Філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872) («До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства») – це закінчення класичної німецької філософії та окреслення проблематики некласичної філософії ХІХ століття. Передусім це стосується відходу від раціоналізму, критики релігії та суб’єктцентризму.
Для Фейєрбаха суттєвим недоліком попередньої філософії є ігнорування нею найголовнішого предмету дослідження – конкретної людини, як передусім чуттєвої, плотської істоти. Цей недолік він і виправляє у своїй філософській творчості, філософія перетворюється на антропологію – вчення про людину.
Що є людина? Це істота чуттєва, що відчуває свою належність до роду, це родова істота. Вона є синтезом конечного (відчуває і знає про свій кінець) та нескінченного (прагне продовжити своє життя, досягнути безсмертя). Перший елемент суперечності обмежує людину і тому є причиною її страждань. Природа до них байдужа, тому людина прагне знайти втіху і робить це в Богові. Останній трактується Фейєрбахом як результат відчуження людини. Бог є дзеркалом людини, вмістилищем усього того, до чого прагне людина. Він є компенсацією людської слабкості (людина смертна – Бог безсмертний, людина безсильна перед силами природи – Бог може їх змінювати, втручатись в них і т.д.), ідеалізованою людиною. Тобто, мислитель робить радикальний висновок: не Бог створив людину за своїм образом та подобою, а навпаки: людина створила Бога за своїм образом та подобою. Тобто, Бог – це відчужена людська сутність, якій людина підкоряється. Цей стан речей Фейєрбах і прагне змінити критикою релігії.
Найповніше стратегія компенсації людської безпомічності втілена в християнстві, де іпостассю бога постає боголюдина, що долає смерть та проповідує любов. Саме експлуатація останньої і веде до релігійного відчуження, переконаний Фейєрбах. Адже любов – це подолання людиною своєї конечності та слабкості. Релігія ж узурпує це почуття і робить його можливим тільки через і для Бога: полюбити іншого означає: отримати дозвіл на любов через Бога. До того ж, найсильніший вияв любові – не любов до іншої людини, а саме любов до Бога. Саме тому земна любов в трактуванні релігії не є досконалою.
Фейєрбах вилучає з рівняння любові елемент Бога – оскільки це відчужений ідеалізований образ людини, то він не повинен підкорювати того, хто його створив. Тому любов, повернута у власність людини, безпосередньо єднає людину з іншою людиною. Подолання власної обмеженості досягається в Іншому, тепер Богом стає інша людина, що виступає для нас дзеркалом нас самих, наших вчинків та ідеальним образом любові. «Я» неможливе без «Ти».
Філософія Фейєрбаха – це філософія любові, де повнота людської істоти можлива лише в автентичному діалозі з іншою людиною, тобто, в любові. Любов постає як земна релігія, тому мислитель і виголошує своє знамените: «homo homini Deus est» (людина людині Бог).