Німецька класична філософія є апогеєм філософії модерну, її вершиною та її завершенням. Саме представники цього історичного етапу розвитку філософії радикалізували та довели до межі те коло проблем, які створили поле новоєвропейської філософії: сутність та пізнавальні здатності суб’єкта, (не)можливість пізнання навколишнього світу, способи подолання дистанції між суб’єктом та об’єктом, основи людської моралі та способи досягнення щастя, історичний прогресивний оптимізм тощо.
Унікальність цього періоду в тому, що за короткий інтервал історичного процесу – 100 років – з’явилась ціла плеяда видатних мислителів, філософська творчість яких до сьогодні викликає інтерес.
Загалом же, в представників німецької класичної філософії можна виділити ряд вузлових моментів та досягнень:
· філософія розглядається ними як строга «наука наук», що має бути очищена від метафізичних «домішків»;
· філософія – не просто наука наук, а рефлексія історії над собою, історія, схоплена в думці. Саме тому представники німецької класичної філософії вперше науково підходять до історії філософії;
· відродження та переоцінка діалектичного методу, виникнення на його основі системи об’єктивного ідеалізму (Г. Гегель);
· принцип активності суб’єкта: він вже не пасивно сприймає та переробляє дані з об’єкту відчуття або вкладені Богом ідеї, а пристосовує світ до своїх пізнавальних здатностей (І. Кант).