Формою, в якій нам даний світ, наше «Я» та «Я» інших людей, виступає простір та час. Без них онтологічна проблематика не могла б навіть бути поставлена.
У філософії та науці існували різноманітні розуміння простору і часу.
Простір розумівся як:
- протяжна порожнеча, яку заповнювали всі тіла, але яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, Ньютон);
- протяжність матерії або ефіру (Платон, Аристотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття матерії (Гольбах, Енгельс);
- порядок співіснування і взаємного розташування об'єктів (Лейбніц, Лобачевський);
- комплекс відчуттів і даних досвіду (Берклі, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).
Розуміння часу:
- час носить субстанційний, самодостатній характер;
- час – плинний, безперервний та універсальний;
- час – дана у відчуттях форма споглядання (Кант);
- тривалість існування і міра змін матерії (Аристотель, Декарт, Гольбах);
- час як форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін);
- абсолютна тривалість, однорідна для всього Всесвіту і незалежна ні від яких взаємодій і рухів речей (концепція Ньютона).
В цілому ж, розуміння простору і часу можна звести до двох фундаментальних підходів: один з них розглядає простір і час як незалежну від явищ сутність, інший - як щось похідне від взаємодії рухомих тіл.
У класичній науці (Ньютон, Галілей) час і простір розглядаються як субстанції, що існують незалежно від матеріальних об'єктів, однак впливають на них. Вони є ніби вмістищем тих матеріальних речей, процесів і подій, які відбуваються в світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір трактується як абсолютна протяжність. В цьому суть субстанційної концепції простору та часу. Дана концепція превалювала у фізиці до створення спеціальної теорії відносності.
У реляційній концепції простір і час розглядаються як особливого роду відношення між об'єктами і процесами, які невіддільні від останніх. В загальній теорії відносності простір і час є відносними властивостями буття, залежними від систем відліку (тобто, вони не однорідні, простір викривляється, а час в різних системах тече по-різному). Окрім того, простір і час виявилися взаємопов'язаними один з одним, до тривимірності простору реляційна концепція додає четвертий вимір – з’являється поняття просторово-часового континууму.
Саме час робить водночас можливим та проблематичним адекватне пізнання світу. З одного боку, всі явища та події розгортаються в часі, з іншого боку неоднозначність розуміння минулого та передбачення майбутнього теж мають місце. Справа в тому, що минуле відбулось так, а не інакше, проте неоднозначність трактування подій минулого є результатом нашого знання про події минулого, яке завжди наявне в теперішньому. Події ж майбутнього об’єктивно невизначені в силу такого фактору як відсутність миттєвої дальнодії, яка б пов’язувала миттєво всі події Всесвіту між собою, примушувала їх «стискатись» в одній точці.
Розглядаючи простір і час в різних формах руху можна прийти до висновку про їх різний характер та специфічні властивості. Так, фізичний простір і час сьогодні розглядаються з точки зору мікросвіту, де простір-час володіє кривизною, а на рівні елементарних часток зникає різниця між простором та часом.
Біологічний же час характеризується незворотністю, і не завжди може бути адекватно писаний з точки зору фізичного часу (різні живі організми проживають стадії розвитку за різний проміжок часу). Прикладами відмінності фізичного та біологічного часу є календарний та біологічний вік людини, що не завжди співпадають; стресові ситуації, в яких час «розтягується» або ж «стискається». Вчені виділяються такі властивості біологічного часу:
· нерівномірність та нерегулярність – в основі біологічного часу лежать нерегулярні зміни;
· масштаби часу в живому відрізняються від масштабів часу фізичного;
· багато масштабність біологічного часу: живі системи протиставляють себе зовнішньому середовищу та існують одночасно як індивідуальні дискретні (подільні) особи та як одиниці більш складних систем. Наприклад – людина як індивід та як частина суспільства.
Розробляючи проблему біологічного часу, наука прийшла до відкриття існування особливого класу періодичних змін діяльності та поведінки живих систем – біологічних ритмів, які були виявлені на усіх рівнях організації живої природи. Під ритмічними змінами розуміється відтворення біологічного явища чи стану біологічної системи через приблизно рівні проміжки часу (цикл). Кожен новий цикл змін лише подібний до попереднього, в новому відтворюється форма ритму, однак зміна вже нова.
Важливість вивчення біоритмів організму (в тому числі людського) сьогодні не піддається сумніву, адже саме існування живого неможливе без певної впорядкованої часової структури. Біоритми виступають основою життя; так, завдяки тому, що процеси в організмі відчуваються коливання, зберігається цілісність системи при зміні зовнішніх умов (наприклад, зміна артеріального тиску в людини на протязі доби, місяця, року).
Біоритми мають властивість лабільності – змінюватись, еволюціонувати, реагуючи на зміну умов навколишнього середовища. Адже якби параметри були дуже жорсткими, то при зміні умов середовища організми не змогли б продовжити своє життя.
Важливим аспектом вивчення природи біоритмів, є їх висока чутливість до дій факторів фізичної та хімічної природи (ліків), що сьогодні стає предметом дисципліни хронофармакології, яка вивчає способи застосування ліків з урахуванням залежності їх дії від фаз біоритму.
Якщо говорити про біоритми людини, то в неї хронобіологічна форма індивідуальна. З одного боку, вона обумовлена генетичними механізмами, а з іншого – взаємодією організму з середовищем (наприклад, зміна графіку робочого дня). В цьому контексті хронотип людини частіше всього визначають в залежності від того, в який час доби спостерігається активна фаза біоритму. Так, усіх людей прийнято ділити на сов та жайворонків.
Медичний аспект вивчення біоритмів сьогодні особливо актуальний, адже знання про закономірність біоритмів застосовують при профілактиці, діагностиці та лікуванні хвороб, що викликало до появи таку галузь медицини як хрономедицина. З появою хвороби відбувається порушення ритмічності в організмі (явище хронопатології). Змінюється порядок ритму, наприклад, збільшується частота дихання, пришвидшується скорочення сердечного м’язу тощо. При психозах відомі 48-годинні ритми, впродовж яких відбувається зміна настрою у пацієнтів, відхилення 24-годинного циклу спостерігається при певних формах депресії. У пацієнтів з онкологічними захворюваннями спостерігаються відхилення частотних змін температури в ураженій області. Часто ознакою гінекологічних захворювань є порушення менструального ритму.
Однак хвороба не просто порушує нормальний ритм, сам патологічний процес має власну ритмічну організацію, що дозволяє розглядати хворобу як повноцінний феномен поруч із здоров’ям (докладніше про це див. тему 14, пит. 14.1.). Наприклад, ритми довгих хвиль за рахунок коливань умов навколишнього середовища та зміни біологічних характеристика модулюють схильність до хвороб, смертність, частоту травматизму тощо. Багато захворювань характеризуються коливаннями, що співпадають з річними ритмами (сезонністю). Вони можуть бути викликані як змінами кліматичних умов (перегрів на сонці, дефіцит вітамінів), так і коливаннями захисних сил організму (туберкульоз, дифтерія). Біоритми беруть участь в тижневих коливаннях частоти травм та самогубств, інфарктів міокарду.
Детально проблеми часової організації біологічних систем вивчає хронобіологія. Її дані дозволили зробити ряд важливих висновків для медицини. Зокрема, окремі вище згаданої тези про порушення ритмічності як початку патологічного процесу, дані хронобіології змінюють погляд на поняття фізіологічної норми: якщо раніше вона вважалась статичною, то сьогодні фізіологічна норма розглядається динамічно, як така, що володіє власними ритмічними коливаннями.
Важливим аспектом медичного розгляду біологічного часу в контексті проблеми зв’язку патологічного процесу зі змінами ритму є хронотерапія. Адже прогрес людства, пов'язаний із поступовим звільненням людини від впливу сил природи, тісно пов'язаний із стисканнями та інтенсифікацією часу в житті людини та суспільства, що веде до порушень часової структури життя (нерегулярний образ життя, вживання снодійного і транквілізаторів, зміна денної та нічної змін на роботі). Хронотерапія розуміється як відновлення нормальної часової структури відповідно до біоритмічної типології людей, та тісно пов’язується із хронофармакологією.
Найбільш складним є соціальний час, оскільки він діє у відкритій, саморегульованій стихійній макросистемі – суспільстві. Соціальний простір конструюється завдяки двом важливим факторам – владі та комунікації. Влада розміщує індивідів по горизонталі та по вертикалі соціальної ієрархії (рівень доходу, соціальний статус, якість життя тощо). Чим більше вплив здійснює індивід на інших, тим вище він від них у соціальному просторі.
Комунікація ж розмежовує простір на соціально близький та соціально далекий. Ці поняття визначаються критерієм практичних інтересів індивіда та його діяльністю, і не завжди залежать від фізичного простору. Комунікативна взаємодія може бути справжня (поширюється на близьких людей) та функціональна (поширюється на інших членів соціального простору, мета взаємодії з якими – обмін послугами).
Безпосереднє оточення в соціальному просторі складає досяжна сфера реальності, доступна безпосередній діяльності, яка піддається видозмінам з боку індивіда, що в ній присутній. Тут все уявляється впорядкованим та зрозумілим.
Далекі ж зони соціального простору не пов’язані з повсякденною діяльністю, в ньому індивід не має практичного інтересу. Тому зазвичай він прагне уникати виходу в такі соціальні зони.
Поруч з владою та комунікацією в соціальному просторі та часі з’являється третій важливий фактор – інтерсуб’єктивність. В її контексті світ уявляється мені не моїм власним, а таким, що я його розділяю з іншими людьми. На основі інтерсуб’єктивності разом з іншими людьми у мене формується відчуття спільної реальності та спільного простору, в якому живуть усі його учасники.
Соціальний час конституюється із спілкування з попередниками, сучасниками та нащадками. Складність такого спілкування полягає в тому, що попередники залишили на цей світ як певне послання, однак відповісти на нього ми не можемо; в свою чергу, ми залишаємо послання наступникам, відповіді від яких ми не чекаємо. Тобто, соціальний час – символічний.
Соціальний простір і час конструюють весь комплекс суспільно-історичного досвіду тієї чи іншої епохи, що дозволяє говорити про їх відносність. Так, для суспільств із міфологічним способом мислення час розуміється циклічно, а простір розмічається згідно уявлень про сакральність та божественну природу світу. Суспільства ж, де панує релігія та наука, в цілому розглядають час як лінійне розгортання подій, де наявний початок та кінець. Простір же інтерпретується як протяжність, позбавлена сакральних вимірів.
Соціальний час неоднорідний, процеси в різних сферах життя відбуваються з різною швидкістю; в ньому одночасно співіснує минуле (як історична пам’ять), теперішнє (як простір-час конкретної епохи, в яку «вбудовує» себе суспільство), майбутнє (як мета розвитку соціуму). Соціальний простір опосередкований знаково-інформаційними системами, що діють в суспільстві (розвиток техніки, комунікацій тощо). Прикметна особливість соціального простору та часу – тенденція до «стискання», що найбільш помітно в ХХІ столітті, столітті інформації та комунікацій. Якщо раніше епохи тривали мільйони років, а фундаментальні зміни займали тисячі років, то сьогодні ми спостерігаємо велику густину подій на невеликому відрізку часу (роки, місяці, а то й дні).
Отже, багатоманітність форм простору і часу показують усю складність онтологічної проблематики, та дозволяє говорити про багатовимірність та багатокомплексність світу, в якому ми живемо. Часто реальність охоплює набагато більшу область, аніж просто матерія чи фізичні величини.