоб можливим було поєднання пiдтримки зовнiшнього балансу з економiчним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого розвитку.

Після провалу стабілізаційної політики першої половини 80-хроків у Мексиці було здійснено другу спробу.

Стабілізаційна стратегія передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії і зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем Центрального банку було зосереджено близько 92 депозитів приватних банків. Це спричинило різке зменшення кредитування та падіння інвестицій. Водночас протягом 1988р. інфляція скоротилася з 18 до 0,6 на місяць 13, c.90 . Було підписано ряд пакетів економічної солідарності . Відповідно до них держава зобов язувалася підтримувати валютний курс, тарифи, деякі споживчі ціни, трудящі - не вживати надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці- не збільшувати ціни вище за визначений рівень. Запровадження фіксованого валютного курсу і надто повільна девальвація сприяли зниженню відносних цін на імпорт, до того ж несприятливий інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989р. після трирічної стагнації відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій. Однак стратегія антиінфляційного регулювання через прив язку курсу національної валюти до долара США у довготерміновому плані не принесла очікуваних результатів у економічній стабілізації. Зокрема, в Мексиці у 1991-1993рр. номінальний обмінний курс стосовно долара знизився лише на 5,4 , тоді як оптові ціни зросли на 30 . Ревальвація песо створила реальну загрозу платіжному балансу країни, хоча світовими та регіональними фінансовими інститутами, для яких Мексика була взірцем економічного відродження у регіоні, попередження щодо цього не бралися до уваги.

Ці структури заохочували проведення її тогочасної економічної стратегії. Низький рівень внутрішніх заощаджень викликав необхідність фінансування дефіцитів поточних рахунків за кошти від розміщення короткотермінових облігацій в іноземній валюті. До того ж грошові рестрикції, що здійснювалися як антиінфляційний захід, підвищували процентні ставки та сприяли припливу короткотермінових капіталів. Ігнорування важливості промислової політики, несприятливий клімат для розвитку власного виробництва та сприятливий - для імпорту зумовили використання основної маси кредитів на споживання.

Політика приватизації, згідно якої акції приватизованих підприємств призначалися на сплату зовнішнього боргу Мексики, стала ще одним чинником відпливу капіталів з країни. Новий уряд, призначений президентом Бразилії Ф.Мелу де Колора, розпочав у березні 1990р. виконання програми Нова Бразилія з грошово-фінансової реформи.

Відповідно до її умов готівка обмінювалася у співвідношенні 1 1, встановлювалися обмеження на конверсю банківських заощаджень у готівку. Було запроваджено декларування доходів при знятті грошей з рахунків на пред явника, встановлено межу вилучення коштів з рахунків овернайт.

Загалом таким чином було заморожено близько 80 ліквідних ресурсів. Водночас з метою збереження інвестиційного процесу було дозволено конвертувати блоковані кошти в інвестиції за угодою з державою.

Встановлювалися регульовані кредитні ставки у реальному вимірі - 7 для кредитів обсягом до 3млн крузейро, 10 - до 15млн крузейро 16, c.75 . Було підвищено державні тарифи, на один місяць з моменту реформи заборонялося будь-яке підвищення цін, а у подальшому їхня корекція дозволялася лише відповідно до опублікованого рівня очікуваної інфляції. Порушники цінової дисципліни підлягали суворому покаранню.

Відповідно до темпів інфляції корегувалася й заробітна платня.

Відбулися різке скорочення державних витрат та ліквідація податкових пільг, внаслідок чого замість очікуваного бюджетного дефіциту 8 ВВП у 1990р. було отримано позитивне сальдо у розмірі 2 ВВП. Розпочалася приватизація, до плану якої включалися 158 федеральних підприємств з 188 16, c.76 . Було скасовано фіксацію валютного курсу та лібералізовано імпорт.

Наслідки такої реформи були неоднозначними.

Зменшення внутрішнього попиту призвело до зниження цін, падіння інфляції та зростання валютного курсу в перші пореформенні місяці. Однак уже в січні 1991р. інфляція знову досягла 20 . Тому було втілено в життя наступний план, що передбачав замороження цін, підвищення на 25 та замороження заробітної платні, значне підвищення комунальних платежів. Проте інфляція тривала.

Зростання ВВП не відбувалося, через що загострилися соціальні проблеми, президент втратив підтримку підприємців, а вжиті у 1991р. адміністративні заходи викликали санкції з боку МВФ та МБРР 16, c.78 . У 1992р. президенту Ф.Мелу де Колора було оголошено імпічмент і притягнуто до суду. З 1994р. у Бразилії було запроваджено новий Плано реал, до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося відновити зростання ВВП 25, c.71 . З метою оздоровлення фінансової системи та підтримки національного банківського капіталу у 1995р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи.

Лише за два останніх місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову підтримку у загальній сумі 6 млрд дол. 26, c.105 . Стратегію бюджетної економії та грошово-кредитних рестрикцій було застосовано в Аргентині, що також пережила наприкінці 80-х-початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню інфляції з 200 на місяць влітку 1989р. до 1,5 у серпні 1992р скороченню бюджетного дефіциту з 9 ВВП у 80-хроках до 1,8 у 1991р. 13, c.91 . Водночас нерозв язані соціальні проблеми, нерівномірність розвитку регіонів економічний спад у деяких з них протягом трьох років становив 25 призвели до посилення соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.

До комплексної програми чилійського уряду Е.Фрея увійшли положення про те, що завдання держави полягають у створенні умов для розвитку внутрішнього ринку, контролі за забезпеченням рівного доступу всіх учасників економічного процесу до отримання кредитів та субсидій, у формуванні інфраструктури, необхідної для підвищення конкурентоспроможності підприємств, у забезпеченні гарантій стабільності правил гри на ринках 3 . Програма передбачала також інвестиції в освіту. Роль держави як підприємця, таким чином, було замінено на роль активного регулятора та стабілізатора економічної системи.

Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону в другій половині 80-х - першій половині 90-хроків, хоча через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.

У 1995р. приплив прямих іноземних інвестицій до країн Латинської Америки становив 27млрд дол. Характерно, що вкладення здійснюються нерівномірно в часі та галузевому вимірі. Так, посилення інтересу інвесторів до Аргентини і Перу був викликаний розпочатими там процесами приватизації. Зокрема, у Перу в 1990р. до сфери зв язку та транспорту було спрямовано лише 0,4 прямих інвестицій, а у 1995р коли відбувалася широкомасштабна приватизація телекомунікаційного сектора 42 . Після реалізації цих заходів надходження інвестицій зменшилося.

Це свідчить про невелику довіру іноземних інвесторів до національних економічних суб єктів, через що вони вкладали кошти, виходячи, імовірно, з кон юнктурних міркувань. Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х-початку 90-хроків є, на думку автора, переоцінка здатності приватних економічних суб єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища.

Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективними лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності. Так само як і у НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі здійснювало значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП була значно нижчою.

Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та структурних диспропорцій. Через це приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, тоді як завдяки стратегії скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій здійснювалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами. Отже, якщо у 1992р. ВВП по семи провідних країнах регіону становив 121 рівня 1981р то обсяг валових інвестицій зменшився на 8,2 , а у виробничому будівництві - на 24,2 37, p.88 . Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання МВФ кредитів. Особливістю ряду приватизаційних програм була передача підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу.

Це не здійснювало в економіки додаткових інвестицій. Фахівці висловлюють побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з точки зору національної безпеки.

У зв язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чилі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Болівії, Панамі, Бразилії, Колумбії 35 . Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення.

Так, ще на початку 80-хроків Бразилія переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання з балансуванням зовнiшнiх рахункiв. У Чилі було створено мережу пенсійних фондів, що виступали інституційними інвесторами. З метою підвищення довіри населення до цих фінансових інститутів держава на початку 90-хроків контролювала близько 40 їхнього портфеля акцій, а також надавала гарантії у випадку фінансового краху фонду.

Пенсійний фонд та страхові компанії акумулювали на початку 90-х майже 50 ВВП Чилі 3, с.128 . Розвиток пенсійних фондів у країнах регіону триває. Незважаючи на вирішення багатьох питань економічної стабілізації, суттєвим чинником нестабільності у Латинській Америці залишаються соціальні проблеми, що у свою чергу, знижує легітимність державної влади.

Про це свідчать повстання 1994р. на півдні Мексики, громадські заворушення у Перу, Панамі, Колумбії, Аргентині. У 90-хроках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін. Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало збільшення імпорту на 16 щороку протягом 1991-1994рр Водночас відбулося зменшення імпорту комплектуючих, що призвело до недозавантаження виробництв і скорочення експорту.

Темпи зростання останнього становили всього 6 . Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту.

Так, за 1980-1991рр. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23 , ціни на нього - на 6 . Зростання експорту становило 37 у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78 35, 36, 37 . Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Впевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-хроків було підірвано, зокрема і кризою 1994р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.

Таким чином, головна суперечність державної стратегії у малорозвинених країнах - мiж потребами внутрiшньої стабiлiзацiї та пристосуванням до умов мiжнародних економiчних вiдносин. Вона може виражатися у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, внутрiшнiм потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнiшньоекономiчних дисбалансiв через недосконалу структуру економiки.

Велика залежнiсть вiд експорту примушує цi країни пристосовуватися до вимог бiльш розвинених партнерiв. Як продемонстрував досвiд, країни, якi знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, здiйснили у 70-80-хроках потужний прорив і стали за рядом показникiв поруч з найрозвиненiшими країнами свiту. На вiдмiну вiд НІК, країни Латинської Америки зазнають значних втрат вiд загострення суперечностей мiж національною i свiтовою економiчними системами.

Протягом 80-90-хроків ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980р Це дозволяє говорити про зазначений період як про втрачене десятиліття. Залежність малорозвинених країн від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинених економік. Зокрема, у 1995р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинених країнах, тоді як у НІК воно прискорилося.

Отже, на відміну від останніх, у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, шокова терапія, що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі. Складнiсть проведення реформ полягає у необхiдностi дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об єкт економічної стратегії розвинених країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, завдяки чому порушується цілісність економічної системи самої країни. Тому ще у 80-хроках дослідниками ООН було висловлено рекомендацiї країнам-кредиторам щодо надання боржникам бiльшої свободи у розробцi власної економiчної полiтики та введення вiдповiдальностi кредиторiв за гарантованi темпи зростання.

В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвиненого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинених країн. 4. Відносини України з країнами Третього світу Міжнародний бізнес не поспішає інвестиціями в українську економіку, не виявляє великого ентузіазму і щодо допуску українських фірм на свої ринки.

Новій українській економіці потрібно створювати зародки здорової підприємницької культури, розвиваючи в собі критичне сприйняття, переймати управлінські технологіі, засновані на передових зразках західної ділової етики.

Щоб вийти на світовий ринок, потрібно інвестувати в розуміння один одного. Без цього в економіці хаосу надзвичайно важко проводити справи і доводити контракти до кінця. Західний ринок давно поділений і перерозподілений. Вихід один - боротьба за сферу впливу, за ефективну реалізацію свого товару, тобто за стимулювання експорту, за ефективний експорт в країни третього світу - Південної Америки, Близького Сходу, Африки. Якраз в цій ніші Україна не вступає в великі протиріччя з фінансовою політикою світового капіталу і тому може сподіватися на кредитно-інвестиційну підтримку проектів, які направлені на спільне виробництво і реалізацію українських товарів в третьому світі. Найбільш конкурентним товаром на ринках Третього світу є зброя і в умовах кризового стану економіки України розумно, раціонально розпорядитися надмірними запасами зброї - це значить зробити рішучий крок до вирішення проблеми валютних надходжень у скарбницю країни. 10 Не маючи практичного досвіду проведення самостійних експортних операцій з озброєнням, Україна на початковому етапі виходу на світовий ринок зброї проробила ряд першочергових заходів підписала міжнародні угоди з експорту озброєння та військової техніки, прийняла законодавчі акти щодо кримінальної відповідальності за порушення правил торгівлі зброєю, визначила організації, які мають право займатися подібними експортно-імпортними операціями, створила виконавчі структури з експортного контролю, обліку продажу зброї, подання відомостей до Регістру ООН тощо. Головна особливість зовнішньої торгівлі України зброєю полягала в тому, що на початковому етапі її наміри обмежувалися можливостями експорту надмірних запасів з арсеналу колишнього СРСР. Ця зброя була достатньо відома закордонним партнерам, які мають на озброєнні національних армій великі запаси такої зброї і техніки, мають необхідну кількість добре підготовлених, у тому числі й у військово-навчальних закладах України, кадрів. За такої ситуації найбільш актуальними були завдання не гаючи часу, поповнювати збройні арсенали країн, що мають у своєму розпорядженні раніше придбані зброю і техніку радянського виробництва, всіляко прагнути проведення модернізації окремих зразків. Укладення Україною міжнародних угод з торгівлі зброєю вимагало від неї виконання зобовязань щодо подання своєчасної та достовірної інформації про обсяги експортно-імпортних операцій. Так, за даними Регістру ООН, у 1992 р. до країн, що розвиваються, Україна експортувала зброї на суму 400 млн дол. США, зайнявши сьоме місце в світі за обсягами продажу після США, Росії, ФРН, Франції, Великобританії та Китаю. Як стало відомо сьогодні, більшість експортних операцій 1992 р. здійснювалися без належного урахування державних інтересів України. Ось чому більш жорсткими стали заходи щодо експортного контролю, і вже наступного 1993 р. обсяг продажу зброї скоротився до 46 млн дол. У 1994 р за даними СІПРІ, Україною продано зброї всього на 107 млн дол. США. Щоправда, збірник Світовий ринок зброї стверджує, що в тому ж таки 1994 р. військовий бізнес приніс нашій державі суму майже в 25 разів більшу, якщо вести розрахунки за всіма позиціями військово-технічного співробітництва. 10 Основними постачальниками озброєння в цей регіон були США, Франція, Німеччина, Ізраїль та Іспанія. Продавалися в основному вже застарілі зразки озброєння та військової техніки. 1 вересня 1997 р. США зняли заборону на продаж до країн Латинської Америки сучасних видів американського озброєння, що призвело до активізації обговорення в засобах масової інформації перспектив освоєння латиноамериканського ринку озброєння та військової техніки. Тижневик Aviation Week, наприклад, надрукував 15 вересня 1997 р. статтю під назвою Гострі дебати щодо латинського експорту, схоже, триватимуть. У ній, зокрема, зазначається, що найближчим часом три латиноамериканські країни - Чилі, Аргентина та Бразилія, за всіма ознаками, стануть лідерами у придбані зброї та військової техніки в США. При цьому найголовнішим у їхньому імпорті в найближчу перспективу будуть підсистеми та комплектуючі, а також послуги США модернізаційного характеру.

За оцінками міжнародних експертів, ємність ринку озброєнь в країнах Латинської Америки становитиме до 2000 р. від 4 до 5 млрд дол. США. Причому щорічна потреба в різних видах озброєння складатиме у грошовому виразі близько 1 млрд дол. Безперечно, що більша частина цієї суми витрачатиметься на закупівлю озброєння власного виробництва, але разом з тим планується забезпечення збройних сил країн регіону і за рахунок імпорту.

Перспективним напрямом у торгівлі з Чилі є продаж транспортних літаків на сьогодні чилійський парк літаків такого типу налічує лише 6 одиниць військово-транспортної авіації. В цілому ж Чилі оцінюється як перспективний ринок озброєнь. Підставою для такого висновку є наступні фактори - економічне зростання, що спостерігається в країні протягом останніх восьми років - переважання в озброєнні армії застарілих зразків зброї та військової техніки - наявність потенційних можливостей для фінансування закупівлі нових видів озброєння і техніки. Доказом перспективності цього ринку для України може бути успішна участь нашої держави у виставці ФФІДАЕ-98 у демонстраційних польотах брали участь два літаки українського виробництва Ан-32П та Ан-74ТК. Перспективним ринком для України вважається також Аргентина.

Щоправда, тут на теперішній час існують певні обмеження, повязані з браком у цієї країни коштів. 11 Такі ж проблеми існують і в Бразилії та в країнах Африки.

Зовсім новим напрямом військово-технічного співробітництва з країнами Латинської Америки та Африки є створення спільних підприємств, які випускатимуть військову продукцію. Це можуть бути підприємства, що спеціалізуватимуться на складанні озброєння та військової техніки, основні комплектуючі до яких постачатимуться із зарубіжних країн. Саме країн, що претендують на роль постачальника і проявляють нині значний інтерес щодо проведення спільних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт по створенню нових зразків озброєння та військової техніки. На закінчення слід зазначити, що процеси формування національної системи військово-технічного співробітництва та експортного контролю, завоювання Україною нових ринків озброєння відбуваються в непростому міжнародному контексті, який безпосередньо й опосередковано впливає на ці процеси. І, мабуть таки, однією з найголовніших причин такого стану речей є те, що по закінченні холодної війни різко загострилася конкурентна боротьба між основними експортерами озброєння, до якої нинішня Україна, як виявилось, не готова. В основі суперництва експортерів, яке має тенденцію посилюватись, з самого початку лежав насамперед той факт, що із закінченням воєнно-політичної конфронтації між Сходом і Заходом різко знизився попит на озброєння в межах так званого євроатлантичного простору, що, у свою чергу, боляче вдарило по інтересах найпотужніших військово-промислових компаній Заходу.

Уряди всіх країн, що є основними експортерами озброєння та військової техніки, випробували на собі потужний тиск національних оборонно-промислових комплексів і змушені були стати на шлях відкритого державного протекціонізму стосовно активного просування своєї національної продукції на світовий ринок озброєння та військової техніки. 11 ВИСНОВОК Досвід продемонстрував, що традиційне монетарне регулювання дозволяє подолати інфляцію, є ефективним як стратегія короткотермінової стабілізації. Проте воно сприяє пожвавленню виробництва.

Тому значна увага навіть у антиінфляційній стратегії має приділятися регулюванню кредитно-фiнансової сфери як важеля перерозподiлу ресурсiв.

На етапах, коли необхідно було поєднати стримування інфляції з економічним зростанням, зазначені держави, як правило, застосовували регульованi процентнi ставки, централiзацiю фiнансiв i навiть адмiнiстративний розподiл кредитних ресурсiв, створюючи для цього, зокрема, спецiальнi фiнансовi інститути.

Новим індустріальним країнам вдалося здійснити конверсію рентної активності завдяки пільгам для пріоритетних виробництв, поєднати напрями рентної активності підприємств з пріоритетами економічної стратегії держави.

Оскільки як першочергові було визначено виробництва з широкою мережею господарських зв язків та значними екстерналіями, їхнє економічне зростання стало імпульсом для ланцюгової реакції технологічного оновлення та розвитку всіх інших елементів економічної системи.

Уряд, спроможний реалізувати економічну стратегію, адаптивність економічної політики, перспективна орієнтація економіки на зовнішні ринки є чинниками успіху НІК. Завдяки економічній стратегії, що орієнтувалася на збільшення внутрішніх заощаджень та ефективну конвертацію їх в інвестиції, вони досягли значно більшого успіху в побудові матеріальної бази стабілізації, ніж країни Латинської Америки.

Останні, орієнтуючись на залучення позичкових ресурсів, застосовували підвищення процентних ставок, що гальмувало внутрішнє інвестування.

У зв язку з цим, коли на початку 80-х державні інвестиції у цьому регіоні скоротилися внаслідок фінансових рестрикцій, у НІК державні капіталовкладення зросли.

Тому ці країни змогли підхопити нову технологічну хвилю, пов язану з розвитком мікроелектроніки. Отже, у країнах, де відбулася ефективна розбудова ринкової економіки, застосовувалася стратегія оптимального комбінування мобілізації державних, позичкових і приватних ресурсів з метою структурної модернізації. Різний ефект стратегій лібералізації в НІК та Латинській Америці пояснюється тим, що у перших вона виступала логічним продовженням ефективної промислової політики, у другій - стала реакцією на поразку стратегії імпортозаміщення.

Окрім того, у країнах Південно-Східної Азії лібералізація проводилася поступово, вибірково і контрольовано, тоді як у Латинській Америці вона набула вигляду шокової терапії . Активна політика розвитку власних конкурентоспроможних виробників, що застосовувалася в НІК на тлі імпортних обмежень, виявила більшу ефективність, ніж лібералізація імпорту та надання світовому ринку права вибору національних компаній, що гідні існування.

Промислова стратегія НІК, таким чином, була активною і спрямовувалася на створення динамічних порівняльних переваг та розвиток експортних галузей.

У країнах Латинської Америки - переважно пасивною, зорієнтованою на експлуатацію наявних статичних порівняльних переваг у світовій торгівлі та імпортозаміщення.

Пріоритетність розвитку низькотехнологічних виробництв та імпорту продуктів високих ступенів обробки неминуче призводить до прискорення зростання імпорту стосовно експорту.

Отже, нині стратегія лібералізації зовнішньої торгівлі є ефективною лише за динамічних порівняльних переваг країни щодо продуктів, у яких технологічна складова відіграє значну роль. Якщо для товарів, на яких спеціалізується країна, потенціал технологічного вдосконалення низький або значною мірою вичерпаний, торговельна лібералізація веде до поступового відпливу капіталів та погіршення платіжного балансу.

Власне, можна сказати, що у НІК активна і послідовна економічна стратегія держави сама становила важливу конкурентну перевагу.

Парадоксально, проте дефіцит природних ресурсів у НІК виступив позитивним чинником.

По-перше, країни Латинської Америки застосували найпростішу стратегію - експорт сировини, що з часом підриває стимули та можливості для технологічного розвитку економіки. Глобальне зниження попиту на сировинні ресурси у 80-90-хроках відбилося на погіршенні торговельних балансів цих країн, тоді як орієнтація НІК на обробні та високотехнологічні галузі довела свою перспективність. По-друге, на думку експертів Світового банку, дефіцит ресурсів у НІК сприяв низьким альтернативним витратам праці, а отже дозволяв утримувати невелику заробітну платню.

Натомість у сировинних країнах існує багато альтернативних напрямів застосування робочої сили. Спільними рисами економічних стратегій НІК є динамічний розвиток сільського господарства, швидкі зростання експортних виробництв, демографічні зміни, значні частка заощаджень та інвестицій, великі обсяги інвестицій у людський капітал. Ці риси взаємопов язані. Прогрес в аграрному секторі вивільнив робочу силу для промисловості, надав можливість прискореному розвитку експортного сектора, доходи від якого стали джерелом інвестицій у виробництво і людський капітал. Позитивний вплив на гуманітарну політику НІК мали закономірні для етапу економічного зростання значні демографічні зміни скорочення рівня народжуваності, збільшення тривалості життя та зменшення темпів приросту населення.

Це сприяло збільшенню питомих витрат на освіту, соціальні потреби, підвищенню якості освіти. У свою чергу, вкладення в людський капітал сприяли підвищенню продуктивності інвестицій, полегшували перенесення технологій, підвищували якість та дієвість заходів державної економічної політики. Характерні для НІК значні вкладення у людський капітал, зокрема у сферу освіти, не здійснювалися у країнах з лібералізаційною стратегією, адже до їхніх стратегічних пріоритетів входило завдання максимального скорочення дефіциту бюджету.

Запровадження кредитної підтримки бідних верств населення, земельна реформа, вкладення у соціальну сферу та прогресивне оподаткування, застосовані в НІК, мали значно більший вплив на розвиток соціальної справедливості, підтримку суспільної злагоди, соціальної стабільності та легітимності економічної стратегії, ніж політика цільових соціальних витрат у країнах Латинської Америки.

Остання стратегія малоефективна, оскільки багато з тих, хто потребує допомоги, з різних причин не входить у соціальну мережу.

Відсутній синергічний ефект соціальних витрат.

Розпорошуючись, вони виявляються недостатніми для окремої людини, не сприяють соціальній злагоді, оскільки допомагають меншості населення. Велике землеволодіння, що зберігається у Латинській Америці, є матеріальною основою збереження значної нерівності. На думку автора, саме спричинена цим низька легітимність державних економічних стратегій перешкодила розробці зваженого, послідовного та збалансованого курсу побудови ринкової економіки. Важливу роль відіграла ідеологія спільної участі в економічному зростанні, що панувала у НІК, та забезпечила приблизну рівність учасників економічного процесу щодо можливостей, які надає зростаюча ринкова економіка. Це дозволило встановити спільну спрямованість державних і приватних економічних інтересів, забезпечило узгодження державних і приватних економічних стратегій для макроекономічної стабілізації та зростання.

Основою національного економічного успіху НІК, таким чином, є насамперед економічна стратегія, що ефективно поєднала соціокультурні чинники, конкуренцію та централізацію, підтримку здорових фінансів, експортну орієнтацію та протекціонізм, велику частку витрат на освіту, науку та технології. Завдяки реалізаціїї цієї послідовної, логічно узгодженої стратегії було сформовано сучасні високорозвинені, конкурентоспроможні економіки. Список використаної літератури 1. Авдашева С. Турция национальная модель либерализации экономики Вопр. экономики 1992 11 С. 93-101. 2. Андрианов В. Роль государства в формировании рыночной модели динамичной экономики в Южной Корее Экономист 1994 8 С. 90-96. 3. Белов Д. Изменения экономических функций государства опыт латиноамериканских стран Мировая экономика и междунар. отношения 1996 6 С. 121-129. 4. Бузгалин А Колганов А. Либерализация versus модернизация Вопр. экономики 1997 8 С. 38-56. 5. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики Вопр. экономики 1994 6 С. 104-113. 6. Ван дер Вее Г. История мировой экономики. 1945-1990 М. Наука, 1994 413 с. 7. Велиев Д. Государственные финансы и социально-экономическое развитие Турции Баку Элм, 1991 240 с. 8. Вергун В Вергун Л. Інституціональна економіка та кліометрія Д.Норта і Р.Фогеля Економіка України 1996 5 С. 78-83. 9. Вечерник Й. Vox Populi - Что люди думают о реформах, проводимых в их странах? Трансформация 1997 2 С. 13. 10. Військово-промисловий комплекс України та основні напрямки підвищення ефективності експорту зброї анотований звіт К. УДНДІМЗЕІ - 1995. 11. Власюк С.І. Світовий ринок зброї і Україна Л 1995. 12. Гао Далин. Экономический рост и экономическая стабильность по-китайски Рос. экон. журн 1995 9 С. 81-83. 13. ГациридзеХ. Латиноамериканский опыт экономического реформирования Рос. экон. журн 1997 8 С. 86-94. 14. Доклад международного совещания за круглым столом по вопросу о новой роли организаций предпринимателей в странах с переходной экономикой, Женева, 29-31 мая 1995г Женева Междунар. бюро труда, 1995 38 с. 15. Жуков С.В. Роль государства в сотворении южнокорейского чуда Рос. экон. журн 1993 5 С. 98-104. 16. Іванов В.М Софіщенко І.Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн Курс лекцій К. МАУП, 2001-232с. 17. Кириченко В. Шокова терапія по-бразильськи дещо корисне і для нас Економіка України 1993 10 С. 74-79. 18. Колганов А. Закономерности переходной экономики экономические теории и модели Вопр. экономики 1995 2 С. 50-60. 19. Лаврентьев В.Н. Новые индустриальные страны Азии перестройка промышленной структуры М. Наука, 1990 192 с. 20. Лузин Г.П Павлов К.В. Об изучении переходных, кризисных состояний экономики Общество и экономика 1995 7-8 С.3-22. 21. Национализация и госсектор в развивающихся странах Реф. сб М. ИНИОН, 1986 212 с. 22. Ойкен В. Основные принципы экономической политики М. Прогресс, 1995 496с. 23. Оникиенко А. Модернизация на Тайване от экономической либерализации к политической демократизации Мировая экономика и междунар. отношения 1993 2 С. 121-133. 24. Пивоварова Э. Китайская реформа проблема достижения баланса экономических и социальных интересов Рос. экон. журн 1996 2 С. 92-98. 25. Портяков В.Я. Стабилизация экономики китайский вариант Рос. экон. журн 1992 12 С. 83-92. 26. Радченко К Сафіулін Ю Сурков М. Економічні реформи Бразилії та зовнішня торгівля з Україною Економіка України 1996 12 С.69-76. 27. Романова З. Бразилия опыт перестройки Мировая экономика и междунар. отношения 1996 11 С. 100-109. 28. Романова З. Меняющаяся Латинская Америка на исходе столетия Мировая экономика и междунар. отношения 1995 5 С. 122-130. 29. Скаленко О. Системно-інформаційна методологія побудови сучасного економічного процесу Економіка України 1995 5 С. 57-63. 30. Современный цивилизованный рынок Под ред. А.М.Алексеева и др Ярославль Изд. дом 2Д-студия, 1995 624 с. 31. Турция новые тенденции экономического развития в 80-е годы М. Наука, 1991 317 с. 32. Цыганов Ю. Республика Корея и Китай в интеграционных процессах мировой экономики Мировая экономика и междунар. отношения 1995 5 С. 112-121. 33. Чебанов С. Иностранные инвестиции тенденции 90-х годов Мировая экономика и междунар. отношения 1997 3 С. 19-33. 34. Шань Вэйянь.

Смешанная система и продолжение рыночных реформ в китайской экономике Вопр. экономики 1992 11 С. 53-62. 35. Экономическое чудо или экономическая загадка? социальное рыночное хозяйство и его применение.

Теория А.Мюллера-Армака, обоснованная теологически и политологически, дополненная предложениями по применению.

В кратком изложении Г.Бласко К. Світовид, 1992 60 с. 36. Economic Survey of Latin America and Caribbean, 1987 Santiago ECLAC. UN, 1989 692 p. 37. Economic Survey of Latin America and Caribbean, 1991 Santiago ECLAC. UN, 1993 292 p. 38. Economic Survey of Latin America and Caribbean, 1995-1996 Santiago ECLAC. UN, 1996 348 p. 39. Editorial The Economist 1997 March 15 P. 22. 40. Republic of Turkey.

Ministry of Foreign Affairs.

Overview of Turkish Economic Development http www.mfa.gov.tr grupc c1a.html. 41. Seoul s big splash The Economist 1994 333, 7888 P. 73. 42. Slowly does it The Economist 1993 329, 7841 P. 82. 43. Stiglitz J. Some Lessons From the East Asian Miracle The World Bank Research Observer August 1990 Vol. 11, 2 - P. 151-177.