Сам термін «постмодерн» з'явився ще у 60-ті роки для позначення новацій у архітектурі, літературі й мистецтві, а також у технологічній, соціально-економічній, політичній сферах.
Філософський статус поняття «постмодернізм» отримує з 1979 року – року виходу праці Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну: доповідь про знання». На думку філософа, сучасність можна характеризувати як постсучасність, період кризи так званих метанаративів – великих систем історії, ідеології, науки, політики, мистецтва тощо. Метанаратив, за Ліотаром, характеризується чотирма рисами: 1) він не допускає сумніву у власній легітимності; 2) претендує на універсальну значущість; 3) свою форму отримує лише у філософії; 4) виступає критерієм для істинності наукового знання. Себто, постмодерн фіксує провал філософської стратегії Просвітництва, викриваючи його насильницький статус як сукупності метанаративів, що нав’язували свою істинність.
Своїми коріннями філософський постмодернізм йде до філософії Ніцше, феноменології, (пост) структуралізму. Здійснюючи рефлексію над сучасним, можна сказати, що постмодерн – стан сучасної культури, що розгортається «після часу» в ситуації завершеності і «кінця історії» (Ф. Фукуяма). Через це постмодернізм відмовляється від лінійної концепції часу, що виражається в постмодерністському концепті постісторії. В ньому розуміння минулого як ланцюга подій, пов’язаних каузальними зв’язками, замінюється установкою на інтерпретаційну плюральність наративом історії, постмодернізм відмовляється від «логіки історії»; наративна історія означає, що рефлексія над минулим – це завжди оповідь, організована ззовні оповідачем (наратором) через нав’язаний сюжет, тому історія як теоретична дисципліна є аналіз цих сюжетів.
З ідеї постісторії випливає постмодерністська ідея зворотної апокаліптичності: передчуття майбутнього, його експлуатація заради панування метанаративів замінюється відчуттям кінця – ідеології, політики, філософії, історії тощо.
Філософський постмодернізм позиціонує себе як постфілософія: вона відмовляється від диференціації філософського знання на гносеологію, онтологію тощо, фіксуючи принципову неможливість на сьогодні побудови метафізики як такої. Відмова від метафізики прослідковується й у критиці ідеї бінарних опозицій (суб’єкт / об’єкт, чоловіче / жіноче тощо). В класичній філософії мова йде не про мирне їх співіснування, а про насильницьку ієрархію, де одна протилежність підкорює іншу, що є неприпустимим в сучасному культурному просторі ненасильства та плюральності. Окрім цього, бінаризм принципово неможливий у культурному просторі постмодерну, адже останній розуміється як текст; в ньому суб’єкт та об’єкт з самого початку розчинені один в одному – людина як носій культурних мов занурена в мовне (текстуальне) середовище.
Суще розуміється постмодернізмом як хаос становлення, як різома (фр. - кореневище) (Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі). Відмінність різоми від дерева полягає в тому, що стеблина може розвиватись куди завгодно, ризома нелінійна, а джерелом трансформації виступає іманентна нестабільність, тому середовище різоми є самоорганізованим – синергетичним. Різома – принципово відкрите середовище, у якої немає ні початку, ні кінця, лише середина, з якої виходить множина рівнозначних виходів, які також розгалужуються до нескінченності.
Важливим концептом філософського постмодернізму виступає ідея інтертекстуальності, згідно якої, продукт творчості може бути інтерпретований не в якості оригінального твору, а як конструкція цитат (Х.Л. Борхес – «Вавилонська бібліотека»). В цьому контексті народжується ідея «смерті Автора» (Р. Барт).
Теза про «смерть Автора» тісно пов’язана з переосмисленням феномену іронії: неможливість первозданності та оригінальності в творчості (ще один пов’язаний з цим концепт – концепт deja-vu: установка на переживання культурного стану, в якому виключається претензія на новизну, що спостерігаємо у принципі «завжди вже» Ж. Дерріда); постмодернізм визнає минуле, і, якщо його не можна знищити, то його треба переглянути – переглянути іронічно. Це означає також наступне: на противагу епосі модерну (епосі серйозності), де вимагалось називати речі своїми іменами, постмодернізм керується лозунгом іронії – називати речі протилежними іменами. Через це символом постмодерністського стилю стають лапки. Чи ставляться вони реально, чи автор має їх на увазі, впізнає читач цитату чи ні – все це задає в постмодернізмові безмежну свободу мовних ігор в полі культурних смислів, де неможливе домінування одного з них. Через це іронія та гра як її здійснення виступають як форма відношення до світу, що дозволяє уникнути абсолютизації однієї з версій можливого досвіду і задає реальний простір свободи.
Постмодернізм відмовляється від сегментації темпоральності на минуле, теперішнє, майбутнє. Єдина реальність буття – теперішнє, Еон; воно розуміється як всеохоплююча тотальність даного нам буття; на думку Ж. Дельоза, теперішнє – це все, минуле і майбутнє вказують лише на відносну різницю між двома теперішніми.
Специфіку постмодерного філософствування можна прослідкувати, зіставивши філософію модерну та постмодерну.
Таблиця. Базові поняття модерну та постмодерну.
| Модерн | Постмодерн |
| Історія (причинно-наслідковий ланцюг подій, що тягнеться з минулого через сьогодення в майбутнє, об’єднаний певною іманентною метою (торжество Просвітництва, комунізму) та центром (Європа)) | Постісторія (відмова від «логіки історії» як єдиного процесу, спрямованого в майбутнє; ситуація розриву з минулим, втрата традиції, розгортання в просторі «після часу») |
| Референція (за мислимим поняттям завжди криється присутній в реальності відповідник – природа, бог, суб’єкт) | «Пустий знак» (знак не відсилає до чогось відмінного від себе, бо вся реальність семіотизована, отже, знак може відсилати лише до іншого знака і так до нескінченності) |
| Реальність (зовнішній світ існує реально, як дещо протилежне людському сприйняттю – ідея розрізнення оригіналу і копії, того, хто породив, і того, що породжене, того, хто мислить, і того, що мислиться) | Симулякр (копія копії, що виявляє одну істину: оригіналу ніколи не було, а регресія копій нескінченна) |
| Онто-тео-телео-фало-фоно-логоцентризм: 1. Можливість побудови вчення про буття (онтології) на основі ідеї референції. 2. Наявність зовнішньої по відношенню до сущого причини, яка його пояснює та структурує. 3. Ідея доцільності (наявності мети) сущого, яка пронизує все існування. 4. Мислення в рамках бінарних опозицій, де одна з них (у випадку Заходу, чоловіча) придушує іншу (християнство, психоаналіз). 5. Центрованість на голосі, який створює ілюзію реальності виказаних понять, співпадіння знаку та його референта. 6. Наявність в сущого внутрішньо притаманного смислу (іманентності). | Деконструкція: 1. Відмова від ідеї референції (об’єктивного, поза знаковим наповненням, світу не існує). 2. Суще знаходиться в процесі постійної самоорганізації (різома) і не потребує зовнішньої причини. 3. Зв’язність та доцільність сущого змінюється на розриви, фрагментаризацію, «шизофренізацію». 4. Відмова від жорстких опозицій, деконструкція бінаризму, повноправне існування обох членів дихотомії. Зверненість на письмо, що постає як фрагментарний текст, в якого відсутній Автор, що його створив. Письмо знищує усіляке поняття про джерело письма, письмо – сфера невизначеності, де втрачається будь-яка тотожність автора. 5. Відсутність смислу як нав’язаного репресивною трансцендентною ідеєю. |
| Метафора дерева: ієрархічна структурованість, де чітко розділені початок, середина і кінець, першочергове та другорядне, зовнішнє та внутрішнє за принципом бінаризму. | Різома: децентроване середовище, кореневище різоми може розвиватись куди завгодно, ризома нелінійна, а джерелом трансформації виступає іманентна нестабільність, тому середовище різоми є самоорганізованим – синергетичним. Різома – принципово відкрите середовище, у якої немає ні початку, ні кінця, лише середина, з якої виходить множина рівнозначних виходів, які також розгалужуються до нескінченності. |
| Серйозність (називати речі своїми іменами) | Іронія, гра (називати речі протилежними іменами, плутати, змішувати знаки у вільній грі означування, принцип «все можливо») |
| Клінічний аналог – параноя (все має значення, усе пов’язане, немає нічого випадкового; все має бути підкорене та раціоналізоване згідно одного великого плану) | Клінічний аналог – шизофренія (все розірване на уламки, це простір свободи, де смисли зустрічаються та розсіюються, все має бути звільнене, дешифроване) |
| Реальність (дана поза суб’єктивними оцінками та інтерпретаціями) | Шизореальність (наголошується на семіотичній вторинності світу, де знаки відсилають до знаків, які, зрештою, окрім самих знаків, нічого не означають. Прорватись до означуваного неможливо) |
| Молярність (конструювання ідентичностей за допомогою соціальних машин – сім’ї, держави, нації, релігії тощо) | Молекулярність (конструювання індивідуальних багатоманітностей шизофренічного досвіду становлення-Іншим – становлення-жінкою, становлення-твариною, становлення-негром і т.д.) |