Розглядаючи суспільство в контексті історичного розвитку, сьогодні доцільно говорити про три типи суспільств – традиційне, індустріальне (модерн), постіндустріальне (постмодерн). Таблиця подає загальні особливості кожного з них, виходячи з базових елементів структури кожного з типів:
- форма матеріального виробництва;
- рівень соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Два фундаментальні поняття при аналізі соціальної структури: соціальна стратифікація – поняття, що вказує на вертикальний поділ суспільства на певні групи (страти), що знаходяться у відносинах підкорення та панування; соціальна мобільність – поняття, що характеризує рухомість страт всередині себе та між стратами; можливість переходу з однієї страти в іншу;
- домінуюча форма знання;
- типове середовище проживання (форма організації соціального простору);
- антропологічний тип, який виробляється суспільством.
Таблиця. Типи суспільств.
| Назва | Премодерн (традиційне суспільство) | Модерн (індустріальне суспільство) | Постмодерн (постіндустріальне суспільство) |
| Хронологія | 2 млн. років тому – XV ст. | XV ст. – ІІ пол. ХХ ст. | з ІІ пол. ХХ ст. |
| Форма виробництва | Натуральне виробництво | Товарне виробництво | Виробництво симулякрів |
| Характер соціальної стратифікації та рівень соціальної мобільності | Жорсткий характер соціальної стратифікації, низький рівень соціальної мобільності | Більш гнучкий характер соціальної стратифікації, високий рівень соціальної мобільності | Невизначений характер соціальної стратифікації, надвисокий рівень соціальної мобільності |
| Домінуюча форма знання | Міфологія, релігія | Наука | Інформація |
| Середовище проживання | Село | Місто | Мегаполіс |
| Антропологічний тип | Homo sacer (людина священна) | Homo faber (людина-виробник) | Homo consumer (людина-споживач) |
Охарактеризуємо коротко кожен з типів.
Центральним феноменом суспільства премодерну виступає традиція – особливий спосіб, механізм передачі знання; забезпечення стійкості та наступності в соціальному та індивідуальному розвитку. Як хронотип, традиція характеризується домінуванням минулого над теперішнім та майбутнім; минуле уявляється як ідеальний «золотий» вік, в якому людей оминали страждання та боротьба, біди та зло, подальший же розвиток знаменується занепадом. Звідси неприязнь традиції до будь-якої новизни та консерватизм – новизна, точніше кажучи, з’являється та стає важливим елементом суспільного життя лише якщо вона пов’язана із старим, віддає йому дань і не претендує на його авторитет.
Саме тому традиційне суспільство будується на вірі в авторитет в механізмові передачі знань; а сам останній полягає в постійному повторенні встановленого колись як мудрість та благо. Неважко здогадатись, що консерватизм традиції і визначає найдовший період тривалості з усіх типів суспільств. Неприязнь до новизни підтверджується тим, що традиційні суспільства не знають історії та часу як спрямованої в майбутнє «стріли»; премодерн розуміє час циклічно, як можливість повернення до втраченого «золотого» віку. Дана риса зумовлена економічною складовою традиційного суспільства – це аграрний тип суспільства, де основною формою виробництва є натуральне виробництво (таке, що виробляє рівно стільки, скільки треба спожити всередині самого господарства).
Людина суспільства премодерну сприймається як частина цілого, яке (ціле) домінує над нею (плем’я, рід, античний поліс, середньовічний цех, феодальні абсолютні монархії тощо). Індивідуальність тому в премодерні не цінується як благо; на перший план виходить соціальний статус, що був отриманий в спадок та визначає цінність людини традиційного суспільства. Консерватизм останнього робить неможливим або принаймні проблематичним соціальну мобільність – перехід з однієї соціальної групи в іншу. Тому традиційне суспільство жорстко ієрархізоване. Дана ієрархія строго охороняється владними інституціями (державою, церквою) та жорстко регламентується чітко встановленими обрядами (наприклад, ендогамним шлюбом – шлюб, який дозволяється укладати лише між представниками однієї соціальної групи). Прикладом такої соціальної організації може слугувати кастовий стан в Індії, стани в середньовічній Західній Європі.
Ієрархізація виключає свободу з аксіологічних орієнтацій суспільства премодерну – кожен має своє місце в суспільстві, на Землі, і має йому слідувати. Зрадити своєму шляхові вважалось неможливим, або ж недостойним. Тому премодерн із шанобливою покорою та прийняттям ставиться до ідеї фатуму – наперед визначеної долі, якій слідує людина, часто не усвідомлюючи цього і хибно вважаючи, що чинить вільно і може обманути вищі сили.
Відносини між людьми, соціальна взаємодія в суспільстві традиції просякнуті особистою відданістю та інтимною близькістю. Дана характеристика пояснюється передусім низьким рівнем розвитку продуктивних сил традиційних суспільств (між людиною та людиною та людиною і природою ще не стоїть машина) та ізоляційним консерватизмом. Через таку близькість знання носить священний характер – адже передається від учителя до учня як істина, яку той в свою чергу отримав від свого вчителя. Теж саме стосувалось виробничої сфери – вміння та навики отримувались учнем від майстра; інтимний характер взаємодії під час цього процесу породжував ставлення до професії як до священного призвання, яке потрібно виконувати, а в певний час передати по спадку своєму синові.
Накопичення знань, розвиток технологій, перехід від міфу до логосу – від образно-емоційного до раціонального знання, виникнення філософії та науки, призвели до зміни типу суспільства. На місце до індустріального суспільства прийшло суспільство індустріальне (модерну).
Індустріальна епоха починається із світоглядної (коперніканство, ньютоніанство, декартівський раціоналізм), промислової революції, в результаті якого суспільство перейшло від ручної праці до машинної. Саме машина може виступати символом індустріальної епохи, адже особливості машинної праці (масовізація, стандартизація, концентрація) характеризують усі особливості індустріального суспільства.
Суспільство модерну передусім економічне. Виробництво, що самозростає та породжує потребу у виробництві – ось філософсько-економічна квінтесенція модерну. Все суспільство тут постає як гігантська індустріально-економічна машина. Самозростання виробництва знаменує перехід від натуральної до товарної форми виробництва – тепер продукт виробляється не для споживання всередині господарства, а для продажу. Індустріальне суспільство – це суспільство максимізації – прагнення отримати максимум можливого (тому його часто асоціюють з капіталізмом, адже капітал – це гроші, що в процесі обігу дають приріст, тобто, знову ж таки гроші). Вільний рух товару потребує свободи, тому жорстка ієрархізація, консерватизм доіндустріального суспільства занепадає. Соціальна централізація премодерну руйнується (адже потрібна робоча сила у величезних масштабах), занепадає становий поділ суспільства, та замінюється централізацією економічною – менш жорсткою та водночас більш глобальною.
Масштаби виробництва потребують концентрації великих мас людей на підприємствах, в результаті чого відбувається масовий відтік людей із села (традиційного топосу премодерну) до міста (процес урбанізації), яке організовується навколо фабрики чи заводу. Механічна заведеність заводу організовує потоки людських мас під свій розпорядок – чіткий, стандартний, масовий.
Масовий характер виробництва призводить до нівелювання розуміння продукту як унікально створеної цінності на основі отриманого сакрального знання. Неповторність та рукотворність речі замінюється стандартизованим та уніфікованим виглядом, для виробництва якого не потрібно довгий час переймати мудрість віків.
Тому змінюється і ставлення до знання – воно позбувається сакралізованих значень та розуміється як узагальнення дотриманого досвіду. Через це віра в авторитет та повторення мудрості «золотого» віку поступається місцем досвідному знанню, релігійні догмати – експериментальній науці.
Масовість виробництва, необхідність кваліфікованої робочої сили, призводить до його поширення серед усіх членів суспільства – тепер знання не є складова вищої касти обраних (жерців, священників, правителів-аристократів), а засіб демократизації та зрівняння людей.
Неважко зрозуміти тому, чому основна цінність індустріального суспільства – свобода. Людина тепер – не просто частина цілого, якому повинна підкорюватись, тепер вона – особистість, самодостатній «атом», що має певні права, передусім, право на свободу та самовизначення. Не соціальний статус визначає цінність особистості, а навпаки.
Руйнування консерватизму суспільства премодерну, перехід до машинної праці прискорив соціальний час, густину подій, що кардинально змінювали обличчя епохи. Через це час в модерні «випрямляється» – старе асоціюється із занепадом, минуле має бути подолане та забуте; головна цінність – майбутнє, новизна. Саме в модерні з’являється історія та лінійне розуміння часу. Саме в модерні з’являється ще одна аксіома поруч із свободою – віра в прогрес (дану рису ми розглядами при аналізові Просвітництва, яке і виступило ідеологічним підґрунтям модерну).
Концентрація та масифікація, необхідність чіткого планування та організації породило модерний раціоналізм. Раціоналізм – не просто торжество розуму, а розуму інструментального, головна властивість якого впорядковувати та кількісно позначувати явища. Інструментальний розум тоталізуючий – він прагне все поставити під свій контроль, раціоналізувати кожну деталь світоустрою (тому він і ізолює з суспільства усе «нерозумне», тобто таке, що не є ефективним та соціально й економічно корисним - бідняків, божевільних, представників первісних культур тощо). Аналіз з метою вдосконалення існуючого, раціоналізація життя – головна мета інструментального розуму. Саме через це домінуючою формою знання в модерні стає наука, яка поступово витісняє міфологію та релігію.
Апогеєм та водночас занепадом індустріального суспільства стала перша половина ХХ століття, коли основні ідеологеми його були поставлені під сумнів двома світовими війнами та тоталітарними режимами. З другої половини ХХ століття західні суспільства поступово почали переходити до суспільства постіндустріального (постмодерну, інформаційного, технотронного) типу.
В економічному аспекті постіндустріальне суспільство – це «суспільство достатку», в якому подолана проблема забезпечення первинних потреб. Тому від виробництва речей постмодерн переходить до виробництва інформації та симулякрів (речей, що втратили свою функціональну характеристику і наповнені інформаційним змістом). В широкому смислі постмодерн наскрізь інформаційний, оскільки все переводиться в інформацію, яка здатна без перешкод та меж транслюватись в суспільстві та переводитись на мову машин. Тобто, постмодерн характеризує високий рівень розвитку комунікацій, в результаті чого все стає окутане павутинням знання та інформатизації, з мапи світу зникають «білі плями», а подій відбуваються в шаленому темпі. Дослідник комунікацій, канадський культуролог Маршал Маклюен використав метафору для позначення нового світу комунікацій – «глобальне село». Якщо символом модерну виступає машина, то символ постмодерну – комп’ютер.
Централізація, масифікація та тотальна раціоналізація модерну поступається своїм протилежностям у постмодерні (див. таблицю в питанні 7.6.): централізація замінюється децентралізацією (інформація вільно поширюється між країнами та континентами, расами та культурами, фактично стираючи відмінності між ними; місце держави займають економічні гіганти – транснаціональні корпорації (ТНК); влада традиційних репресивних інститутів (сім’я, держава, церква) занепадає), масифікація замінюється демасифікацією (модерн використовує сферу комунікацій як пропаганду ідеології правлячих класів; людина постмодерну має вибір – які книги, газети та журнали читати, які фільми дивитись; символом такої демасифікації виступає Інтернет); тотальна одноманітність та раціоналізація замінюється виробництвом відмінностей, світоглядним плюралізмом та культурною толерантністю до інаковості (фемінізм, визнання прав сексуальних меншин, критика дискримінації за статевою, національною, релігійною, расовою ознакою тощо).
В цьому контексті розуміння часу в постмодерні більш складне: воно не є лінійним, однак і не є циклічним; хронотип постмодерну – одночасність, співіснування в одному часовому проміжку різних моделей соціального простору і часу.
Людина постмодерного суспільства радикалізує ідею особистої свободи – із сталого стабільного суб’єкта модерну вона перетворюється на мінливого, плинного кочівника-номада (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), що має право вільно обирати свою ідентичність (стать, релігію, переконання). Абсолютизація такої свободи призводить до розширення масштабів соціальної мобільності у порівнянні з попередніми типами та проблематизує фіксацію соціальної стратифікації (популярність так званої «американської мрії» - ідеологеми, що популяризує можливість піднятись із низів соціальної ієрархії до найвищих щаблів).
Варто зазначити, що дана типологія умовна в тому сенсі, що перехід від одного типу суспільства до іншого не передбачає знищення та асиміляції попереднього типу. Ознаки попередніх суспільств зберігаються в наступних типах, а в постмодерні навіть свідомо відтворюються з огляду на його стратегію плюралізму та радикалізації відмінностей. Тому і зараз можна виділяти риси премодерну та модерну в сучасних постмодерних суспільствах.