ТЕМА 13. Сучасні політичні течії

 

Соціал-демократія− впливова сила в робочому і демократичному русі багатьох країн. У даний час у світі нараховується більше 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів понад 17 млн. Найбільш впливові позиції соціал-демократи мають в країнах розвинутого капіталізму, насамперед у Західній Європі, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. Наприкінці 70-х − початку 80-х рр. XX ст. виник новий центр соціал-демократії у Латинській Америці. У 1989 -1990 рр. соціал-демократичні партії з’явилися в країнах Східної Європи і в Радянському Союзі.

Позиції, роль, діяльність С-д. партій у різних країнах часом мають істотні відмінності. Але їх основні ідеологічні і політичні установки, соціальна база, організаційні принципи, форми і методи діяльності багато в чому збігаються. Тому значна більшість цих партій входить у Соцінтерн і підтримує його рішення. Соціал-демократичні партії виникли наприкінці XIX − на початку XX ст. як партії робітничого класу. Дотепер соціальний склад і характер цих партій значно змінився. Це пов’язано з динамікою соціальної структури суспільства, еволюцією ідеологічних і політичних позицій соціал-демократичних партій, прагненням їхніх лідерів перебороти вузький класовий характер цих партій і перетворити їх у партії всіх трудящих і навіть усього народу. Тому нині в ці партії підтримують не тільки робітники, але і службовці, селяни, інженерно-технічні працівники, представники творчої інтелігенції, чиновники держапарату, дрібні власники, студенти, пенсіонери й ін.

Широка соціальна база соціал-демократії є джерелом сили і впливу цих партій, тому що дозволяє їм мати зв’язки з різними верствами населення. Але разом з тим це і джерело труднощів і протиріч у них, оскільки позиції й інтереси різних соціальних прошарків дещо різняться. Унаслідок цього програмні документи, політичні заяви і передвиборні платформи соціал-демократів мають, як правило, компромісний характер, вони часом розпливчасті, суперечливі.

Організаційні принципи соціал-демократичніх партій характеризуються внутріпартійною демократією, свободою дискусій, автономією парторганізацій, існуванням фракцій, висуванням альтернативних проектів, терпимістю до інакомислення. Такі принципи можуть створювати для партій серйозні труднощі і проблеми, породжувати протиріччя, боротьбу різних течій, утруднюють прийняття і виконання рішень, роблять їх діяльність недостатньо ефективною. Але, з іншого боку, такі принципи є джерелом сили цих партій: вони створюють атмосферу творчих дискусій, відкритого зіставлення різних точок зору, пошуку найкращих рішень, стимулюють ініціативу й активність членів партії і первинних парторганізацій, забезпечують великі гарантії для прийняття зважених рішень, сприяють кращій адаптації до умов, що змінюються, дозволяють людям, які дотримуються різних поглядів, успішно працювати в рамках однієї партії.

Ідеологічною основою соціал-демократії є доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого проголошуються свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. Вирішальною умовою утвердження соціалізму і самою його суттю соціал-демократи вважають здійснення справжньої демократії у всіх сферах життя суспільства − політичній, економічній і соціальній.

Політична демократія повинна забезпечити усі права і свободи громадян, гарантувати існування парламентської системи, загального виборчого права, багатопартійності, права на опозицію, верховенство закону, реальної участі громадян в управлінні суспільними справами. Економічна демократія, вважають соціал-демократи, покликана забезпечити створення такої економічної системи, яка б гарантувала використання всіх багатств в інтересах усього суспільства, утвердження контролю суспільства над економікою, різноманіття форм власності, що визначає роль ринку й активну участь держави в розвитку економіки, різні форми участі трудящих в управлінні виробництвом як на підприємствах, так і в рамках усього суспільства.

Кінцева мета, що проголошується прихильниками цієї течії, полягає у досягненні соціальної демократії, тобто в забезпеченні всіх соціальних прав трудящих (право на працю, освіту, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечення), у ліквідації усіх форм пригнічення, дискримінації, експлуатації людини людиною, в гарантії всіх умов для вільного розвитку кожної особистості як умови вільного розвитку всього суспільства.

Мета демократичного соціалізму, підкреслюють соціал-демократичні партії, повинна досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства за допомогою реформ, класового співробітництва, у рамках і за підтримкою демократичної держави, що утвердились у країнах Заходу. Соціал-демократія відкидає насильницькі методи диктатури і беззаконня для досягнення цілей соціалізму.

Оцінюючи підсумки діяльності соціал-демократичних партій у післявоєнні десятиліття, слід зазначити два основних моменти

З одного боку, очевидно, що соціал-демократія ніде не змогла здійснити свій ідеал демократичного соціалізму, хоча в багатьох країнах вона чимало років була при владі (Австрія, Англія, ФРН, Франція, Швеція, Норвегія, Фінляндія і т. ін.). Більше того, нерідко соціал-демократичні партії, їх лідери йшли на такі поступки буржуазії і великому капіталу, які суперечили корінним інтересам трудящих, самій концепції демократичного соціалізму.

З другого, було б неправильно представляти соціал-демократію у вигляді такого руху, що відображає і захищає інтереси буржуазії, виступає за капіталізм. Об’єктивна оцінка діяльності свідчить про те, що, насамперед, вони захищали інтереси трудящих. Не можна відкидати їх значний внесок у захист демократичних прав трудящих, становлення держави, добробуту, поліпшення матеріального становища трудящих, просування країн за шляхом соціального прогресу, утвердження загального миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Заходом і Сходом, у вирішення проблем “третього світу”.

У фокусі уваги соціал-демократії також питання модернізації виробництва з метою підвищення його ефективності і вирішення проблем зайнятості. Значне місце вона приділяє проблемі державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів.

Визнаючи вирішальну роль ринку і конкуренції, як регулятора виробництва і підвищення його ефективності, соціал-демократія разом з тим підкреслює, що ринок сам по собі не може вирішити багатьох соціальних проблем, ці проблеми повинна вирішувати держава; визнає, що небезпечним є посилення втручання держави в сферу економіки і приватне життя громадян, але в той же час виступає на захист державного добробуту; вважає за необхідне доповнити зусилля держави в соціальній сфері самостійними солідарними діями самих трудящих.

З огляду на значні зрушення в соціальній структурі суспільства, соціал-демократи більше уваги приділяють новим групам робітників, пов’язаним з передовими галузями виробництва, і трудящим, зайнятим у сфері послуг. Вони вважають справедливими вимоги масових рухів (рухів за мир, збереження навколишнього середовища, рухів жінок, молоді й ін.) і включають багато з них у свої програми, налагоджують діалог і співробітництво.

Велику увагу соціал-демократичні партії і Соцінтерн приділяють проблемам міжнародних відносин, найважливішим глобальним проблемам. Вони ясно усвідомлюють, що ніякий прогрес неможливий без забезпечення загального миру і роззброювання. Тому вони послідовно виступають за ослаблення міжнародної напруги, поліпшення відносин між країнами Заходу і Сходу, Півночі і Півдня, за вирішення мирними засобами регіональних проблем, за підтримку ідеї взаємної безпеки, “європейського дому” та ін. Не всі практичні дії соціал-демократичних партій і урядів відповідають їх деклараціям і рішенням Соцінтерну. Але безперечно те, що в даний час соціал-демократія у цілому виступає як важливий фактор миру на Землі.

Багато уваги в останні роки соціал-демократи приділяють проблемам країн “третього світу”. Вони визнають тяжке становище цих країн і необхідність надання їм термінової допомоги для подолання відсталості, бідності, величезної заборгованості, послідовно підтримують вимоги про встановлення нового світового економічного порядку, вважають, що такий курс не тільки відповідає інтересам цих країн, але і довгостроковим інтересам усього людства. Усе це свідчить про здатність соціал-демократів усвідомити реалії часу і внести свій внесок у теоретичну розробку і практичне здійснення різних програм, спрямованих на вирішення складних проблем, з якими зіштовхнулися окремі країни і все людство.

 

ЛІБЕРАЛІЗМ− у широкому значенні − це інтелектуальна і моральна установка на таку організацію громадського життя, яка побудована на визнанні політичних і економічних прав індивіда в границях, обмежених дією законів, які розуміються як узагальнення природних потреб нормальних цивілізованих людей. У цьому значенні лібералізм став домінуючим типом політичної культури Заходу. Він втілився у структурних характеристиках і принципах функціонування найважливіших політичних інститутів і одержав специфічні прояви в основних ідейно-політичних течіях сучасного Заходу − від консерватизму до соціал-демократії.

У більш вузькому значенні лібералізм − ідеологія і політика ліберальних партій, у цілому орієнтованих на збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції при мінімально необхідній регулюючій ролі держави, помірний соціальний реформізм, забезпечення міжнародної безпеки і розвиток інтеграційних процесів.

Ідейно-моральне ядро “класичного” лібералізм утворили наступні положення:

1) абсолютна цінність людської особистості і споконвічна (“від народження”) рівність усіх людей;

2) автономія індивідуальної волі;

3) сутнісна раціональність і доброчесність людини;

4) існування певних невідчужуваних прав людини, таких, як право на життя, свободу, власність;

5) державотворення на основі загального консенсусу і з єдиною метою зберегти і захистити природні права людини;

6) договірний характер відносин між державою й індивідом;

7) верховенство закону як інструмента соціального контролю і “свобода в законі” як право і можливість “жити відповідно до постійного закону, загальним для кожного в цьому суспільстві і не бути залежним від непостійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини...” (Локк);

8) обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

9) захищеність насамперед, від державного втручання у приватне життя людини і свободу її дій (в рамках закону) у всіх сферах громадського життя;

10) існування вищих істин розуму, доступних зусиллям думки індивіда, що повинні відігравати роль орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

Лібералізм – це, насамперед, представлення про самодостатність особистості і її прихильність до свободи, якв є цінністю самою по собі. Але специфіку лібералізм складає не сам по собі дух свободи, а розробка інституціонально-правових умов її забезпечення. Комплекс цих умов утворює систему конституціоналізму, що дозволяє в принципі вирішити діллему: закони творяться самими людьми (править народ); немає нічого вище закону, вище закону − закон.

Система конституціоналізму спирається на правила і процедуру представництва і містить у собі:

а) обмеження діяльності законодавців, по-перше, строго регламентованою процедурою законотворчості, по-друге, установленням визначених її меж, для того щоб вона не могла порушувати основні права і свободу громадян;

б) механізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системі верховенства і правління закону. Ці механізми являють собою “стримування і противаги” у взаєминах законодавчої, виконавчої і судової влади. При цьому суть незалежності судової влади полягає в тому, що вона незалежна від політики, а не в тому, що вона − особлива структура і спосіб “роблення” політики.

Приватна власність має значення як гарантія самостійності і достоїнства індивіда, а не як самозростаючий і самокоштовний капітал, що підкоряє собі людину.

Ринок важливий як спосіб розосередження влади, перш за все попередження злиття її економічних і політичних форм. Він ще не став тією могутньою силою, що підкоряє собі і культуру, і мораль. У XIX ст. ідеологія, що з’явилася після промислової революції, вільної конкуренції і нагромадження, була не новою формою лібералізму, а специфічним явищем, що мав на неї значний вплив. Цей вплив (не тільки теорії, але і практики “манчестерського” капіталізму) проявився в тому, що в останній третині XIX ст. починає складатися новий тип лібералізм − неолібералізм чи “соціальний” лібералізм (Дж. Хобсон, Т. Грін, Л. Хобхауз).

Для нього характерні орієнтація на соціальний реформізм, прагнення примирити рівність і свободу, акцент на етиці суспільства і специфічному соціальному благі, усвідомлення того, що ліберальний ідеал свободи людини не тільки не заперечує, але припускає заходи для захисту індивіда від обставин, протидіяти яким він неспроможний.

У період після другої світової війни, який проходив під знаком ідеології технораціоналізму й економічного росту (прийнятої і видаваної за неідеологію, за “кінець ідеології”), склався той ліберально-консервативний консенсус, у рамках якого лібералізм втрачає багато своїх змістовних відмінностей. Він приймає емпіричну і прагматичну орієнтацію, прагне ототожнити себе з наукою як такою і курсом адаптації і прогресу.

Суть ліберального світогляду, як відзначав Б. Рассел, полягає вже “не в тому, які думки висловлюються, але в тому, як вони виражаються: терпимо, відкрито до нової аргументації... Науковий світогляд є інтелектуальний еквівалент того, що в практичній сфері зветься лібералізмом”.

Руйнування ліберально-консервативного консенсусу в 70-80 рр., корінна зміна соціально-економічного ландшафту західних суспільств, викликана новітньою фазою технологічної революції, загострення глобальних проблем, вихід на арену нових суспільно-політичних формувань (насамперед, нових соціальних рухів), в останні роки крах тоталітарних режимів на сході Європи − усе це поставило лібералізм перед необхідністю глибокого оновлення і трансформації.

 

КОНСЕРВАТИЗМ у політиці можна трактувати як:

1) політичну філософію, орієнтовану на захист традиційних підвалингромадського життя, непорушних цінностей, заперечення революційних змін, недовіри до народних рухів; у цьому плані він оформився в XVIII ст. і пов’язаний з іменами 3. Берка, Ж. де Местра й ін. апологетів монархізму;

2) умонастрій, властивий як досить широким суспільним групам, оформленим політичним силам, так і окремим індивідам; він характеризується прихильністю традиціям, стабільності, упорядкованості, відкидає революційні настрої та з сумнівами оцінює реформістські імпульси, супроводжуючись найчастіше поглибленою релігійністю; такий умонастрій вважає принципово недосяжними (або гріховними) цілі встановлення розумного соціального порядку по заздалегідь наміченому плану; схиляється до визнання необхідності “органічної” будови суспільства (якому властиві керуюча “голова! і виконуючі “руки” і “ноги” і т. п.) і його “природного” розвитку;

3) на рівні політичної практики − програмний курс консервативної партії у Великобританії, голлістської у Франції, християнсько-демократичні партії в інших країнах континентальної Європи, народжуваних партій схожої орієнтації в країнах колишньої соціалістичної системи. Що стосується США, то консервативне крило є і в республіканській, і в демократичній партіях, за традицією консерватизм вважається органічно властивим першій.

Консерватизм загальнополітичною мовою − переконання і заходи для зміцнення підвалин існуючого соціального життя, стабільних державних порядків, збереження загальноприйнятих моральних звичаїв і моральних норм, підтримка авторитету і традиції.

Звідси правомірно виділяти консервативне крило в реформістських і навіть революційних партіях і рухах, у той час, як у власне консервативних партіях можуть існувати радикальні програми, що зламують устояні зразки соціального життя.

Консерватори віддають перевагу не рівності, а свободі; на їхню думку, освіта, перш ніж розкріпачити людину, повинна його дисциплінувати. Вони недарма люблять уживати такі поняття, як “трагедія історії” і “неадекватність політики”, звеличують людську розсудливість і упорядкованість суспільства. Дослідники виділяють три різновиди консервативної ідеології: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм.

Перший ставить акцент на необхідності збереження соціальних підвалин і дотримання моральний традицій, властивому класичному ринковому капіталізму, у чомусь і феодалізму, з акцентом на визнанні закону і порядку “старих добрих часів”. Її масовою базою в США були рухи правих євангелістів, які превалювали, а часто і визначали духовну атмосферу США на всьому протязі історії країни.

Вульгаризованим вираженням традиціоналізму можна вважати рух нових релігійних правих у США в 70-80 рр., який, зосередивши увагу (в основному телеаудиторії) на таких морально-релігійних проблемах, як заборона аборту, вимога навчати молитвам у школах і боротися з дарвінізмом, зміцнювати традиційні моральні цінності, фактично забезпечували політичну лінію правого республіканізму, балансуючи на “стіні відділення” церкви і держави, а то і руйнуючи її. Традиціоналізм − це консерватизм в основному на рівні почуттів і відрежисованих політичних ініціатив, гри на масових настроях. Яскравих політичних мислителів у його рамках і в США, і в Європі практично немає.

Другий різновид консерватизму як політичної теорії (філософії) − лібертаризм як крайня прихильність ідеям необмеженої волі індивіда. Його натхненники − Ф. Хайєк з його трактуванням колективізму як шляху до рабства; Дж. Роулс, що заперечував утилітарні теорії політичних зобов’язань і соціального порядку і ратував за перегляд суспільного договору з метою збереження “природних” прав індивіда; Р. Позик з його трактуванням невід’ємності цих прав і абсолютності приватної власності як ефективного бар’єра проти загального розподільництва.

Права індивіда переважають над інтересами колективу; державне втручання в економіку неприпустиме, тому що воно розділяє основні цінності вільного суспільства; держава загального благоденства є усього лише варіантом соціалізму − такі основні положення даного різновиду консерватизму. Лібертаризм підсилив свої позиції у кінці 70-х рр. з настанням “тетчеризму” і “рейганізму”, однак спроби представити цінності “класичного” манчестеризму XIX ст. з (його гаслами “кожний за себе”) як такі, що відповідають завданням кінця XX ст. неспроможні.

Третій різновид − неоконсерватизм − найбільш цікава (не тільки в рамках консерватизму) соціально-філософська і політологічна течія. Неоконсерватизм значно зблизився з неолібералізмом по ряду найважливіших політичних і соціальних питань, чому чимало сприяла і зміна самого лібералізму (що трансформувався в неолібералізм). Неоконсерватизм сприйняв від нього ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики і соціальних відносин, значною мірою відійшов від елітарних і аристократичних поглядів на владу, порядок і традиції, став ближчим до сучасних громадських організацій і т.д.

Неоконсерватизм рішуче виступив проти державного капіталізму, соціал-демократичної політики усуспільнення і націоналізації, передачі частини промисловості корпораціям і т. ін. Центральний аргумент неоконсервативної економічної політики − нерентабельність “соціалістичних” методів у промисловості. Попутно неоконсервативна політична хвиля на тій же основі підвищення ефективності економіки, зниження державних витрат, відмови від соціальної опіки звела нанівець ряд заходів, якими ліберальні і соціал-демократичні уряди прагнули лібералізувати соціальну політику.

Ідеологія самостійності розвинутої особистості, здатної відповідати за себе, домагатися успіху, не покладаючись на протекцію кого б то не було, вироблена класичним лібералізмом і індивідуалізмом, своєрідно трансформована сучасним консерватизмом у звуження демократичних соціальних гарантій.