Соціальний зміст і призначення влади

Ще в XVIII ст. французький мислитель Г. де Маблі (1709-1785) так визначив соціальне призначення влади: “Мета, яку ставлять перед собою люди, об’єднані законами, зводиться до утворення суспільної влади для запобігання і припинення насильства і несправедливості окремих осіб”. Влада в ті часи розглядалась як обмеження сваволі монархів, дворян, класу власників. Однак з погляду її соціальної сутності, влада виступає як універсальний механізм інтеграції, узгодження, упорядкування взаємодії людей, що реалізують власні інтереси.

Соціальна функція влади по забезпеченню цілісності й упорядкуванню різноманітних інтересів і відносин між людьми може досягатися різними способами, що визначає соціальний зміст влади.

Влада багатолика: вона з’являється у різних проявах, у кожному з яких виявляється якась одна її сторона, тому в поясненні природи влади і причин її походження в політичній науці існує кілька підходів − кожний з них акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища.

Прихильники першого підходу(поведінкового) характеризують її як особливу сутність, носієм якої виступає окрема особистість і яка виражається в локалізованій енергії, що змушує інших людей коритися. У цьому випадку влада ототожнюється з річчю (силою), володіння якої надає право на панування.

З позицій другого підходу(соціологічного) влада трактується в термінах соціальної взаємодії. Найбільш розповсюдженим у рамках цього підходу є позитивістсько-соціологічне визначення влади М. Вебером. Він розумів владу як здатність і можливість одного індивіда у визначених соціальних умовах проводити власну волю всупереч опору іншого. В основі владних відносин лежать відносини панування і підпорядкування, що складаються між суб’єктом владної волі й об’єктом владного впливу.

Теологічна концепція влади−відповідно до неї всяка державна влада походить від Бога, а всі монархи, що здійснюють владу, − лише виконавці божественної волі. Підпорядкування людей волі Божій, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, самозбереження і продовження людського роду.

Представники біологічної концепція влади розглядають її як механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти. Так, французький політолог М. Марсель(1889 - 1973) вважав, що “влада не є факт специфічно людський, вона має передумови і коріння в біологічній структурі, що загальна у нас із тваринами”.

Біхевіористська концепція влади – поведінкове розуміння влади, розроблялося в 30-х роках ХІХ ст., було пов’язане з іменами американських учених Ч. Мерріама (1874-1953), Лассуелла (1902-1978) англійського дослідника Дж. Кетліна (1896-1975). Вони виводили владні відносини з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Прагнення підкорити своїй волі інших індивідів виступає як домінуючий мотив політичної активності конкретної особистості. Сам же політичний процес біхевіористи розглядали як зіткнення індивідуальних прагнень до влади, в якому перемагає найдужчий.

Психоаналітична концепція влади розглядає її як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, що знаходяться поза його свідомістю. Це відбувається в результаті того, що людській психіці засобами схованого і відкритого маніпулювання задається особлива установка. Придушуючи раціональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує домінування ірраціонального в політичній діяльності.

Міфологічна концепція влади − французький політолог Л. Дюгі в “Курсі конституційного права”, обґрунтовуючи закономірність розподілу суспільства на “правлячих” і “керованих”, “сильних” і “слабких”, відстоював ідею природного походження влади. Володіння владою одних людей він пов’язував з їх фізичною, моральною, релігійною, інтелектуальною й економічною перевагою над іншими людьми. Будучи сильнішими за своїх одноплемінників, ці перші нав’язували їм свою волю і досягали бажаних цілей. Таким чином, природний розподіл людей на “сильних” і “слабких” обумовило їхнє право на владу. Для додання законності (легітимності) своїм владним домаганням “сильні” використовували міфи про божественний характер влади і про “суспільну волю”, втілену в інститутах влади.

Соціологічнийпідхід до визначення політики орієнтує на дослідження влади в контексті соціальних умов її виникнення і функціонування, з урахуванням домінуючих у суспільстві цінностей, традицій, переваг. Однак природа владної взаємодії трактується прихильниками даного підходу неоднозначно.

Структурно-функціональна концепція влади ( засновник − Т. Парсонс) трактує владу як відношення нерівноправних суб’єктів, чия поведінка зумовлена виконуваними ними ролями (наприклад, роль керуючих чи керованих). При цьому передбачається, що соціальна роль визначає стиль (тип, характер, зміст) очікуваної від людини поведінки, що відповідає займаному нею положенню в суспільстві (статусу).

Подібне трактування влади випливає із загальної теорії дії. Т. Парсонс розглядав суспільство як структурно розчленовану цілісність (систему), в якій кожен елемент виконує визначені функції для підтримки її життєздатності. Інтеграція різних елементів системи здійснюється за допомогою соціальної дії. Тому концепцію Т. Парсонса часто називають теорією соціальної дії. Спрямованість дій зумовлюється пануючими в суспільстві правилами, нормами і цінностями. Наслідуючи функціональний принцип діяльності, влада, за Т. Парсонсом, здійснює ряд життєзабезпечуючих функцій: наказує суб’єктам виконувати обов’язки, що накладаються на них цілями суспільства, і мобілізує його ресурси для досягнення загальних цілей.

Конфліктологічна теорія влади (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) розглядає її як відносини панування і підпорядкування одного класу іншим. Природа даного панування зумовлена економічною нерівністю, місцем і роллю класу в економічній системі суспільства. Володіння власністю забезпечує економічно пануючому класу можливість підкоряти своїй волі економічно залежні класи.

Відповідно до дуалістичної концепції владиїї варто відрізняти від панування. М. Дюверже виділив два елементи усередині влади: а) матеріальний примус, б) переконання, віра з боку підпорядкованих в те, що таке підпорядкування похвальне, справедливе, законне. При відсутності іншого елемента це вже не влада, а панування. Джерелами здійснення влади служать насильство і віра суб’єктів політичного процесу, перш за все їхня віра в необхідність влади взагалі і віра в її легітимність (законність, справедливість). Подвійність влади (не випадково М. Дюверже образно називає її дволиким Янусом) виражається в тому, що вона, з одного боку, є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, а з іншого − виступає ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства для загального блага.

Будучи соціальною за своєю сутністю, влада проходить разом із суспільством складний шлях змін − у примітивних суспільствах влада була анонімною “розпорошеною” серед членів роду, племені. Вона виявлялася в сукупності вірувань і звичаїв, що жорстко регламентували індивідуальну поведінку. Ускладненість соціальних потреб і поява нових видів діяльності для їхнього задоволення помітно підвищили інтенсивність взаємодій індивідів. Це вимагало концентрації влади в руках вождів. Таким чином, анонімна форма влади поступилася місцем індивідуалізованій..

Процес зростання соціальної нерівності знайшов слабкість індивідуалізованої влади як засобу глибоких соціальних конфліктів. Тому почалася інституціоналізація влади. У результаті влада набула політичного характеру і виразилася в діяльності держави, партій та інших організацій.

Влада як суспільне явище має ряд рис: 1) вона виражається у функціонуванні певних інститутів; 2) пов’язана з діяльністю лідерів, еліт, мас (тобто виявляється в діях); 3) спирається на систему засобів і методів владного впливу (підстави і ресурси влади); 4) їй властиві зміни (наприклад, зниження чи підвищення легітимності, ефективності; зміна співвідношення функцій законодавчих і виконавчих органів); 5) результати (наслідки) реалізації влади.