Іммануїл Кант (1724 – 1804) – найвидатніший філософ XVIII ст., родоначальник німецької класичної філософії. Філософія І. Канта є своєрідною системою “критик”, у яких досліджуються головні здібності людини як суб’єкта пізнавальної діяльності. Його критична філософія, за визначенням самого І. Канта, ознаменувала переворот у філософському пізнанні, подібний до того, що його здійснив М. Коперник. Вона являє собою всеосяжну систему, в межах якої досліджуються головні відношення людини до дійсності: пізнавальне, або теоретичне, практичне й аксіологічне. Критичний аналіз пізнавальних можливостей розуму, здійснений І. Кантом на основі звернення до філософії Д. Юма, приводить його до агностицизму. Розуміння обмеженості науки в розв’язанні проблем релігійно-морального характеру змушує визнати значення віри, що показує, як Кант шукав компромісу між наукою і релігією, емпіризмом і раціоналізмом. Важливим досягненням філософії І. Канта є обґрунтування моральної гідності й свободи людини. Його трактування особистості як самоцілі створило філософське підґрунтя концепції прав людини.
„Критика чистого розуму”. В цій праці Кант намагається дати відповідь на питання: що таке пізнання, як воно відбувається, чи пізнаваний світ взагалі? За Кантом, є дві пізнавальні здібності: чуттєвість та мислення. В цьому він не новий, якщо згадати полеміку Нового Часу з приводу джерела знання. Кант ставить собі за мету вирішити цю полеміку. Отже, в чуттєвості знаходиться форма та зміст пізнання, а в мисленні – розсудок та розум. Своє дослідження Кант починає з чуттєвості. Суть чуттєвого пізнання, за Кантом, зводиться до поєднання матеріалу пізнання (відчуття) з формою, якою є час та простір.
В розсудкові джерелом пізнання виступає споглядання, що в свою чергу, складається з чуттєвості (предмет нами відчувається) та предметності (предмет нами мислиться). Поняття розсудку – це категорії, найбільш загальні поняття, що є формами синтезу, а зведення синтезу до понять і є знанням. Але синтез – це не те, що притаманне об’єктові пізнання, розсудок з поняттями – не річ сама по собі, він є пізнавальна здатність суб’єкта. Звідси і виводить Кант принцип активності суб’єкта пізнання: тепер не знання узгоджуються з предметом, а навпаки. Основна риса суб’єкта, далі міркує Кант – свідомість та самосвідомість. Думка здійснюється через категорії, а оскільки останні – форми єдності та зв’язку, то це значить, що суб’єкт через категорії транслює в пізнаваний світ свою первинну єдність. Її Кант називає первинно-синтетичною єдністю аперцепції (декартівське cogito). Тобто, єдність свідомості та самосвідомості передує пізнанню, а це знову ж таки приводить до вищевказаного принципу активності суб’єкта.
Отже, знання – це єдність мислення (категорій) та споглядання. Між ними Кант виділяє 3 види синтезу:
1. Мислиться в одних категоріях – це розсудковий зв’язок.
2. Фігурний синтез – це трансцендентальний синтез уяви. Завдяки уяві категорії з чисто абстрактних перетворюються в образні.
3. Синтез схоплення – поєднання багатоманітного в емпіричному спогляданні, завдяки чому стає можливим сприйняття багатоманітного.
Через ці форми синтезу Кант виводить свій апріоризм (знання, що передує досвіду) – категорії є поняттями, що до досвіду (a priori) приписують закони явищам. Отже, пізнання – це процес застосування категорій до явищ. Підводять перші до других судження.. Отже, є 2 етапи розсудкового знання:
1.Етап фігурного синтезу – категорія стає чуттєвим поняттям.
2.Схематизм розсудку – категорія застосовується до явищ досвіду.
Отже, знання, за Кантом, складається з понять розсудку, форм споглядання (категорій), та відчуттів. Тобто, знання є єдністю матерії та форми. На основі цього Кант підходить до центральної тези своєї філософії: пізнання можливе лише у сфері феноменів, тобто, явищ, а сутність завжди прихована. Кант застосовує поняття „річ в собі” – сфера предметів та явищ, недоступна пізнанню, але яка, однак діє на наші відчуття, роблячи можливим сам процес пізнання. Саме в процесі пізнання відбувається змішування об’єкта чистого розсудку з явищем, таке змішування відбувається в рефлексивних поняттях: тотожність/відмінність, згода/суперечність, внутрішнє/зовнішнє, матерія/форма. Це змішування – амфіболія – виникає тоді, коли відбувається вихід за межі досвіду (наприклад, якщо дві краплі води однакові за змістом, то з токи зору мислення вони абсолютно тотожні. Однак як явища вони різні, бо займають різні місця у просторі). Так народжуються некритичні системи філософії.
Третій вид пізнання – пізнання розумом. Якщо поняття розсудку – категорії, то поняття розуму – ідеї. Вони водночас трансцендентальні (передують досвіду), бо утворюються нашому розумі та трансцендентні (недоступні досвіду), бо не мають відповідника в чуттєвості і переходять межу досвіду. Головних ідей три: душа, бог, світ в цілому. Виходячи за межі досвіду, вважає Кант, чистий розум впадає в протиріччя, формулюючи свої ідеї. Вияв цих протиріч і є діалектика. Основних протиріч (антиномій) 4:
1. Світ має початок в часі та обмежений в просторі / Світ не має начала в часі і меж в просторі, він нескінченний і в часі і в просторі. Вирішення: світ ніколи не може бути даним увесь в цілому.
2. Будь-яка складна субстанція в світі складається з простих частинок, і взагалі існує лише просте / жодна складна річ не складається з простих частин, взагалі у світі немає нічого простого або складеного із простого. Вирішення: світ явищ (єдиний, який є пізнаваним) можна ділити до потенційної нескінченності.
3. Все відбувається в силу природної необхідності. Закони природи є єдина причинність, з якої можна вивести все / Для пояснення явищ необхідно ще допустити вільну причинність.
4. В світі всьому є причина і безумовно необхідна сутність / Немає ніякої абсолютно необхідної сутності ні в світі, ні поза ним.
Третя та четверта антиномії вирішуються тим, що теза і антитеза відділяються одна від одної і застосовуються до різних предметів: воля і безумовна сутність відносяться до ноуменального світу (світу «речей в собі»), а причинність і умовність – до світу феноменів (світу «речей для нас»). Таким чином, ноуменальний світ є, однак пізнанню він недоступний, відповідно гносеологія Канта є агностицизмом.
Діалектика Канта позначає межі знання: адекватне пізнання можливе лише у досвіді, виходячи за допомогою розуму за його межі, ми неминуче впадаємо в суперечності (вищевказані антиномії). Отже, розум потрібно обмежити і відмовити йому в претензії на всесильний інструмент пізнання. Таким обмежувачем у Канта стає віра, чистий розум (теоретичний) обмежується практичним (розумом моральним).
„Критика практичного розуму”. За Кантом, закон моралі має виходити від конкретного індивіда, але не з його особистого інтересу, а з розуму, що має справу зі всезагальним та необхідним, а тому має значення для всіх людей. Практичний розум направляє волю людини, і є самодостатнім, вільним від інстинктів та емоцій. Практичними принципами є, за Кантом, максими та імперативи. Максими – це суб’єктивні принципи воління, що відносяться до конкретного досвіду (такою максимою виступає щастя). Імперативи – це об’єктивні практичні принципи, значимі для всіх. Їх є два види: гіпотетичні та категоричні. Саме останні детермінують волю як таку. Сутність категоричного імперативу можна визначити так: як я повинен хотіти, не що, а саме як? Як досягти синтезу обов’язку та свободи? Домінантою Кант вважає обов’язок, бо йому не передує нічого – це чиста форма морального закону, тоді як свободі передує саме обов’язок. Тому мораль повинна гуртуватись на обов’язкові, а не на щасті. Кант формулює категоричний імператив так: чини так, щоб максима твого вчинку виступала всезагальним законом для всіх. Тобто, щоб стати моральним, потрібно свій вчинок помножити на нескінченність, взяти в оптиці всього універсуму, незалежно від особистого інтересу, прагнень тощо.
Друга форма імперативу виходить з визнання людини „абсолютною цінністю”. Тому основний закон моралі Кант формулює так: „Чини так, щоб ти завжди відносився до людства як до мети, і ніколи не відносився би до нього як до засобу”.
Отже, людина вільна істота, але водночас вона детермінована законами природи, розум вимагає бути благочестивим, а почуття прагнуть щастя. Їх єдність – це вище благо, щось має бути причиною, а щось наслідком. Виникає антиномія практичного розуму: щастя – причина чесноти (моралі) / чеснота – причина щастя. Перша теза неможлива, бо людина чуттєва істота, з пристрастями тощо, але і друге також неможливе, бо в реальному світі людина діє, виходячи з законів природи і своїх здатностей в цілому. Внаслідок цього неможливий сам об’єкт волі – вище благо. Значить, сам моральний закон спрямований на пусті цілі, і є хибним. Антиномія отримує інший вираз: моральний закон безумовно необхідний / цей закон неможливий. Теза безумовно хибна, антитеза – умовно хибна. По відношенню до реального чуттєвого світу предмет практичного розуму неможливий. Бо якщо практичний закон обумовлює щастя, то тут діє закон причинності, а мораль вище за нього. По той бік досвіду такий синтез неможливий. Тобто, гармонія, обов’язку та щастя може бути досягнута лише в потойбіччі, а не в земному житті. Без бога мораль неможлива, бо:
1. Повне співпадіння волі з моральним законом недоступне жодній людині, воно може бути доступне лише в прогресі, що йде в нескінченність, тому душа повинна існувати нескінченно довго, тобто, необхідно, щоб душа була безсмертною.
2. Моральний закон сам по собі не обіцяє щастя, людина добитись гармонії щастя та обов’язку також не може, значить, потрібен гарант такої гармонії – Бог.
3. Свобода волі можлива лише в світі потойбіччя, як і моральний закон.
Таким чином, практичний розум вищий теоретичного. Кант вважає необхідним встановити їх субординацію, в протилежному ж випадку розум впаде в протиріччя сам із собою: як теоретичний він нездатний стверджувати про світ речей в собі, як практичний – повинен це стверджувати.
Таким чином, філософія Канта здійснила фундаментальний для модерного філософствування висновок – про неможливість пізнання об’єктивного світу самого по собі, що обмежувало суб’єкта в його пізнавально-практичних здатностях та в обов’язку.