Епоха Відродження знаменується розвитком промисловості, торгівлі, мореплавання, військової справи, тобто розвитком матеріального виробництва, а отже, розвитком техніки, природознавства, механіки, математики. Це вимагало звільнення розуму від догматичних принципів схоластичного мислення і повороту від суто логічної проблематики до природно-наукового пізнання світу і людини. Винаходи і відкриття, що знаменують перехід до Нового часу (відкриття Америки, встановлення нової астрономічної системи, пов'язаної з ім'ям Коперника), змінили погляди людей на світ та на становище людини в ньому, наклали глибокий відбиток на весь характер подальшої науки і філософії.
Для цієї епохи характерне відродження ідей античної філософії, перш за все - зверненість до людини та космоцентризм. Потреби суспільно-історичної практики стали могутнім імпульсом розвитку природних і гуманітарних наук, заклавши основи експериментального природознавства Нового часу.
Виразниками цій тенденції були найбільші мислителі епохи Відродження, загальним пафосом якої стала ідея гуманізму, відстоювання принципу творчої самостійності людини, його гідності, права на земні радощі і щастя.
Будучи різноплановим та складним духовним феноменом, доцільно буде розглянути філософію епохи Відродження через акцент на її основних ідеях:
- антропоцентризм – в центрі філософствування доби Відродження не Бог, а людина. Оскільки вона створена за образом і подобою Бога, значить, вона може стати досконалою істотою. Займаючи серединне положення в світі – між матеріальним та ідеальним, божим і тварним – людина може як піднятись до божественних висот (в цьому основна ідея алхімії), так і спуститись в демонічну безодню;
- пантеїзм – філософське вчення, згідно якого Бог і сотворений ним світ є тотожними, і перший присутній в останньому. На позиціях пантеїзму стояв Микола Кузанський (1401-1464). В основному, коли встановлюється істина щодо різних речей, невизначене порівнюється з визначеним, невідоме з відомим. Тому, коли дослідження ведеться в рамках речей кінечних, пізнання істини можливе. Однак, коли мова йде про нескінченне, процес пізнання інший. Як таке нескінченне неуявне в якій би то не було пропорції, і тому залишається для нас невідомим. Це той випадок, коли причина нашого незнання - відсутність пропорцій, які властиві речам закінченим. Усвідомлення такого розриву між розумом людським (кінечним) і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне, і пізнання в рамках такої критичної установки - це і є вчене незнання. На думку Кузанського, єдиний спосіб богопізнання – інтуїція, в якій схоплюється вся нескінченність божого. Адже в ній стираються всі протилежності – між великим та малим, верхом і низом, протилежності, що формують кінечний простір буття. Тобто, кінечний світ – це і є Бог, але в потенції, в «згорнутому» вигляді. Бог поза відмінностями перебуває у всьому, оскільки кожне в кожному, і все в Богові, оскільки все - у всьому. Але оскільки Всесвіт перебуває в кожному, то кожне у Всесвіті є сам Всесвіт, хоча Всесвіт в кожному перебуває по-різному і всяке у Всесвіті - теж по-різному.
Містичний пантеїзм Якоба Бьоме (1575-1624). Якоб Бьоме – німецький філософ-містик, в творчості якого поєднались богословські мотиви з діалектичною методологією. Основна його праця – „Аврора, або ранкова зірка у сходженні...” (1612). В цій праці Бьоме ставить основну проблему своєї філософії – співвідношення бога та світу, вияву діалектики саморозкриття бога в природі. Бог, за Бьоме, це вища єдність, але ця констатація нічого не дає, бо єдність недоступна пізнанню; не тільки людина, але й сам бог не може пізнати себе в єдності. Бог не має основи, він безосновне (Ungrund), і разом з тим є основою усього сущого. Отже, міркує Бьоме, якщо воля бога не має ні в собі, ні перед собою нічого протилежного, то для її здійснення в світі вона повинна виходити з себе у свою відмінність. Тобто, бог саморозділяється у Трійці. Таке саморозкриття бога через його саморозділення веде до уявлення про тотожність бога і природи і до заперечення теологічного уявлення про акт божественного творіння (креаціонізм), що було одним із наріжних каменів католицизму. За Бьоме, бог не тільки постійно перебуває у світі, він постійно народжується в ньому, тобто, саморозкриття бога – не одномоментний акт, а вічний і безперервний процес, що знову ж таки суперечить католицькій доктрині лінійності часу. Якщо бог приходить в світ шляхом розділення та самозаперечення, то в світі природи протилежності існують необхідно, без них, без ворожих начал неможливе саме існування предметів. А, значить, зло – необхідний результат саморозкриття божественної сутності; добро і зло в результаті боротьби переходять один в одне. Така ж діалектика відбувається і в людині. Вона водночас є мікрокосмом (малим світом) і „малим богом”, макрокосмом, втілює в собі все світове, природне і божественне начало в усій складності та суперечності: природне/божественне, тілесне/духовне. Тобто, за, Бьоме бог знаходиться в людині, а якщо бог в людині, а людина живе свято, то сама людина є богом;
- утопізм (з гр. – «місце, якого не існує»). Антропоцентризм Відродження породив низку соціально-політичних проектів ідеального суспільного устрою. Назву свою взяв від назви твору Томаса Мора „Утопія” (1516). Томас Мор (1478-1535) – англійський юрист, лорд-канцлер, змальовує в „Утопії” ідеальний суспільно-політичний устрій. В його побудові Мор виходить з ідеї, що причина народних бід – особистий інтерес, який породжує приватну власність (подібні мотиви знаходимо і в проекті ідеальної держави Платона). Тому ідеальна держава заснована на спільності майна, на всезагальній, обов’язковій участі всіх громадян у виробничій праці. Саме в праці досягається мета діяльності утопічного суспільства – вільний розвиток особистості (дана теза буде покладена в основу проекту комуністичного суспільства у К.Маркса та Ф.Енгельса). Робочий день в Утопії складає 6 годин, вільний час використовується для заняття науками та філософією. Головне для утопійців – дискусії про щастя, яке полягає в задоволенні, насолоді, однак чесній і благородній. Найвищою чеснотою для утопійців вважається життя згідно законів природи, таким чином, етика Мора спрямована проти середньовічного аскетичного ідеалу.
Іншим представником ренесансного утопізму був італійський ченець Томмазо Кампанелла (1568-1639), автор твору „Місто Сонця”. В цьому місті людина повертається до невинного природного стану людства. Кампанелла стверджує, що людина не повинна сліпо підкорятись божественній волі, а сама має прагнути до перетворення світу. Головна причина суспільного зла у Кампанелли – соціальна нерівність, тому в Місті Сонця все спільне. Люди там живуть общиною, яка робить усіх одночасно багатими і бідними: багатими, тому що в них є все, бідними – тому що в них немає ніякої власності, і тому люди не служать речам, а речі служать їм. Виходячи з логіки общини та заперечення приватної власності, у Місті Сонця ліквідована моногамна сім’я (сім’я, що складається з одного чоловіка та однієї жінки), з якої Кампанелла і виводить виникнення приватної власності та соціальної нерівності. Жінки тут спільні, ця спільність має також слугувати державному контролю за дітонародженням. З самого малку дітей виховуються спеціальні державні вихователі. Основна риса суспільного устрою Міста Сонця, як і Утопії – всезагальна участь у праці, жодна праця тут не вважається ганебною. Робочий день скорочений до 4 годин, решта часу приділяється заняттю науками, розвиткові розумових та тілесних здібностей. Однак, незважаючи на це, у Місті Сонця зберігається поділ праці на розумову та фізичну: більшість людей займаються розумовою працею, а питання політичного керівництва знаходиться в руках особливої групи вчених-жерців. На чолі общини знаходиться верховний правитель – Метафізик. При ньому є три співправителі (Сила, Мудрість, Любов). Критерій їх обрання на довічний строк – міра обізнаності в науках, які в Місті Сонця тісно переплітаються з релігією і утворюють один магічний культ. Саме релігія виступає інтегруючою силою общини.
Філософія епохи Відродження стала тим містком, який антична та середньовічна філософія перекинула до доби Нового часу. Саме в період філософії Відродження відбувся остаточний перехід до гуманістичного філософського проекту. В ньому людина зображується вже не як продукт сліпих божественних сил, а як активний творець власної долі, який через свою божественну природу само розкривається у творчості, прагнучи до побудови раю на землі.