Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814). Автор праць “Про поняття науковчення, або так званої філософії”, “Основи загального науковчення”, «Про призначення людини». Філософію Фіхте можна охарактеризувати як суб’єктивний ідеалізм. В ній Фіхте прагне до вирішення основної суперечності у гносеології Канта – між визнанням існування об’єктивного світу речей в собі та запереченням їх пізнаваності. Вирішує цю проблему філософ так: у своїй теорії пізнання Фіхте взагалі відмовляється від „речей в собі”, таким чином, в процесі пізнання залишається лише суб’єкт та продукт його діяльності. Предмет пізнання, отже, знаходиться в самому суб’єкті, жодного реального, існуючого незалежно від суб’єкта не залишається, тому основним предметом філософії, вважає Фіхте стає саме знання, філософія – це наука про знання, або ж науковчення.
Розвиваючи свої роздуми, Фіхте міркує, що всі положення мають бути виведені з одного, далі відбувається роздвоєння, в кінці – злиття протилежностей. Так Фіхте формулює 3 положення науковчення.
1. Я є Я, це принцип тотожності, Я покладає Я (Я – це те, що діє в процесі пізнання, і те, що є результатом діяльності). Однак принцип цей не першопочатковий, початковий принцип – чисте Я, бо саме воно мислить Я і логічний зв’язок між ними; воно не покладається чимось іншим, а, значить, Я – це самостворення. Так Фіхте формулює фундаментальний для класичної німецької філософії принцип: буття слідує за дією, і розкриває його, а не навпаки, як то було в класичній метафізиці. Отже, Я – безумовна умова, початкова активність.
2. Я покладає не-Я. Я як динамічне начало покладає щось, відмінне від Я, а, отже, не-Я – всередині пізнаючого та діючого Я. Однак, підкреслює Фіхте, положення 2 не виводиться з положення 1.
3. Я обмежує не-Я і навпаки. Об’єднання протилежностей тут відбувається не через заперечення (бо Я і не-Я є сторонами одного діючого Я), а через взаємообмеження, отже, Я і не-Я – дві сторони абсолютного „Я”.
В цих положеннях філософії Фіхте можна спостерігати за розвитком поняття діалектики в німецькій класичній філософії. Якщо для Канта вона регулятор, що вказує на хиби пізнання, то для Фіхте діалектика – це рух пізнання від тези (Я) до антитези (не-Я), і від них до їх синтезу (взаємообмеження). Однак повне співпадіння Я та не-Я Фіхте вважає неможливим, що підводить його до висновку, що ніякого „чистого” не-Я не існує, а відповідно, діалектика Фіхте обґрунтовує фундаментальний для суб’єктивного ідеалізму висновок про тотожність мислення і буття. Його Фіхте розкриває у „законі свідомості”: об’єкта без суб’єкта не існує.