Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля («Феноменологія духу», «Філософія природи», «Енциклопедія філософських наук») (1770-1831) знаменує собою поворот в історії філософії від метафізичного до діалектичного методу. Якщо перший розглядав традиційні філософські проблеми в статиці, ізольовано, ідеально то діалектичний метод – динамічний, розглядає проблему з точки зору її ґенези (виникнення), з урахуванням усіх обставин появи, розвитку, занепаду. Поширивши цей метод на все коло філософських проблем, Гегель став автором грандіозної системи об’єктивного ідеалізму – філософської системи, де первоначало – ідеальна сутність, що передує її індивідуальному втіленню.
За Гегелем, субстанція є не просто первоначалом, а активним, діяльним первоначалом. Її філософ називає Абсолютною Ідеєю. Мета діяльності її – самопізнання. Воно досягається через прояви ідеї, яким виступає, зокрема, матеріальний світ. Отже, ідеальне передує матеріальному, а рух від ідеального до матеріального і навпаки – це рух самопізнання. Останнє проходить в собі три стадії:
1. Ідея-в-собі. Тут ідея існує виключно в собі, ізольовано від реального втілення. В науці формою знання, що фіксує цей стан, виступає логіка.
2. Інобуття ідеї. В процесі самопізнання ідея стає відмінною від себе самої – природою, яку Гегель ділить на три розділи: механіка, фізика, органіка.
3. Ідея-в-собі і для-себе. Пізнавши своє інобуття, ідея повертається в першопочатковий стан, однак вже пізнавши себе. Це відбувається у мисленні та історії.
На останньому етапі Абсолютна Ідея осягає свій зміст в різних формах людської діяльності (духу):
1. Суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія).
2. Об’єктивний дух (право, мораль, сім’я, держава, громадянське суспільство).
3. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Саме тут Абсолютна Ідея зливається зі своїм інобуттям, так реалізується принцип тотожності буття і мислення.
Самопізнання Абсолютної Ідеї, за Гегелем, відбувається в двох формах: в просторі (це природа), та в часі – це історія, суть якої рух до свободи. Цей рух керується принципом «хитрості розуму»: в процесі історичних змін люди не знають, що їх діями керує закономірність розвитку Ідеї, тому вони чинять розумно, самі того не знаючи.
Гегель невипадково у своїй філософії керується тричленними конструкціями. Основна їх мета – примирити протилежності, показати їх не як ізольовані несумісні моменти дійсності, а як сторони єдиного процесу, що не можуть існувати один без одного. В цьому сутність діалектичного методу Гегеля та його тріади: теза (твердження) – антитеза (заперечення тези) – синтез (твердження та заперечення «знімаються»). Тому розвиток світу Гегель засновує саме на боротьбі протилежностей, джерело цього розвитку – не божественне втручання, чи воля окремих людей, воно всередині самого об’єкту – це боротьба протилежностей, суперечності між ними, в результаті яких і відбувається їх примирення на вищому етапі розвитку. Кантівська суперечність не складає тупик для розуму, це внутрішньо притаманний самому розуму атрибут.
Однак розвиток цей не нескінченний, а конечний – Гегель пророкує стан абсолютного самопізнання та кінця історії, де розум та дійсність повністю співпадуть. Звідси й квінтесенція філософії Гегеля: «усе розумне – дійсне, усе дійсне - розумне».