Діалогічний характери свідомості, детермінація останньої соціальними чинниками ставить перед медициною проблему можливості впливу на свідомість людини з боку іншої свідомості. Оскільки свідомість носить знаково-інформаційний характер, основним засобом такого впливу виступає слово. В період поширення психосоматичного (докладніше про це див. тему 14.) та синергетичного підходу, в який людина розглядається як складна самоорганізована система із взаємопов’язаними сферами (передусім, фізіологічною та психічною), проблема впливу на свідомість за допомогою слова стає особливо актуальною. Адже тілесна хвороба часто породжує негативні психологічні та соціальні процеси дезадаптації, відчуження, фрустрації тощо. Як саморегульована психосоматична структура людина функціонує на рівні саморегуляції «несвідоме-свідоме-самосвідоме», тобто, в комплексі. А, оскільки психічне, що формується через оволодіння мовою, визначає тілесні стани, саме слово є елементом психосоматичної регуляції організму людини.
Саме необхідністю комплексного підходу до пацієнта і пояснюється широке застосування в медичній практиці психотерапії.
Складність предмету психотерапії, її можливостей та сфери застосування пояснюється складністю об’єкту, до якого вона застосовується – людини як особистості, як складної психосоматичної єдності. Через це навіть визначення психотерапії стає проблематичним (на сьогодні існує декілька їх сотень). Скористаємось визначенням чеського психотерапевта Станіслава Кратохвіла: психотерапія – цілеспрямоване, впорядкування діяльності організму психологічними засобами.
Як наукова дисципліна психотерапія передусім розуміється як метод лікування, що знаходиться на стикові двох галузей – психології та медицини. Від психології психотерапія бере методи лікування, від медицини – напрям впливу – передусім психіка, душевний стан пацієнта, через покращення якого досягається і покрашення стану тілесного.
Виділяють три психотерапевтичні теорії: психодинамічну, поведінкову, гуманістичну. В рамках першого підходу в якості визначального фактору розвитку особистості виступають несвідомі психічні процеси; психологічні відхилення та проблеми розуміють як конфлікт між несвідомим та свідомим (наприклад, в психоаналізі). В такому випадку психотерапія рухається в напрямку досягнення усвідомлення цього конфлікту.
Другий підхід акцентує увагу на поведінці як єдиній психологічній реальності, даній нам у відчуттях, яку можна вивчити та дослідити науково. Поведінковий підхід базується на поняття норми – адаптивній поведінці, а відхилення, відповідно, сприймається як дезадаптація, що викликана не конфліктами між різними рівнями психіки, а неправильним навчанням та порушеннями процесу соціалізації. Психологічним базисом даного підходу є біхевіоризм – напрям сучасної психології, головним предметом вивчення якого є поведінка – сукупність зафіксованих в результаті навчання реакцій на певний стимул (навколишнє середовище).
Гуманістичний підхід виходить з визнання унікальності людини, її «ситуації» в світі, і порушення психологічної рівноваги розглядає передусім з точки зору незадоволеності потреб в самореалізації та самоактуалізації (А. Маслоу).
Не зважаючи на диференціацію підходів, спільним методологічним місцем психотерапії є особистісний підхід – підхід до хворого як до цілісної особистості з урахуванням усіх її індивідуальних особливостей. Суть даного підходу розкривається в трьох аспектах: вивчення особистості хворого; врахування специфіки особистості при використанні психотерапевтичних методів; орієнтація психотерапевтичного процесу на особистісні зміни.
Специфіка психотерапевтичного лікування вимагає певних додаткових зауважень та показань щодо її застосування. Найбільш суттєвим тут виступає місце та роль психологічного фактору в виникненні та розвитку хвороби: чим він більший, тим актуальнішим стає психотерапевтичне лікування.
Окрім місця психологічного фактору у процесі виникнення та розвитку хвороби, важливим є і показання в контексті можливих наслідків захворювання. Вони можуть бути пов’язані як з клінічними, так і з психологічними та соціально-психологічними проблемами. Так, захворювання може виступити причиною невротичної травматизації; реакція хворого на хворобу може як сприяти процесу лікування, так і гальмувати його. Щодо, соціальних аспектів, то важка хвороба та її наслідки можуть повністю змінити соціальний статус пацієнта, обмежити його в звичних діях та потребах; також можлива динамічна зміна якостей особистості внаслідок перебігу хвороби та її наслідків.
Така складність використання психотерапії породила велику кількість напрямків психотерапевтичного гілкування, що тісно пов’язані з психотерапевтичними методами. Одним з основних методів психотерапії є гіпноз.
Гіпноз сьогодні визнаний загальноприйнятним методом психотерапії, і досягається багатьма способами: методом фасцинації (гіпнотичний стан досягається довгим невідривним поглядом лікаря в очі пацієнту); словесним методом, методом Месмера (фіксацією погляду пацієнта та металічній кульці, спіралевидний колах, що сходять та розходяться тощо), методом обертонів (гіпнотичний стан досягається шляхом високо- або низькочастотних звукових коливань на зразок метроному) та ін.
Гіпнотичний стан поділяється на три фази:
1. Сонливість. Пацієнт відчуває легку дрімоту, його м’язи розслаблюються, він відчуває їх потепління, ці відчуття приносять йому задоволення. В даній фазі пацієнт ще не відчуває себе під дією гіпнозу.
2. Гіпотаксія (стадія мазевої та внутрішньої релаксації). Поглиблення попереднього стану; пацієнт не бажає змінювати позу, відчуває слабкість у всьому тулубі, не може відкрити повіки.
3. Сомнамбулізм. Пацієнт повністю у владі лікаря, не реагує на жодні подразники (зорові, слухові), навіть найсильніші. В цій фазі легко навіюються зорові та слухові галюцинації.
Варто зазначити, що існують більш глибокі стадії гіпнозу, які досягають в так званих змінених станах свідомості (медитативні стани, транс, усвідомлені сновидіння, стани, викликані вживанням психоделіків – грибів, дурману, марихуани). В лікувальних цілях зазвичай обмежуються вказаними трьома фазами. Коло терапевтичного застосування гіпнозу досить широке – від психосоматичних хвороб та сексуальних розладів до хвороби Альцгеймера (різновиду старечого слабоумства).
Коротко охарактеризуємо основні напрямки психотерапії:
Емоційно-стресова психотерапія. Спрямована передусім на хворих, що страждають хронічним алкоголізмом; також використовується для лікування неврозів (які включають в себе фобії), психопатій, токсикоманії та наркоманії. Даний вид психотерапії має декілька цілей:
· корекція переживань пацієнта шляхом впливу на емоцій сферу. При цьому нагнітають та навіюють не лише позитивні, але й негативні емоції (страх);
· «вмикання» психологічного захисту пацієнта при пресингу з боку психотерапевта; вплив на стереотипи поведінки хворого, в якій закріплений фактор, що травмує психіку (наприклад, при фобіях, лікар моделює психотравмуючу ситуацію).
Психоаналіз. Базується або ж на ідеях класичного пансексуального підходу Фрейда (виявлення сексуальної детермінації психологічних травм), або ж на соціально-психологічних (Е. Фромм, А. Адлер) чи вербальних аспектах (структурний психоаналіз Лакана). Головна мета – прорив до несвідомого, можливість дати йому говорити відкрито, викриваючи основи конфліктів у психіці, чого немає в психотравмуючих ситуаціях. Це досягається методом аналізу сновидінь, методом вільних асоціацій тощо. Важлива роль тут належить процесу сублімації – позитивному переключення енергії лібідо (сексуальної енергії) на інші сфери діяльності – передусім, мистецтво (звідси терапевтичний ефект мистецької практики, з якого з’явився ще один напрямок психотерапії – арт-терапія). Сублімація протиставляється витісненню – блокуванням причини психологічних конфліктів, що і є причиною неврозів.
Екзистенційний аналіз. Базується на філософії екзистенціалізм К.Ясперса, М.Гайдеггера. На відміну від психоаналізу, психодинамічні процеси, екзистенційний аналіз трактує не як конфлікт глибинного шару психіки – несвідомого із свідомим, а як конфлікт індивіда з певними невід’ємними факторами, що складають сутність його існування. На думку представника екзистеційного аналізу, американського психотерапевта І. Ялома, таких кінцевих факторів в структурі буття індивіда є чотири: смерть (найочевидніша даність; конфлікт зароджується з прагненням продовження життя та усвідомленням факту неминучості смерті), свобода (тут конфлікт визначається через потребу в певній сталості, підґрунті, в той час як свобода показує відсутність такої статичної застиглості, пустоту «під ногами»), екзистенційна ізоляція (ізоляція від світу, від себе, від інших – ми народжуємось в самотності та в самотності помираємо; конфлікт тут зароджується між усвідомленням ізоляції та потребою в комунікації, захисті, належності до певного великого цілого), беззмістовність (неминучість смерті, самотність та ізоляція, необхідність створювати своє буття та світ навколо себе породжує сумнів у наявності змісту та мети нашого існування; конфлікт тут зароджується перед беззмістовним світом та необхідністю творити в ньому смисли). Терапія екзистенціального аналізу спрямована на усвідомлення неминучості цих даностей, напруги між протилежностями, що викликають конфлікт та неможливості усунути дну з них. Для цього часто використовуються методи змінених станів свідомості, східні тілесно-духовні практики – наприклад, йога.
Важливим для екзистеційного аналізу є подолання прірви між лікарем – носієм владної впевненості, якого не зачіпає хвороба та проблеми, та пацієнтом – залежною закинутою в світ істотою, життя якої перебуває у владі лікаря. Тут важливе значення має контакт з пацієнтом, не як з підконтрольним об’єктом а як з рівноправним партнером комунікації. Психотерапевт повинен сам пережити проблеми пацієнта, лише так він зможе йому допомогти.
Психоделічна психотерапія. Застосовується до пацієнтів в граничних ситуаціях – при термінальних стадіях смертельних хвороб, або ж до близьких пацієнту людей. Важлива мета психоделічної психотерапії – полегшити (емоційно та фізіологічно) процес вмирання. Для цього часто використовуються психоактивні речовини та психоделіки – наприклад, ЛСД (напівсинтетична психоактивна речовина, що не здійснює негативного впливу на фізичне здоров’я людини та не викликає фізичної залежності; в багатьох країнах вважається наркотиком) та інші галюциногени (дослідження показали, що їх вживання полегшують емоційні та фізичні страждання пацієнтів, що помирають від смертельних хвороб). В середині століття ЛСД було позитивно оцінене як речовина, що трансформує ставлення до дійсності та до власного тіла і психіки – так, американський професор Е. Каст виявив, що деякі пацієнти після вживання ЛСД демонстрували неймовірну байдужість до свого важкого стану, знижувався страх смерті, різко знижувалась біль, покращувався сон, понижувалась тривожність з приводу хвороби. Найкраще піддаються психоделічній терапії симптоми депресії, ізольованості та тривожності.
Небезпечність даного виду терапії в тому, що спрогнозувати точно дію психоделічної речовини на свідомість людини важко, а часте вживання їх призводить до психічної залежності та до ряду психічних побічних ефектів.
Трансперсональна психотерапія. Даний напрямок психотерапії виходить з декількох базових філософських постулатів: органічної єдності світу (принцип «все у всьому»); визнання індивідуального як вторинної функції абсолютного; постулювання свідомості як єдиної реальності, що «розлита» у світі, а відтак, не є властивістю виключно людини, а всього живого; принцип акаузальної (непричинної) синхронії – поняття, введене К.Г. Юнгом, яке позначає непричинний тип зв’язку між явищами фізичної та психічної реальності, можливість впливати на фізичну реальність психічними засобами (думками, спогадами, переживаннями тощо).
Трансперсональна психотерапія виходить з ідеї, що індивідуальні переживання людини складають лише поверховий незначний шар її свідомості; на глибинному рівні вона пов’язана з усім світом, і проблеми виникають саме тоді, коли вона абсолютизує принцип індивідуації та нищить зв’язки з глибинними структурами своєї психіки. Завдання трансперсонального психотерапевта – поновити ці зв’язки. Так, одним з основних глибинних переживань, які викликають у пацієнта, є так звані перинатальні переживання – переживання добіографічні, пов’язані з внутрішньоутробним життям індивіда, а також пов’язані з переживанням народження. Останнє трансперсональною психологією трактується як фундаментальна для формування психіки індивіда травма, тому в своєму житті він намагається зберегти зв'язок з перинатальним періодом. Спираючись на концепцію архетипів К.Г. Юнга (див. пит. 7.1.), трансперсональна психологія знаходить такі зв’язки у міфах та фольклорі. Наприклад, досвід єдності плода з матір’ю виражений у міфові про «золотий вік», де люди жили в єдності з матір’ю-природою; народження виражене у біблійній оповіді про вигнання з раю, про пекло; момент проходження плоду по родовим каналам – уявлення про війни, революції, жертвопринесення Христа, міф про птаху Фенікс; стадія безпосередньої появи на світ – в уявленнях про спасіння та спокуту гріхів, очищення від скверни тощо.
Окрім перинатальних переживань, трансперсональна психотерапія викликає інші подібні переживання: переживання єдності з усім живим (тваринами, рослинами, іншими людьми, Всесвітом); вихід за рамки традиційних переживань простору та часу тощо. Синтезуючи наукові досягнення Заходу ХХ століття зі східною мудрістю, трансперсональна психотерапія має на озброєнні ряд унікальних методик виклику вказаних станів. Це як традиційні східні методи (медитація, йога), так і розроблені представниками даного напрямку (ЛСД-терапія, холотропне дихання, ребефінг). Так, методика ребефінга досить проста – пацієнт лягає на спину та на протязі години виконує глибокі вдихання ротом, щоб наситити організм киснем. В результаті наступає ефект гіпервентиляції, що дозволяє розвинутись гальмування кори головного мозку і активізувати підкору, викликаючи витіснені із свідомості переживання. При цьому активно використовується музика.
Основне завдання трансперсональної психотерапії – допомога в досягненні пацієнтом тотальної єдності зі світом, ліквідація меж між індивідуальним та абсолютним, які і є причиною проблем пацієнта.
Отже, психотерапія – невід’ємна частина сучасної медицини, яка дозволяє сформувати новий погляд на пацієнта (не як на сукупність симптомів, що можна вилікувати виключно впливаючи на тілесний стан, а як на унікальну особистість, психосоматичну самоорганізовану систему), на процес лікування (ряд комплексних заходів на фізіологічному, психологічному та соціальному рівні, де лікар – вже не беззаперечний авторитет, а пацієнт слухняно виконує усі його вказівки; з відносин підкорення акцент зміщується на відносини партнерської комунікації), та на саму хворобу. Крізь призму медицини в психотерапії переломлюється класична філософська ситуація діалогу, в якому і досягається не лише істина, а й справжня єдність людей. Психотерапія показує дієвість психологічного впливу на особистість, однак вимагає контрольованого підходу до психотерапевтичного лікування, адже на кону стоїть найголовніше для людини – її життя та свобода.