Загальна характеристика. Структуралізм як філософський напрям бере свій початок від 30-х років ХХ століття, коли він починає оформлюватись у мовознавстві. В цей час великої популярності набувають праці зі структурної лінгвістики швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра, зокрема, його „Курс структурної лінгвістики” (1916). На думку Соссюра, мову треба розглядати як самостійний феномен, незалежний від мислення та свідомості з точки зору її внутрішньої організації. Пізніше лінгвістична модель Соссюра пошириться на інші сфери культури – психоаналіз, культурологію, релігію, поетику, літературознавство, власне філософію. Відомими представниками структуралізму є Клод Леві-Стросс, Умберто Еко, Ролан Барт, Жак Лакан, Мішель Фуко та ін. Загалом структуралізм є останнім втіленням західного раціоналізму, що прагнув підняти гуманітарне знання до рівня наукової теорії. Багато що ця течія запозичила у позитивізму, зокрема, проблеми мови та скептичне ставлення до філософії як метафізики, тому в структуралізм присутня ідея подолання філософії заради справжньої науки.
Основними поняттями структуралізму є поняття структури, системи, моделі. Опирається структуралізм на принципи:
- системності: примат відношень над елементами системи. На думку Леві-Стросса, в пізнанні соціокультурних явищ треба йти не від об’єктів до відношень між ними, а навпаки, причому самі об’єкти також розглядаються як зв’язки, бо жодним самостійним буттям не є і породжуються виключно відношеннями;
- іманентності: вивчення внутрішньої будови об’єкта, абстрагуючись від його ґенези, еволюції та залежності від інших явищ;
- замість принципу історизму – принцип історичності: історія не є єдина та універсальна, вона розпадається на множину періодів, відносини між якими не є причинно-наслідковими, а структурно-функціональними;
- примат синхронії над діахронією: досліджуваний об’єкт береться в стані на даний момент, в статиці та рівновазі;
- „смерть суб’єкта” Декарта і Канта: замість нього структуралізм оперує „ментальними структурами” Леві-Стросса, мовою/мовленням, де суб’єкт, на думку Фуко, виступає як складна функція мовлення. В літературознавстві „смерть суб’єкта” знаходить своє вираження у концепції „смерті Автора” Р. Барта.
Багато висновків та положень структуралізму знайшли своє відображення у постструктуралізмі та постмодернізму (мовний характер реальності, відмова від жорсткого владного дискурсу, відмова від ідеї референції тощо).
Структуралізм Клода Леві-Стросса (1908-2009). Основна його праця – „Структурна антропологія”. За Строссом, основа культури – несвідоме, воно є об’єктивною реальністю і не містить у собі жодного змісту, це чиста, „пуста” форма, система відношень, структура. В суспільстві воно реалізується як колективне несвідоме, однак ні від суспільства, ні від індивіда та його свідомості воно не залежить. Саме несвідомий порядок культури лежить між біологічним та економічним порядком речей. Сьогодення, вважає Леві-Стросс, характеризується тим, що культура і природа перебувають у стані зворотної взаємодії: спостерігається вплив культури на природу. Останні, вважає мислитель, перебувають в опозиції, і тільки з їх розриву можна встановити істинну природу соціокультурних явищ.
Культура, за Строссом, - це сукупність знакових систем, в першому ряду якої є мова, шлюбні правила, економічні відносини, мистецтво, наука, релігія. Якщо несвідоме є базисом суспільства, коли мова йде про все суспільство, то базисом конкретного соціуму виступає мова. Початком культури є заборона інцесту, а мова розмежовує природу та культуру. Окрім цього, мова є моделлю для пояснення усіх соціокультурних явищ.
Говорячи про історію, Леві-Стросс вважає, що історичний процес не має сенсу, він йде поза волею людей і навіть всупереч їх волі. Місце людей займає непроникна „несвідома необхідність”. Заперечуючи сенс історії, Леві-Стросс висловлює думку про оригінальність усіх без винятку культур, між ними не можна встановити ієрархію. В контактах між культурами, каже Стросс, завжди необхідна певна герметичність, порушення якої стає катастрофічним: відбувається усереднення, нівелювання культури, що рівносильне зупинці еволюції людства аж до її смерті.
Структуралізм у філософії Ролана Барта (1915-1980). На думку Барта, мова – фундаментальний вимір дійсності, існування світу поза мовою варто вважати принаймні проблематичним. Світ, таким чином, завжди є написаним. Мова охоплює і пронизує всі предмети і явища, і поза нею немає нічого. Жодна реальність, що нібито лежить поза мовою, не може бути розкрита посередництво мови, оскільки сама мова є опосередкованим феноменом; мова, вважає Барт через це взагалі не здатна виражати що-небудь, окрім себе самої. «Прорив» до певної позамовної реальності неможливий.
У Барта, таким чином, культура виступає як поле дисперсії знаків. Будь-чке соціокультурне уявлення закріплюється та функціонує через мову, породжуючи «соціолект» - ідеологічну мовну сітку, притаманну кожній соціальній інституції (певному класу, групі, державі, літературі, науці, рекламі тощо), яка нав’язує свої смисли індивідові, втягуючи його до своєї структури.
Мова є джерело влади, панування і насильства, змінити мову, позбавивши її владного дискурсу означає змінити суспільство. На це спрямована ідея Барта про смерть Автора. На думку мислителя, письмо знищує усіляке поняття про джерело письма, письмо – сфера невизначеності, де втрачається будь-яка тотожність автора, і в першу чергу, тілесна тотожність пишучого. Сама фігура Автора, вважає Барт, є продуктом філософії Нового Часу, яка породила західного суб’єкта самосвідомості. Через це пояснення того чи іншого твору кожного разу шукають в людині, що його створила, твір в такому випадку стає не більше аніж сповіддю автора. На сьогодні фігура Автора зникає завдяки досягненням лінгвістики Соссюра: вона показує, що висловлювання як таке – пустий процес і чудово здійснюється саме по собі, так що немає потреби наповнювати його особистісним смислом. З точки зору лінгвістики, пише Барт, автор всього лише скриптор – той, що пише, мова знає „суб’єкта”, але не „особистість”. Сучасний скриптор народжується під час письма, у нього немає жодного буття поза, до і після письма, як у Автора, час скриптора – це час тут і зараз, час речового акту/написання тексту.
Текст письма також радикально перетворюється: тепер він не лінійний ланцюг слів, що виражають єдиний теологічний смисл, а багатомірний простір різноманітних видів письма, жоден з яких не є вихідним, текст являється зітканим із цитат, що відсилають до тисяч культурних джерел. Таким чином, письменник завжди цитує, він лише наслідує попередні тексти, його ж текст є лише словником.
Оскільки Автор відсторонений, то марними є і домагання на „розшифрування” тексту. Присвоїти текстові Автора, вважає Барт, означає застопорити текст, наділити його кінцевим змістом, вирішальним значенням, замкнути письмо. В багатомірному письмі немає чого розшифровувати, структуру можна протягувати, однак неможливо досягнути „дна”.
В тексті, таким чином, ніхто не говорить, в нього немає Автора, голос належить читанню, а не письму. Текст складений з багатьох видів письма, що походять з різних культур, які ступають у відношення діалогу, пародії, дискусії, й уся ця багатоманітність фокусується в одній точці, якою виступає не Автор, а читач. Тобто, єдність тексту не в походженні, а в призначення читачу, читач, за Бартом – це людина біля без історії, без біографії, без психології, він дехто, хто зводить воєдино усі рівні та види письма. Читач завжди займає подвійну позицію по відношенню до твору – з одного боку, він намагається «вжитись» в сам твір, зрозуміти його зсередини, з іншого – він розглядає твір з точки зору певної історичної, культурної позиції, в ряду інших творів. Ця подвійність і веде до того, власне кажучи, сам твір не «читається», а «виробляється» в процесі зіткнення власних позицій читача та самого твору.
Критикуючи сучасну культуру Барт пише, що нинішня мова буржуазної культури – міф. Міфом є будь-яке слово, відповідно, міфом може бути все – від рекламних плакатів до державно ідеології. Мова міфу – особлива; вона позбавляє усі об’єкти, про які вона говорить, історії, походження і символічного змісту, ізводить міфологізовані феномени о рівня пустої форми, що назначена виключно для буржуазного сприйняття. Мова міфу пуста, стандартизована, постійний розвиток та змінність світу, буржуазний міф замінює вічною самототожністю, що постійно повторюється. Аналізуючи риторику міфу, Барт виділяє ряд рис, йому притаманному:
- прививка. Визнається частковий збиток від того чи іншого феномену, щоб таким чином замаскувати головне зло.
- вилучення з Історії. Кожен предмет у міфові створений спеціально для буржуа, який не задається питанням про його походження, а вважає, подібно дитині, що його єдине призначення – служити їй. Це призводить до деформації сподоби: вона зводиться всього лише до володіння новими речами.
- тотожність. Буржуа не може уявити собі Інше, знаковість, те, що лежить за межами західного способу мислення, цивілізації, системи культури. Тому він його або ігнорує, або ж перетворює в себе самого. Інше перетворюється в видовище, ляльку.
- тавтологія.
- «нінізм»: не хочу ані того, ані того. Реальність у міфові зводиться до протилежностей, з яких не обирається жодна. В результаті спостерігається нейтральна рівновага.
- квантифікація якості. Те, що називається „споживанням напоказ” – речі тепер не відіграють роль функціональних предметів, вони не купуються для задоволення потреб, а заради того, щоб продемонструвати свій соціальний статус (я купую не тому, що мені це потрібно, а тому, що я можу собі це дозволити).
- констатація: міф тяжіє до приказки, що фіксує тотожну однозначність буржуазного „здорового глузду” та призводить до фрагментаризації культури, розриву її на афоризми, кросворди, рекламні слогани, кліпи тощо.
На думку Барта, міфологія буржуазного суспільства є тотально дегуманізованою: позбавивши світ історії та змінності, буржуазний світ накладає заборону для людини заново створювати себе.
Структурний психоаналіз Жака Лакана (1901-1981). Жак Лакан – французький філософ, психоаналітик, культуролог, автор концепції структурного психоаналізу.
Фройдівську тріаду Воно – Я – над-Я Лакан замінює на Реальне – Уявлюване – Символічне. В цій тріаді і полягає порядок людського існування. Самоконституювання людини, вважає Лакан, починається із „стадії дзеркала”: у 6-18 місяців дитина оволодіває здатністю впізнавати своє відображення у дзеркалі. Це первинний механізм ідентифікації. Природа цього механізму полягає у факті „передчасного народження”; малюк є „фрагментарним тілом” і спочатку повинен оволодіти ним в якості автономної єдності. Саме на стадії дзеркала людина входить в порядок Уявлюваного. Природа останнього, за Лаканом, - в компенсації початкової нестачі Реального, Реальне – вихідний і тому неможливий через передчасність народження для суб’єкта досвід. Цим Лакан формулює одну з центральних своїх тез: феномен людини виникає на місці розриву з Реальним.
Одиницею Уявлюваного є образ (імаго). Він ідеальний, ілюзорний (передує дійсному оволодінню тілом), впливає на утворення особистості і поведінки, відчужений і „задзеркальний” по відношенню до індивіда. Внаслідок характеру імаго людина виявляється розколотою на „Я” – фрагментарний внутрішній досвід, та „моє Я” – ідеальна зовнішня форма, в яку цей досвід оформлюється. Особистість асимілює „моє Я” і сам цей розкол, тому онтологічна структура особистості виявляється іманентно розколотою.
В Уявлюваному, вважає Лакан, панує запит на визнання, спрямований на інших. Тут людина уявлювану функцію зміщує з іншого на самого себе, тому ми і кажемо: Я – це „Я сам”. Найбільш афективними способами прояву уявлюваного відношення до світу є агресивність та любов (з крайнощами типу садизму та мазохізму). А, оскільки „моє Я” знаходиться на боці іншого – воно постійно в небезпеці, аж до загрози повного зникнення. Тому людина повинна впізнавати в уявлюваних об’єктах свою єдність, але лише поза самою себе. З іншого боку, коли людина знаходить єдність в собі, зовнішній світ для неї постає у фрагментарному та відчуженому вигляді. В результаті такої діалектики „моє Я”, отримуючи бажаний об’єкт, перетворюється в один невдоволений запит. Так виникає „об’єкт а” – зв’язуюча ланка між усіма трьома порядками існування. В Уявлюваному „об’єкт а” – інший в плані власної нестачі.
Символічним способом відношення людини до світу стає бажання (сексуальне і безсвідоме, як і у Фрейда). На відміну від потреби, пише Лакан, воно ніколи не знає задоволення. Так людина вступає в порядок Символічного. Ключовий його термін – травматична заборона (заборона батька спати з матір’ю тощо). Однак заборона на пряме оволодіння стосується не лише реальної матері і виходить не від реального батька, а поширюється на весь клас імаго, інстанцією цієї заборони стає ім’я Батька, великого Іншого – все те, що в культурі постає між суб’єктом та об’єктом бажання (закони, норми, звичаї тощо). В Символічному відбувається процес вторинної ідентифікації людини: після того, як суб’єктивність спочатку осідає в зоровому образі індивіда, а потім об’єктивується в діалектиці відношення з іншим, символом вторинної ідентифікації стає мова. Інший – це сама мова, в дзеркалі якої суб’єкт розпилюється, приближуючись до анігіляції. Тому суб’єкт Символічного порядку – це не монолітне Его традиційної філософії та психології, а „цибулина”, що складається з багатьох шарів минулих уявлюваних ідентифікацій.
Інший – це інстанція Символічного – культура, традиція, соціум. Суб’єкт символічно вписується у вже існуючий порядок культури і є змінною різних порядків (сімейного, корпоративного, національного). Саме ці символічні порядки і породжують суб’єкт. Символічне робить об’єктом бажання саму нестачу, перехід від одного об’єкта бажання до іншого, все це залишається поза самосвідомістю. Тому, вважає Лакан, бажання не має об’єкта, це чиста форма на зразок мовної моделі, і саме безсвідоме як бажання структурується і постає як мова. Мова зживається з нестачею Реального і в той же час не знищує переваг Уявлюваного.
Лаканівський психоаналіз, як і структуралізм взагалі, широко вплинув на усі сфери гуманітарного знання, а окремі фундаментальні положення Лакана стали теоретичною базою філософії постмодернізму.