Філософія Фрідріха Ніцше (1844-1900) («По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Антихристиянин») є знаковою з точки зору процесу завершення модерну. Для Ніцше філософія, починаючи з платонізму і закінчуючи Новим Часом, є філософією виродження, занепаду та нігілізму.
Нігілізм. Сучасний Ніцше стан культури він характеризує як нігілізм – стан втрати віри в реальність абсолютних цінностей (добра, краси, свобода, бог, істина тощо). Зникає мета, вона підмінюється засобами, що є результатом в розчаруванні ідеалами Просвітництва та модерну. Зафіксувавши їх абсолютність та істинність, філософія не змогла довести реальність їх існування. Згадаємо, що новочасна філософія деїстична – Бог більше не співприсутній створеному ним світові, від полишив його, повертаючись лише як гносеологічний гарант реальності (Д. Берклі, Р. Декарт). Матеріалістична наука дійшла до висновку, що Бог не потрібен матеріальному світові, який розвивається сам по собі. Однак, якщо немає Бога, якщо все стійке руйнується, зникає віра в реальність самого світу.
Чим же є ці ідеали? Філософія модерну вважає їх об’єктивно існуючими, а, отже, визнає можливим досягнути стану повного втілення цих ідеалів в життя. За Ніцше ж, істина, добро, свобода, суб’єкт, об’єкт, реальність (тобто, всі поняття, на яких будувалась філософія модерну) тощо є не об’єктивними даностями, а лише суб’єктивними оцінками, якими людина наділяє світ. Нігілізм же показує цю суб’єктивність, і вилучає оцінки із світу. В результаті останній стає знеціненим. Отже, нігілізм – це безодня, в яку провалилось Просвітництво. Діагноз Ніше простий і в той же час жахливий: «Бог помер».
Критика християнства. Хто ж вбив Бога? За Ніцше, це зробило християнство. Саме воно звело поняття божества з могутнього, всесильного до божества слабкого, співчутливого. Основа психології християнства – мораль ressentiment (фр. «злопам’ятство»), помсти та злопам’ятства. Людина ресентименту прагне позбутись почуття власної нікчемності, яке нав’язує їй християнство (бути смиренним, пасивним, співчутливим тощо). Це досягається переносом негативних якостей з себе на інших людей. Тому християнство завжди є ненавистю, що приховується за маскою любові. Тому і християнський бог – жорстокий та мстивий, причому мстить він своїм же створінням за те, що сам створив їх слабкими. І чим сильніша ця помста, тим сильніша любов християн до свого бога. Тобто, християнська психологія – це психологія мазохізму. Одне єднає християнина та його Бога – гріх, і чим більше останній, тим сильніший зв'язок.
Християнство, увібравши платонівську ідею розрізнення та протиставлення двох світів – істинного ідей та неістинного речей, принижує земне життя, його плинність, апелюючи до ілюзорного світу вищої незмінності та істини. Християнство, за Ніцше – це ненависть до землі.
Людина ресентименту тікає від своїх недоліків до інших, таких же, як вона людей, тому вона характеризується ще одним почуттям – стадним. Звіди усі ідеї рівності людей, справедливості, які знаходить в християнстві Ніцше. Ця ідея не сприяє вдосконаленню людей, адже основа, на якій вони єднаються – рабське ставлення до бога та до себе самих. Звідси народжується й співчуття, що роз’їдає душу великих людей, робить їх дрібними, адже основна мета співчуття – принизити до свого рівня того, хто співчуває, прикувати його кайданами альтруїзму та ресентименту. І ці кайдани стають смертельними для Бога – ставши всемогутнім, однак безмежно співчутливим, він став нестерпним для людей, які його і вбили.
«Останні люди» та надлюдина. Ніцше закликає подолати нігілізм, проте цей заклик не відноситься до його епохи, адже смерть Бога ще не відчувається повною мірою. Нігілізм лише «стоїть на порозі», повне його вираження буде якраз спостерігатися у формі протистояння активного, творчого нігілізму та масового, пасивного нігілізму. Саме внаслідок панування пасивного, нігілізму Ніцше вустами свого Заратустри пророкує в майбутньому появу «останньої» людини, яка в світлі метафізичної катастрофи — «смерті Бога» — відмовляється від самовдосконалення і віддає себе у владу дрібниць життя, гедоністичного нігілізму. Відсутність великої мети, максимум «завтра» — ось для чого буде жити «остання» людина. Ця людина не здатна на творчість, вона не здатна на повагу до свого ''Я'', тому прагне рівності, а, отже, і позбавлення відповідальності. Єдине, чого вона прагне – щастя (що ототожнюється із насолодами) та стада таких же, як вона.
Образу «останніх людей» Ніцше протиставляє образ надлюдини. Щоб стати нею треба пройти через три переродження духу.
Перше переродження філософ асоціює з верблюдом, який звалює на себе всю важкість світу та йде до пустелі нігілізму, стаючи аскетом. Там з верблюдом відбувається друге перетворення — він стає левом. Цей звір асоціюється у Ніцше з бунтом, лев прагне добути свободу від свого бога. Лев стає на шлях, який Ніцше називає "великим розривом". Його суть в тому, щоб підняти голову та сказати "ні" усім ланцюгам цивілізації. Левові раптово відкривається здогадка нового, неіснуючого світу, він ніби піднімається на крилах свободи над усім існуючим і починає задавати питання: може, добро, це зло? А, може, Бог — це вигадка диявола? А, може, усі цінності можна і треба перевернути догори ногами? Ці питання є ознакою створення свободи для творення нових цінностей. В цьому сила лева. Він — активний нігіліст, який руйнує усі святині, стає на шлях злочину, презирства до усього, що раніше колись любив, лев стає на позицію твердого "Ні" по відношенню до усього попереднього сенсу його існування.
Третє ж перетворення духу і є для Ніцше безпосереднім початком царства надлюдини — лев стає дитиною. Якщо звір веде війну проти усталених цінностей, то з вуст дитини злітає благословенне, невинне "Так", дитя є невинність та забуття, святе слово ствердження. Тепер усе готове для творення нового світу — власного світу, де попереднім відчуженим цінностям немає місця. Надлюдина не шукає ефемерного ідеалу щастя, вона, благословляючи новий світ, благословляє в ньому добро і зло, страждання і радість, усвідомлюючи, що це її світ, тому не в досягненні щастя полягає сенс життя надлюдини, а у тому, щоб бути людиною amor fati: безмежно любити власну долю. Любов до власної долі знищує передусім будь-яку заздрість, бо життя усвідомлюється як унікальна та єдина можливість, можливість творити. А творити і означає виправдовувати становлення.
Світ як становлення та воля до влади. Яким же повинен бути новий світ надлюдини? Якщо ми звільняємо його від оцінок, ставлячи "по той бік добра і зла", то тим самим його інтерпретація стає протилежною інтерпретації вини та гріха у християнстві. Світ (а не лише людина) стає невинним, його Ніцше називає становленням (Werden). Природа останнього, логічно, витікає з протиставлення метафізичному трактуванню світу: становлення не має жодної мети, воно не отримує цінність з якогось істинного потойбіччя.
Оскільки становлення протиставляється платонівському істинному буттю, значить, воно немає й напрямку, час в ньому діє не лінійно, а по-іншому. Ніцше це виражає в ідеї вічного повернення: становлення складається з безперервних моментів теперішнього, тобто, все завжди повертається, бо все вже колись було. Три фази часу – минуле, теперішнє, сучасне, повинне бути об’єднане в одну – фазу вічності, проте вічності не застиглої, а вічності, що постійно минає, повторюючись знову і знову.
Становлення є вічним поверненням як волею до влади. Остання ідея – суть становлення. Воля до влади означає постійне прагнення становлення до самоподолання та ствердження і зростання життя, йому чужий інстинкт самозбереження, воля до влади діє, заперечуючи його. Однак воля до влади не означає владу, прагнення владарювати. Це – творчість, прагнення творити на основі постійного самоподолання. Тому тільки творець здатен жити у світі становлення.
Філософія Ніцше стане прологом до ХХ століття, де нігілізм стане синонімом філософії та світогляду епохи.