Проблема істини складає серцевину гносеологічної проблематики. Суперечливість та складність даної проблеми робить неможливим дати єдино вірне визначення істини та її критеріїв.
В класичній філософії істина розумілась згідно двох базових принципів – принципу кореспондентності: істина – це відповідність знання об’єктивному стану речей предметного світу (Арістотель, Ф.Бекон, Спіноза, Гельвецій); принцип когерентності: істина – відповідність знання внутрішньо притаманним характеристикам певної ідеальної сфери (Абсолют в Платона, Гегеля, вроджені ідеї Декарта тощо). Тобто, в класичній гносеології істина носить об’єктивний статус і протиставляється хибі.
Некласична філософія відмовляє істині в об’єктивному статусі, включаючи до проблематики істини й суб’єктивний фактор. Істина залежить від суб’єкта, його соціально-історичного типу, специфіки пізнання тощо. Тому філософська герменевтика замінює проблему істини проблемою інтерпретації, аналітична філософія не відділяє істину від знакової системи, в якій вона конструюється – в мові, тому проблеми філософії взагалі – це проблеми мови.
Філософія ж постмодерну стирає принципові риси між істиною та хибою. Постмодернізм відмовляється від класичної теорії пізнання, згідно якої уявлення розуміється як відтворення об’єктивності, що знаходиться поза суб’єктом. Останній перетворюється з пасивного спостерігача в учасника «ігор істини», де остання – штучний феномен, зміст якої залежить від соціально-історичного змісту пізнавальної діяльності, а її характер є операційний (істина – не мета, а засіб пізнання, спосіб організації пізнавальної діяльності).
Сучасна філософія та наука відійшла від статичного розуміння істини, стверджуючи її процесуальний характер. Істина розуміється не просто як відповідність поняття предмету, думки дійсності, а як процес збігу мислення з предметом, який є невіддільним від діяльності. Розуміння істини як процесу включає в себе усвідомлення того, що істина завжди конкретна і включає в себе моменти абсолютності та відносності. Під абсолютною істиною розуміють:
1. Точне, вичерпне знання, певний горизонт пізнавальної діяльності.
2. Абсолютна істина в контексті елементарного знання, яке носить постійний характер. Наприклад – хімічний елемент має атомну вагу, Друга світова війна закінчилась 2 вересня 1945 року.
3. Знання, що зберігає своє значення, незважаючи на історичний розвиток науки, в ході якого абсолютна істина конкретизується, збагачується новим змістом (закони Ньютона після відкриття теорії відносності Ейнштейна).
В останньому варіанті розуміння абсолютна істина виступає як форма об’єктивної істини – форми істини, зміст якої не спотворюється суб’єктом, а визначається самим об’єктом. Наприклад, знання етіології та патогенезу туберкульозу за змістом визначається об’єктом пізнання (паличка Коха та механізми її взаємодії з організмом людини), а не суб’єктом.
Оскільки істина процесуальна, її зміст постійно збагачується новими формами, то формою вираження об’єктивної істини виступає істина відносна – вид істини, який відображає наявний рівень знання. Вона виражає мінливість знання, тому відносна істина завжди неповна, приблизна.
Класифікація видів істин вимагає спиратись на певні критерії істини – що дозволяє нам говорити, що результат пізнання істинний або ж хибний? Філософія науки та гносеологія виділяє ряд таких критеріїв:
- несуперечливість;
- повнота;
- когерентність (узгодженість отриманих знань з вже існуючими, які визнані істинними);
- прагматичність (корисність визнання певного знання як істинного на певному етапі дослідження, яке потім може бути визнане хибним);
- евристичність (творчий потенціал істини забезпечувати приріст знання, його розширення).
В матеріалістичній філософії головним критерієм істинності отриманих знань виступає практика. Практика – свідома доцільна предметно-чуттєва, специфічно людська діяльність, спрямована на осягнення та перетворення навколишнього світу. Поняття практики дозволяє поєднати емпіричний та раціональний рівні пізнання, подолати розірваність суб’єкта та об’єкта – практика показує, що об’єктивний матеріальний світ існує не безвідносно до активно діючого суб’єкта. Виступаючи критерієм істини, практика не тільки володіє «вирішальним словом» в проблемі істинності знань, а й є рушійною силою, початком пізнання (адже будь-яке пізнання здійснюється з певною метою).