Епоха Нового Часу (кінець ХV ст. – сер. ХХ ст) – це епоха утвердження капіталістичного способу виробництва в економіці. В сфері знання – це період торжества інструментального розуму, заснованого на експериментальному природознавстві (передусім, математиці та фізиці). Саме в цей час утверджується новий тип цивілізації – техногенна, що базується на ідеї контролю над природою, оволодіння її багатствами заради людського щастя на основі розуму, що підкорює та розраховує.
Саме тому онтологічна проблематика античності, Середньовіччя та Відродження поступається проблематиці гносеологічній (гносеологія – теорія пізнання). Для філософії Нового Часу фундаментальною проблемою стає пізнання, його межі, суть та методи.
Епоху Нового Часу часто ще називають модерном (фр. «сучасність»). Модерн докорінно змінює філософську проблематику згідно своєї головної задачі – підкорення природи та раціоналізації знання.
Якщо антична філософія космоцентрична, а філософія Середньовіччя – теоцентрична, то, починаючи з доби Відродження центральним елементом філософії стає людина – однак не просто людина, а мислячий суб’єкт, що виділяється з природи і прагне бути її господарем. Отже, модерн суб’єктцентричний. Даний суб’єкт розгортається в «тварному» бутті, яке в Новий Час отримує нову назву – реальність, або ж об’єкт, що існує незалежно від суб’єкта і може бути пізнаний в такій незалежності. Філософію Нового Часу не цікавить буття Бога як таке, а лише по відношенню до реальності.
Саме пошуки суб’єктом своїх пізнавальних здатностей і зумовили проблематику філософії Нового Часу, зокрема у варіанті емпіризму та раціоналізму. Основа їх поділу – питання про джерело наших знань (досвід чи розум?) та про істинний метод пізнання.