Однією з вирішальних дихотомій, що характеризують людину, є дихотомія біологічне/соціальне. Як тіло, як біологічний механізм людина вкорінена в природу, однак в повному смислі вона здійснюється лише в соціальному середовищі. Тобто, людина виростає з природи, однак виділяється з неї. В цьому контексті народжуються дискусії про домінування одного з факторів у процесі формування людини – біологічного або соціального. Уникаючи крайнощів, раціональним буде стверджувати про взаємопроникність цих сфер людського буття одне в одне з вирішальним значенням соціального фактору, адже поза соціальним середовищем людина не може сформуватись як особистість.
Особливостями людини як біологічного організму є: прямоходіння, поліфункціоналність руки, стереоскопічний зір, великий об’єм головного мозку. Генетична програма, що визначає людину як організм фіксується як інформація в молекулах ДНК. Вона визначає ряд фундаментальних для онтогенезу (індивідуального розвитку) рис: расову належність; тип вищої нервової діяльності, індивідуальні особливості типу зросту, кольору волосся, форму обличчя, тривалість життя; тривалість життєвих періодів (дитинство, зрілість, старість). Біологічно визначається темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, схильність до творчості).
Однак вирішальну роль у формуванні людини грає соціум. Тут людина актуалізується в особистість – специфічну соціальну якість, що поєднує в собі індивідуальні особливості та соціальні норми. Саме суспільство використовує біологічні особливості людини як індивіда, включаючи їх в систему існуючих соціальних правил життя (придушуючи одні та розвиваючи інші).
В конкретних науках, зокрема, в психології, існує ряд поглядів на структуру та специфіку особистості. Однією з найпоширеніших є структура особистості, розроблена К. Платоновим. Так, за ним структура особистості включає в себе ряд підструктур, кожна з яких характеризується співвідношенням біологічного та соціального:
1. Спрямованість особистості. Дана підструктура складається з переконань, світогляду, ідеалів, схильностей, бажань, прагнень. Біологічне тут витіснене соціальним, тому дана структура формується вихованням.
2. Досвід особистості. Сюди входять знання, вміння, навички. Як і в першій підструктурі вирішальну роль тут відіграє соціальний аспект, адже перелічені елементи формуються внаслідок навчання.
3. Особливості психічних процесів. До даної підструктури включаються: воля, почуття, сприйняття, мислення, емоції, пам'ять. Тут домінування соціального не так сильно виражене, більше того, вирішальну роль відіграє біологічна складова – генетично обумовлені властивості особистості.
4. Біопсихічні властивості. Це вихідна підструктура, на яку накладаються наступні: темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості (схильність до певних хвороб). Переважає і є визначальним біологічний елемент в людині.
Домінуючим компонентом особистості виступає спрямованість – система стійких спонукань особистості, через які вона визначає активне відношення до світу та до себе. Спрямованість тісно пов’язана з активністю – здатністю особистості пристосовуватись до навколишнього середовища, змінювати його та себе на основі стійких інтересів, прагнень та переконань. Головним джерелом активності людини виступає потреба – усвідомлення та переживання людиною нужди в необхідному для життя та розвитку його організму та особистості. Базова характеристика потреб – їх ненаситність, звідси одна з головних суперечностей існування особистості – суперечність між безмежними потребами та обмеженими можливостями їх насичення.
Будучи складним біосоціальним механізмом, що формується в соціумі, людина характеризується багатоманітністю та градацією потреб. Поширеною є класифікація людських потреб американського психолога Абрахама Маслоу (т. зв. «піраміда Маслоу»).
1. Фізіологічні потреби. Найпотужніші, без задоволення яких особистість не здатна розвиватись (голод, спрага, статевий потяг).
2. Потреба в безпеці (стабільність, безпека, потреба звільнитись від страху, потреба в законі, порядку тощо). Виражається в прагненні особистості оточити себе звичними речами, людьми, звичним, буденним розпорядком життя, що виключає будь-яку невизначеність та хаос. Рідко проявляється в нормальних умовах, характерна для умов екстремальних – війни, революції, голод, економічні кризи тощо.
3. Потреба в належності та любові. Задоволення перших двох рівнів ставить людину на більш високий рівень задоволення – потреби бути важливим, значущим для інших, людина відчуває дискомфорт, тягар самотності. Звідси – прагнення до пошуку друзів, створення сім’ї тощо.
4. Потреба у визнанні. Людина потребує почуття могутності, поваги з боку інших; починає цінуватись престиж, репутація, що досягається в суспільстві. Відсутність задоволення такої потреби веде до розладу особистості (дисоціації), що породжує пригніченість, відчуття безпомічності, безпорадності, що викликає, наприклад, суїцидальні мотиви.
5. Потреба в самоактуалізації. Найвищий рівень. Навіть задовольнивши усі потреби, людина відчуває дискомфорт, який показує: людина ще не є тим, ким вона може бути. Самоактуалізація – це процес повної реалізації своїх потенцій, духовних, інтелектуальних сил та здібностей. Це прагнення до самобутності, самототожності (стати тим, ким ти є). Цього рівня досягає абсолютна меншість (порядку 1%).
Будучи поєднанням одиничного (індивідуального) та загального (соціального), особистість володіє рядом типових характеристик, що робить можливим типологію особистостей. Так, в медицині та психології ще від Гіппократа йде традиція ділити особистості за типом темпераменту (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). Карл Густав Юнг запропонував поділ в залежності від спрямованості: інтроверти (самозосередженість, більша увага до внутрішнього світу) та екстраверти (спрямованість на зовнішній світ).
Соціальна типологія акцентує увагу на мінливості особистості в залежності від умов соціально-історичного розвитку. Так, марксистська філософія говорить про особистість первісного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного суспільства. За роллю та місцем в історії особистості бувають:
· рядові (основна маса будь-якого суспільства). Вони забезпечують єдність та стабільність суспільства, характеризується прагненням до одноманітності життя, впорядкованості та неприязню до нововведень;
· історичні – особистості, що вплинули на хід історії в різних сферах життя, безвідносно до оцінки їх впливу: політики (Олександр Македонський, Наполеон, Гітлер, Сталін), митці (Леонардо да Вінчі, Сальвадор Далі), науковці (Ломоносов, Галілей, Ньютон, Бор, Ейнштейн), філософи (Платон, І. Кант, Г. Гегель, Ф. Ніцше).
· видатні особистості – особистості, що своїми досягненнями вплинули на розвиток суспільства, його прогрес (Г. Галілей, Р. Декарт, А. Ейнштейн, Наполеон). В цьому аспекті, Адольф Гітлер є історичною, однак не видатною особистістю.
Особистість в контексті медичного пізнання. Головним в медичній теорії особистості виступає проблема особистості як об’єкта медичного впливу та аналізу. Ця проблема породжує ряд під проблем:
· уточнення самого поняття особистості в теоретичній та клінічній медицині як об’єкта дослідження та суб’єкта діяльності;
· встановлення факторів та причин руйнування особистості хворого;
· вияснення норми та патології в аналізі особистості хворого, програмування її корекції з урахуванням особистісної особливості хворого;
· відновлення духовної цілісності хворого.
На сьогодні медичний розріз проблеми особистості виступає актуальним в силу ряду обставин. Зокрема, кінець біологічної еволюції людини та перехід до еволюції культурної дозволила медицині сформулювати т.зв. «парадокс нервово-психічної еволюції людини» (С. Давиденков). Парадокс полягає в тому, що ослаблення природного відбору, контролю природи над людиною привело до поширення слабких, неврівноважених, інертних типів нервової системи. Дана інертність проявляється досить різноманітно: в нерішучості, постійних сумнівах, страхові перед новим, нав’язливих станах тощо. Більше того, схильність до інертності успадковується і приводить до патології, домінування негативних емоцій, таких як роздратованість, конфліктність, злобність тощо. Даний парадокс має значення не лише для медицини, а й для інших наук про людину. Так, він пояснює, чому із зростанням матеріального комфорту, в людині не зростає рівень комфорту «душевного», а такі поняття як надія, любов, співчуття позбавляються свого значення і просто не переживаються в усій повноті та різноманітті.
Розглядаючи особистість як складну багаторівневу біосоціальну систему, медицина відходить від суто натуралістичних пояснень ряду хвороб, залучаючи до діагностики соціокультурні умови формування людини. Так, психічне відхилення (наприклад, істерія) пояснюється не фізіологічними причинами, чи «одержимістю духу», а деформацією процесу включення людини в суспільство, нездатністю її засвоїти певні соціальні правила та норми поведінки.
Природні властивості та особливості індивіда виступають в особистості як соціально обумовлені. Наприклад, патологія мозку обумовлена біологічно, але викликані нею риси характеру (депресія, втрата пам’яті, агресивність тощо) стають особливостями особистості с силу соціальної спрямованості, впливу тієї чи іншої спільноти, тих чи інших культурних домінант.
В іншому аспекті, психофізіологічна, біосоціальна єдність особистості вимагає від медицини активного включення в структуру своєї діяльності психотерапевтичного та психоаналітичного методів як нових стратегій комунікацій пацієнта та лікаря та методів терапії.