Не менш радикальним противником гегелівського ідеалізму був датський теолог Сьорен К’єркегор (1813-1855) («Страх і трепет», «Або-Або», «Хвороба до смерті»). Головний аргумент, що протиставляється гегелівському ідеалізмові полягає у звеличенні конкретного над загальним. За К’єркегором, людина є синтезом нескінченного та конечного, плинного та вічного, свободи та необхідності. Саме цей синтез породжує найважливіші феномени людського буття – страх та відчай. І чим вище самосвідомість, індивідуальність індивіда, тим вище страх та відчай. Спастись тому можна лише конкретному індивідові. Головним принципом людини, що прагне спасіння, є принцип „або-або”: суть вибору полягає не у виборі між добром та злом, а в акті вибору, завдяки котрому вибираються добро і зло разом.
У відповідності з цим філософ виділяє три типи людей. Найнижчий – естетичний тип. Основна риса цього типу полягає у безпосередності, найвищим ідеалом цього типу стає фізична краса. Тут одиничне переважає над загальним, задоволення над обов’язком тощо. Та в християнстві ця краса є гріхом, тому естетичний тип приречений на відчай.
Другий тип – етичний, його герой – трагічний герой самовідречення, який відрікається від усього конечного у світі на користь певної ідеї, що виражається у всезагальному, втрачаючи при цьому конечне. Сумнів у правильності такого відречення відпадає, адже трагічний герой знаходить втіху у тому всезагальному, заради якого він відрікся від себе. Відрікаючись від себе, цей тип теж приречений на відчай.
На відміну від попередніх двох типів, третій – тип „лицаря віри” – позбавлений будь-яких виправдань чи обґрунтувань. Цей лицар рухомий парадоксом віри, згідно якого одиничний індивід в якості одиничного перебуває у абсолютному відношенні до всезагального. Таким парадоксом і є віра, котра піднімає індивіда до всезагального, адже не може бути опосередкована через всезагальне (на відміну від етичного типа трагічного героя). Як приклад такого лицаря К’єркегор наводить біблійного Авраама, котрий вірить саме силою абсурду. Для того, щоб піднятись як одиничний індивід, Авраам робить рух нескінченного самовідречення, проте на цьому не зупиняється, як трагічний герой, а робить наступний рух – рух віри.
Самовідречення долучає лицаря віри до нескінченного, а віра дозволяє утримувати конечне. Тобто, силою віри (а не розуму, як у Гегеля) в людині примирюється конечність на безконечність. Парадокс же віри в тому, що для того, щоб примиритись, потрібно визнати неможливість здійснення свого бажання, тобто, зробити віру абсурдною. Авраам приносить в жертву Богові сина, віруючи в всемогутність Бога. Це нестерпно, адже Авраам перебуває у постійному страхові, бо ніхто не може сказати йому, правильно він чинить чи ні. Авраам не міг виконувати свій обов’язок перед етичним началом, всезагальним, інакше став би вбивцею. Звідси ще один важливий висновок – лицар віри повинен спілкуватись з Богом сам на сам, у кожного своя дорога до Бога. Абсурдність віри Авраама в тому, що він жодної секунди не повинен сумніватись у свій любові до сина, якимось чином применшувати її, бо тоді применшується жертва Богові, й жертва перетворюється на вбивство.
Людина абсурду прагне неможливого, тому отримує все. Саме Авраам витупає такою людиною, адже, як вважав мислитель, його велич полягала у могутності, сила якої була в безсиллі, мудрість якого полягала в глупоті, надія якого виглядала як безумство, любов якого виглядала як ненависть.
Абсурд індивідуального існування, необхідність «стрибка» через опосередковане до нескінченного зробили філософію К’єркегора одним із ідейних витоків філософії та літератури екзистенціалізму – одного з найвпливовіших та найпопулярніших філософських напрямків ХХ століття.