Як особливий напрям досліджень, що цілеспрямовано вивчають проблему суті і структури суті людини, філософська антропологія виникла в 20-х роках ХХ століття. Це було обумовлено пильним інтересом філософської думки до питання про критерії, що визначають, що є істинно вирішальним в людській поведінці, і які з конфліктуючих протилежностей в дихотомії природа/соціум) входять в поняття її суті і людського потенціалу.
Одним з родоначальників сучасної філософської антропології був відомий німецький мислитель Макс Шелер (1874-1928). У ряді своїх робіт („До ідеї людини”, „Становище людини в космосі”) він констатує кризовість розвитку сучасної йому західноєвропейської культури і намагається знайти та показати вихід з цього стану. Криза суспільства, соціальні суперечності і інші колізії для М. Шелера - прояв кризи людини. М. Шелер пише, що людина ніколи не була такою "проблематичною" як в XX столітті. Основну причину такого становища людини він бачить в існуючому розмежуванні його вивчення різними, малопов'язаними один з одним, напрямами антропологічної думки: теологічному, філософському, природничо-науковому. Так, теологічна антропологія дає уявлення про людину цілком в світлі іудейсько-християнських традицій. Філософський різновид антропології максимально сконцентрований на уявленні про самосвідомість людини, а природничо-наукова антропологія (всі галузі природознавства і генетична психологія) дають лише уявлення про людину як достатньо пізній підсумок розвитку Землі, як істоту, що відрізняється від попередніх їй форм в тваринному світі тільки ступенем складності поєднання енергій і здібностей, які вже зустрічаються в нижчій, порівняно з людською, природі.
У зв'язку з цим Шелер вважав за необхідне створення такої наукової системи людинознання - філософської антропології, яка могла б з'єднати конкретне вивчення різних сфер буття людини з цілісним філософським його осмисленням. Протягом історії, вважав Шелер, філософія виробляла певні погляди на людину з точки зору тієї чи іншої культурної домінанти. Шелер виділяє п’ять типів саморозуміння людини.
1. Заданий Біблією, людина тут – гріховна істота.
2. Перший тип нерідко пов’язується з ідеєю логосу, божественного розуму і людини як істоти розумної, homo sapiens. Це людина давніх греків.
3. Тип, заданий наукою, людина тут постає як людина, що робить, діє, перетворює, homo faber. Для натуралізму, позитивізму людина відрізняється від тварин лише кількісно, за ступенем розвитку мозку, але ніяк не сутнісно.
4. Антропологічний песимізм. Тут людина позбавляється надії на спасіння та спокутування гріхів, підкреслюється антивітальність людини, її прагнення до заперечення життя. Світ людини – це світ, в якому не діють закони природного добору, людина виявляється «глухим кутом» життя, а її розум виступає як «хвороба» (Ніцше).
5. Тип, якому притаманний атеїзм та індивідуалізм. Щоб людина стала вільною, їй не потрібен Бог чи його замінник у вигляді телеологічної наукової картини світу. Якщо є остання, то зникає свобода людини. Якщо ж світ є хаотичним за своєю суттю, то людина стає відповідальною за свої вчинки (екзистенціалізм).
Завдання філософської антропології, вважає М. Шелер, показати як із структури людського буття витікають всі звершення і справи людини: мова, держава, наука, міфи, ідеї тощо. М. Шелер формулює предмет філософської антропології Із його точки зору, філософська антропологія - це наука про суть і структуру суті людини. Для М. Шелера первинною в системі «людина-суспільство» є людина як центр, в якому перетинаються його різні зв'язки зі світом. Він намагається знайти і визначити суть цього центру - персонального буття людини, зрозуміти одиничність (унікальність), самовизначуваність (свободу) і саморегуляцію (цілісність) людини як центру світу. При цьому справжнім персональним буттям особистості, де має місце і одиничність, і самовизначуваність, і саморегуляція, із його точки зору, виступає любов (любляче буття).
Антагонізм особи і суспільства, так само як і саморозірваність особи визначають шелерівське уявлення про людину як істоти, в якій перетинаються дві її сфери (атрибути): "порив" - вітальне ядро (це потяги, афекти людини, тобто все, що несе собою природне, органічне в житті) і "дух", як єдність того, що іменують розумом і переживаннями (це доброта, любов, розкаяння, шанування - все те, що є свобода, відчуженість від примусу).
М. Шелер вважав, що якість, яка робить людину людиною, знаходиться поза життям в широкому сенсі цього слова. На думку М. Шелера, - це дух. Дух протистоїть всьому, бо дух надприродній, він походить від Бога. Інакше кажучи, людина у Шелера - це духовна істота, пов'язана з Богом. Завдяки слову вмістилище Божественного духу перетворюється на надбання індивідуальної свідомості.
Одним із засновників філософської антропології поряд із Шелером виступає Гельмут Плесснер («Ступені органічного та людина», «Сміх та плач») (1892-1985). Він поставив за мету виявити базисну структуру людського буття. На відміну від рослин та тварин, писав філософ, людина здатна зайняти дистанцію по відношенню до себе, тобто, усвідомити себе як «я в тілі» та як «я». З «я» співвідноситься будь-яка предметність навколишнього світу, однак тому-то воно не дано саме собі як предмет, воно необ’єктивоване. Тому людина і постійно прихована сама від себе, знаходиться неминуче поза центром свого переживання. Тому існування людини носить характер «екс-центричності». Ця позиціональність задає способи реалізації людського існування. Основні форми відношення людини до буття визначаються трьома основними законами.
1. «Закон природної штучності». Людина повинна зробити себе такою, яка вона є. Людина не може існувати без норм, культури, тому штучність для неї така ж природна, як і її біологічна організація.
2.Закон «опосередкованої безпосередності». У своїй свідомості людина володіє прямим і безпосереднім відношенням до речей, яке саме опосередковане, оскільки людина не тільки розчиняється в цьому відношенні, а володіє дистанцією до нього. Цей закон визначає і характер експресивності людини. Так, Плесснер досліджував такі форми самовираження людини, як сміх та плач.
3. «Закон утопічного місця». В силу своєї екс-центричності людина відчуває власну невкоріненість. Досвід подібної невкоріненості, на думку Плесснера, означає визнання мізерності буття всього світу. Утопічне місце, знаходження в „ніщо” не залишають людину в спокої, постійно ставлять під сумнів буття та абсолютні основи світу. Тому людині не дано володіти знанням, що позбавлене сумнівів.
Філософська антропологія дала початок багатьом напрямкам антропологічних досліджень ХХ століття. Біологічна, або натуралістична методологія вивчення людини займає видне місце в сучасній філософській антропології. Даний підхід характеризується тим, що при розгляді родової суті людини гіпостазуються закономірності властивої їй поведінки, що складаються виключно в процесі філогенезу. Натуралізм слідує двом основним положенням: 1. Людство є живий вид, якісно гомогенний з рештою біологічних видів, але який має усвідомлену самоорганізацію. 2. Людство є вид, в природі якого закладений конфлікт між початком самоорганізації (недавно придбаною свідомістю і соціальністю) і базисним несвідомо-вітальним началом.
Одним з найавторитетніших прихильників даного підходу був відомий німецький філософ Арнольд Гелен (1904-l976). Гелен в своїй філософії виходить з положення, що людина - це тварина, біологічна неспеціалізованість якої робить її «збитковою істотою», тому що вона (на відміну від інших тварин) погано оснащена інстинктами і не може вести суто природне існування, а інтелект і спосіб життя обумовлені тілесно-анатомічно.
Збитковість оголошується джерелом людської активності, яка є компенсацією початкової біологічної неповноцінності людини. Саме культура компенсує, вважає А. Гелен, природні недоліки людини. Мотиви ж людської поведінки упираються в біологічні механізми Найважливішу роль в них, на думку Гелена, грають інстинкти агресивності і взаємності. Оскільки людина через свою збитковість є нестабільною істотою, то за природою вона незмінно ворожа іншій людині. Культура (держава, сім׳я, мораль та інші соціальні інститути) знімає надлишок спонукань людини, частково нейтралізуючи цю ворожість людини до інших людей.
На думку Гелена, життя людських спільнот регулюється декількома основними інстинктами (соціальними регуляторами). Ці інстинкти є і у тварин, і у людей, вони піддаються об’єктивному біологічному опису. А. Гелен виділяє три основні регулятори-інстинкти
- інстинкт турботи про потомство;
- інстинкт захоплення перед квітучим життям і співчуття перед життям, що гине;
- інстинкт безпеки.
В результаті дії цих інстинктів у людини формується три етоси (форми) біологічного походження, які зумовлюють солідарність або конфліктність суспільного життя людей Так, наприклад, з інстинкту турботи про потомство з’являється ідеологія гуманізму, а з інстинкту захоплення і співчуття перед життям – ідеологія споживача. З інстинкту (потреби) безпеки виникає держава, формується етика "закону і порядку".
Таким чином, у філософсько-антропологічній теорії А. Гелена можна бачити як "біологічна збитковість" людини виступає базовою структурою її індивідуального та соціального життя.
Загалом же філософська антропологія ХХ століття виявила унікальний факт: будучи центром усі запитувань та рефлексій, до сих пір не було сформовано єдиного синтетичного погляду на людину. Різноманітність філософсько-антропологічних поглядів показали складність та суперечливість людської істоти, її принципову невизначеність та відкритість до філософського та наукового осмислення.