Людина – єдина істота, яка усвідомлює, що помре. Чим же виступає смерть в контексті філософствування про людину?
Передусім, смерть співвідноситься з життям. З біологічної точки зору, смерть – безпосереднє, неминуче закінчення процесу життя, з філософської, життя – розтягування смерті у просторі і часі. Однак життя і смерть не однопорядкові феномени. Життя співвідноситься з наявністю буття, з певним предметним змістом, смерть же є межею, за якою життя втрачає свою визначеність і починається невідоме. Звідси і страх смерті, який, до речі, не зводиться ні до страху болю, ні до жаху перед смертю.
Утопічність людини, її не-сутнісність означає, що її буття розімкнене до останньої, не-обхідної можливості – смерті, людське буття – це буття-до-смерті (Гайдеггер). Саме наявність межі спонукає людину на запитування про життя, реальність його закінчення постійно турбує людину, через що і виникає феномен радикального запитування, тобто, філософія.
Унікальність смерті в тому, що вона в певному сенсі більш реальна за життя. Східна традиція, а за нею і Шопенгауер, говорять про життя як про пелену, індивідуальну ілюзію втіленого абсолютного існування, яку індивідуальне завжди прагне продовжити. Через це ми несвідомо прагнемо до «смертельних» вимірів існування (згадаймо інстинкт смерті Фрейда, або ж елементарний факт – уві сні (а сон виступає як імітація смерті) людина може проводити до половини свого життя). В цьому контексті смерть жахає, оскільки володіє абсолютною реальністю, яка може піддаватись символізаціям (ритуали поховання, включеність смерті в контекст надання послуг тощо), однак зрештою вона через свою не-обхідність завжди залишається останньою реальністю.
Суттєвим виступає відношення смерті і часу. Смерть розчинена в часі – вона одночасно в ньому і поза ним; займаючи таке невизначене місце, людина завжди прагне до «наближення смерті», її «випередження». Цим досягається симуляція смерті та зводиться її статус з метафізичної межі до феномена буденного існування. Тому в постмодерні ніхто не вмирає, оскільки епоха постмодерну – епоха смерті метафізики, де все позначене симулякрами та тиражоване в безмежності копій. (див. питання 7.6. «Постмодерн як стан сучасного філософського знання»). Унікальність смерті в такій тиражованості стирається і стає черговим сюжетом для блокбастера чи реаліті-шоу.
А фізіологічні симптоми та вікові аналоги смерті вважають аномаліями, які потрібно ізолювати та знебезпечити. Про це, наприклад говорить ставлення до смерті в медицині. Є концепції, що вважають старіння і смерть хворобами, що можна вилікувати, себто, певними аномаліями. Так, існують генетичні хвороби, протікання яких приводить вчених до думки, що старість – це хвороба. Такою ілюстрацією виступає синдром Гетчінсона-Гілфорда, або ж прогерія (передчасна старість). Захворювання це полягає в тому, що паралельно із затримкою фізичного розвитку дитини спостерігаються передчасні ознаками старіння (полисіння, зморшки, які появляються же в перші місяці життя). Приблизний вік життя людини за такої хвороби складає 11-13 років.
Тут проявляється страх перед просторово-часовою відстанню смерті, страх перед найпершою очевидністю: людина – смертна. В цьому контексті усю культуру людства ми можемо позначити як подолання смерті через символічне безсмертя, чи, принаймні, спосіб затулитись від смерті, продовжуючи себе у своїх творіннях після смерті.
Екзистенціалізм наголошує на важливості смерті в процесі здобуття автентичності нашого існування. Лише смерть як виключно наша можливість є запорукою того, що ми здатні вирватись з середовища анонімного існування das Man (в якому ніхто не вмирає) та перетворити своє життя із сукупності подоб, гри масок, уподібнень до життя інших, на власну унікальну долю.
Саме у філософському контексті осмислення смерті і з’являється питання про смисл життя. Стереотипи буденної свідомості вбачають у ньому або ж непотрібне мудрствування, або ж відповідають на нього у площині примітивно-прагматичних інтересів пересічного громадянина: смисл життя в любові, в кар’єрі, в народженні дітей, у виконанні свого обов’язку, в матеріальному благополуччі, у повазі з боку інших тощо. Однак це банальна реалізація бажань, яка ніколи, як вчить буддизм, не досягне своєї мети, тому така постановка питання ні до чого не приводить.
Філософська дилема питання про смисл життя може бути конкретизована в наступній суперечності: смисл життя усвідомлюється та створюється в процесі життя, однак він потрібен нам із самого початку життя. Дана дилема більш продуктивна, оскільки наголошує на процесуальності та цінності самої постановки такого питання, в якому криється не стільки можливість відповіді на нього, а й неминучість відсутності такої відповіді. Простіше кажучи, запитування про сенс життя необхідне, однак треба бути готовим до того, що відповіді на це питання не буде. Тому і відповіді буденного запитування ніколи не вдовольняють людину повністю.
Проблема смерті в медицині може бути розглянута через призму декількох проблем.
Одна з них стосується сутності смерті: що це? Хвороба, яку можна вилікувати? Тоді як досягти безсмертя? Чи смерть - неминучий фізіологічний факт, з яким треба змиритись? І в чому тоді завдання медицини – перемогти смерть, чи просто розтягнути життя, зробивши смерть легкою, безболісною?
Друга проблема стосується статусу медика. Справа в тому, що до епохи Нового Часу, медик не мав безпосередньо справи із вмиранням: як тільки хворий визнавався безнадійним, медик припиняв допомогу. Сьогодні ж відбувається монополізація статусу медика в цій сфері – лікар – єдина особа, сяка має право визначати смерть.
Ще одна проблема смерті в медицині полягає в розмиванні понять «життя» та «смерть». Із прогресом технологій штучної підтримки життя (особливо реаніматології та анестезіології) традиційні критерії смерті (незворотна зупинка дихання та кровообігу) виявились недостатніми для констатування факту смерті. Тому сучасна медицина вводить розрізнення понять клінічна та біологічна смерть. Перша, на відміну, від другої не є незворотною. Клінічна смерть – це своєрідний перехідний стан між життям та смертю, який починається з моменту припинення діяльності ЦНС, кровообігу та дихання і продовжується недовгий проміжок часу (від 3 до 30 хвилин) допоки не розвинуться незворотні процеси в головному мозку. З цього часу наступає смерть біологічна (незворотна).
Однак таке розрізнення не вирішує остаточно усіх проблем, а лише породжує нові. Наприклад, до якої межі боротись за життя пацієнта? А ще одна дилема є сьогодні центральною в контексті філософії та медичної етики – це проблема добровільної смерті, або евтаназії. Докладніше про неї – в темі 14 «Філософські проблеми медицини».
Таким чином, філософсько-медичний дискурс охоплює все розмаїття запитувань про людину не лише в метафізичному (сутність, призначення людини), а й у фізичному аспекті (людина як фізіологічна система, як смертний біологічний вид). Очевидно одне: те коло проблем, які ставить філософія та медицина перед науками про людину невичерпні, як саме людське єство.