Становлення та розвиток психоаналізу.

З. Фрейд – засновник психоаналізу. Психоаналіз є одним із варіантів посткласичної філософії, в якій знайшла відображення криза філософії модерну.

Мова йде, передусім, про критику декартівського суб’єкта. До психоаналізу Фрейда суб’єкт ототожнювався із свідомістю та самосвідомістю. Однак в процесі лікування неврозів Зігмунд Фрейд (1856-1939) («Тлумачення сновидінь», «Психопатологія буденного життя», «Я і Воно», «По той бік принципу заводолення») зробив висновок про існування більш глибокого, аніж свідомість та первинного щодо нього, шару психіки, що завдало нищівного удару по філософії суб’єкта. Цей шар Фрейд назвав несвідомим.

У несвідомому криються усі наші істинні бажання та прагнення, які Фрейд передусім пов’язує із поняттям лібідо – життєвої сексуальної енергії. Бажання несвідомого прагнуть до задоволення, однак виховання, суспільні норми забороняють це зробити, тому в людини формується два фундаментальних комплекси:

1. Комплекс Едіпа. Перший об’єкт, з яким пов’язується наше сексуальне бажання – матір. Тому дитина прагне до любові матері, і через це ненавидить батька, адже той забороняє таку любов. В результаті бажання придушується, а батьківська фігура сприймається як негативний символ заборон.

2. Комплекс кастрації. Лібідо символізується фалосом – статевим членом. Влада батька проявляється як загроза позбавити хлопчика цього символу, в результаті чого дитина відчуває себе пригніченою та жалюгідною перед всемогутністю батьківської влади.

Бажання несвідомого прориваються до нашого свідомого життя не прямо, а у формі незначних, на перший погляд, деталей: обмовок, забувань, гумору, сновидінь. Саме аналізуючи такі форми, Фрейд прийшов до відкриття несвідомого.

Блокує реалізацію цих бажань наше свідоме, те, з чим класична філософія ототожнювала людину, наше «Я». Воно відіграє роль цензури наших підсвідомих прагнень. Якщо несвідоме прагне задоволення, то свідоме прагне обмежити бажання, породити його нестачу. Так народжується принцип реальності, що протистоїть принципу задоволення.

Третій пласт психіки – надсвідоме, «над-Я». Воно містить у собі усі культурні норми та правила, що обмежують несвідоме та регулюють життя свідомого. Долучаючись до «над-Я» відбувається фундаментальна трансформація: людина перестає сприймати фігуру батька як репресивну, він перетворюється на ідеал, до якого тепер треба прагнути.

Таблиця. Структура психіки за Фрейдом.

 

«Над-Я»

(культурні норми, обов’язок, заборона)

«Я»

(принцип реальності, цензура бажань)

«Воно»

(принцип задоволення, лібідо – сексуальна енергія)

Комплекс Едіпа

Комплекс кастрації

 

 

Досліджуючи лібідо, Фрейд доходить висновку, що цей імпульс може бути, по-перше, розряджений в якійсь дії, по-друге, пригнічений і витіснений назад в несвідоме, по-третє, - сублімований, тобто перемкнутий на інших, вищі сфери діяльності людей: мистецтво, мораль, політику. Звідси головний висновок філософії психоаналізу: культура створена на основі біологічно детермінованого процесу перетворення сексуального інстинкту людини в інші, сублімовані види діяльності. Це дозволило йому охарактеризувати європейську культуру як культуру, створену невротиками, людьми, чиї нормальні сексуальні потяги були свого часу пригнічені та потім трансформувалися в заміщені види діяльності.

Пізніше Фрейд уточнить свою концепцію, додавши, що принцип реальності і принцип задоволення є ні чим іншим, як вираженням двох фундаментальних потягів людини – потягу до життя (Ерос) та потягу до смерті (Танатос).

Таким чином, у психоаналізі Фрейда базові поняття модерну – суб’єкт та об’єкт – постають як сконструйовані заборонами реалізації бажання інстанції, а, отже, вони не є самоцінними та автономними.

«Аналітична психологія» К.Г. Юнга. Карл Густав Юнг (1875-1961) – найближчий учень З.Фрейда, однак у своєму варіанті психоаналізу він відійшов від основних положень свого вчителя. Так, аналізуючи патологічні стани своїх пацієнтів, фольклор різних народів світу (казки, міфи, легенди), Юнг помітив спільність сюжетів фольклору та їх постійну присутність в патологічних станах хворих. Це дозволило йому зробити висновок – несвідоме функціонує передусім не як індивідуальне (як у Фрейда), а як колективне. Якщо індивідуальне несвідоме є породженням власного досвіду, то колективне несвідоме є вродженим. Воно виступає чимось на зразок історичної пам’яті, що передається з покоління в покоління. Ця передача відбувається за допомогою певних сталих форм, образів, що наповнюються конкретним змістом в залежності від культурної традиції та історичної епохи. Їх Юнг називає архетипами.

Персона. Це архетип прихованого, маски, яку надягає людина, щоб не бачити саму себе, свого зворотного боку – Тіні.

Тінь – архетип «злого» начала в людині. Він втілюється в демонічних образах, зокрема, в образі Сатани.

Самість – це істинна сутність людини, яка приховується за маскою Персони. Розкриття Самості – головне завдання людини.

Юнг заперечував сексуальну природу лібідо, як на тому наголошував Фрейд. Для Юнга, лібідо – символ життєвої енергії взагалі, який зокрема (однак не завжди) може реалізовуватись в сексуальній сфері.

Соціально-філософські проблеми та фрейдизм у творчості Е. Фромма. Еріх Фромм (1900-1980) («Анатомія людської деструктивності», «Втеча від свободи», ««Мати» чи «бути»?») застосував теоретичні положення психоаналізу до соціально-філософських проблем ХХ століття. На його думку, природа несвідомого та сублімація його прагнень визначається впливом соціального середовища, а не біологічних інстинктів Еросу і Танатосу, як у Фрейда. Відповідно, сублімація може бути як негативна, так і позитивна. Фромм описує два ідеальних типи особистості, сформованих під впливом соціуму – некрофіла та біофіла. Некрофіл – це продукт техногенної капіталістичної цивілізації, де все виступає товаром, в тому числі і люди та почуття. Некрофіл орієнтований на володіння та контроль, тому його цікавить неживе, застигле, мертве. Він нездатний на глибокі альтруїстичні почуття (любов, дружба), для нього вони – загроза втратити власну значущість та владу. Єдине, що захоплює некрофіла – спостереження загибелі, руйнувань. Це емоційно атрофований тип особистості. Некрофіл також нездатний на самопожертву заради ближнього. Типовим прикладом некрофіла Фромм вважає Адольфа Гітлера.

Біофіл же навпаки, спрямований на життя, він позитивно сприймає його плинність, він не стоїть на місці, а постійно творчо самовдосконалюється. Біофіл здатний пожертвувати собою заради високої ідеї або ж заради життя іншої людини, він здатний любити, співчувати. На думку Фромма, техногенна цивілізація формує саме некрофілічний тип людини, адже вона заснована на пануванні техніки та бюрократії, це тип цивілізації, в якому панує відчуження людини від людини. Прикладами біофілії Фромм вважав життя Будди, Ісуса, матері Терези, Альберта Швейцера.

Інша дихотомія, яку розглядає Фромм, стосується базових орієнтацій особистості в житті. Він протиставляє орієнтацію «мати» та орієнтацію «бути». Західний світ ґрунтується на способі життя «мати», де основним багатством вважається володіння матеріальними цінностями, відповідно така людина розглядає усе оточуюче, в тому числі і інших людей виключно як об’єкт владарювання та підкорення. Орієнтація ж «бути» глибоко гуманістична, тут панує примат духовного над матеріальним.

Через домінування орієнтації «мати» люди часто відмовляють від свободи заради комфортного рабства світу речей, адже свобода передбачає відповідальність та самокритику, а на це споживач західного світу і нездатний. Зручніше жити чужим розумом, чужими ідеями. Саме відмова, «втеча» від свободи призвела на думку Фромма, до появи в ХХ столітті антигуманістичних тоталітарних режимів, де окрема людина, в її унікальності та неповторності була підкорена безжалісній та бездушній машинерії бюрократизму.

Отже, психоаналіз сформувався в умовах кризи філософії модерну. Оптимістичний просвітницький погляд на людину замінився скептично-песимістичним; людина – це звір, яким керує несвідоме, яка здатна до руйнувань та насильства заради них самих. Однак тут присутній і гуманістичний пафос: людина – матеріал, з якого можна і треба створити щось високе та велике. Певною мірою, психоаналіз успадкував від модерну необхідність звільнення людини – однак не від нав’язаних владою забобонів, а від невротичних комплексів, заснованих на придушенні життєвої (сексуальної) творчої енергії. Необхідність такого звільнення зробила психоаналіз одним із найвпливовіших напрямків не лише у психології, а й у філософії, соціальній філософії, мистецькій практиці тощо.