Хронологічне розгортання часу та зміна структурних елементів суспільства ставить перед філософією проблему історії. Дана проблематика, як і в інших галузях філософського знання, конкретизується в ряді проблем: напрямок історичного процесу (чи розвивається суспільство прогресивно, чи навпаки - регресивно), які критерії дозволяють говорити про регресивність чи прогресивність історичної долі суспільства; хто творить історію; чи є історичний розвиток загальнолюдським, всеохоплюючим, чи він обмежується певними просторовими межами (проблема всесвітньої історії); чи є в історії певна мета, прихований смисл, який відкривається поступово в процесі історичного поступу тощо.
Традиційне світорозуміння не знало історії як поступового руху часу, для традиційних суспільств час вимірювався циклами, що повторювались, а відповідно, проблема новизни та розвитку не стояла. В цьому контексті історія та її філософське осмислення починається із руйнування традиційного циклічного розуміння часу та переходу до лінійного його усвідомлення. Першою системою знання, яка здійснила цей перехід, була християнська. Саме з часу утвердження християнської філософії може йти мова про історію як таку.
Існуючі моделі історичного процесу можна умовно поділити на дві великі групи за напрямком руху історії та характером цього руху:
1. Лінійні (прогресистські та регресистські).
2. Нелінійні (некласичні).
Лінійні моделі історії. Прогресистські моделі. Дана група філософсько-історичних вчень наголошує увагу на прогресивному рухові історії, причому характер цього руху виключно прогресивний – історія не знає відхилень, руху назад тощо. Рухаючись в напрямку прогресу, історія реалізовує в собі певну мету, що не завжди осягається діячами історії – рух свободи (просвітники, Гегель), рух до безкласового суспільства (марксистська філософія історії), реалізацію Божого задуму (християнська філософія історії) тощо.
Перша лінійна філософія історії викладена Августином Блаженним. Згідно його поглядів, історія має початок і кінець творіння з граничним моменту вигляді воскресіння і страшного суду. В основі історії лежить боротьба двох градів – граду земного (грішного) та граду Божого (праведного): церкви та держави, божественного та природного в людині й суспільстві. Періодизація цієї боротьби будується на аналогії з шістьма днями божественного творіння світу і шістьма віками людського життя (раннє дитинство, дитинство, отроцтво, юність, зрілий вік і старість). Перший період історії людства, його дитинство, або раннє дитинство, починається з перших членів царства небесного і царства земного Авеля і каїна і триває до потопу - першої серйозної кари всіх нечестивців. Шостий період кладе кінець земної історії людства. Кінець історії - це друге пришестя Христа, воскресіння і страшний суд, коли праведники будуть остаточно відокремлені від грішників; перші з'єднаються з Богом, своїм істинним владикою, знайдуть вічне блаженство, а другі відправляться в пекло на стогони і муки вічні.
Ліній моделі історичного процесу, запропоновані Просвітництвом, повністю відповідали його головному завданню – звільненню людства від епохи забобонів та фанатизму за допомогою розуму та виховання. Виправдання неминучості даного процесу, його історичної необхідності й містилось у філософсько-історичних концепціях просвітників. Так, Вольтер критерієм прогресу вбачав пізнання законів природи за допомогою розуму, завдяки чому люди стають більш освіченими та щасливими. Тотальність цього процесу породила поняття всесвітньої історії, що показує прагнення Просвітництва поширити власний проект на все людство. Так, оптимістичний філософсько-історичний проект викладений у Кондорсе, згідно якого людство проходить прогресивний шлях розвитку на основі розуму, минаючи три великі епохи. В першу епоху домінуючу роль відіграють матеріальні чинники існування суспільства (скотарство, землеробство); в цей час люди об’єднуються в перші спільноти – сім’ї та племена; розвиток другої епохи визначає вже духовна сфера (поява писемності, розвиток науки та освіти); третя ж, прийдешня епоха, буде пов’язана з вирішенням проблеми нерівності між націями, і вдосконалення людини на основі ідеї рівності всіх.
Апогей просвітницького оптимізму та лінійної філософії історії досягнутий у філософсько-історичних дослідженнях Гегеля та марксистської філософії (див. пит. 5.3., 6.2.). Саме Гегелю належить грандіозна філософсько-історична система, основою якої виступає усвідомлення себе Абсолютної Ідеї як шляху розуму та звільнення. В процесі такого освідомлення історія проходить три етапи – східний, греко-римський та германо-християнський. На останньому етапі Абсолютна Ідея пізнає себе у своїй повноті і історія закінчується; втіленням, носієм Абсолютної Ідеї Гегель вважав Наполеона Бонапарта.
Філософію історії Гегеля часто називають ідеологічним проектом виправдання насильства, адже він центральне місце в історичному процесі відводив державі як інструменту панування та підкорення заради гармонії та порядку. Саме державність, за Гегелем, гарантує народу прогресивний розвиток і навпаки. Без держави неможливе подальше розгортання цінностей розуму та його форм – релігії, мистецтва, науки. Оцінюючи історика як «пророка навиворіт», Гегель виправдовував усі прояви насильства, зокрема, війни як необхідний етап самопізнання Абсолютної Ідеї в часі, тобто, в історії.
Прикладом регресистської моделі історії може слугувати філософія Жан-Жака Руссо та Фрідріха Ніцше (див. пит. 4.3., 6.3.). Спільна для них риса – твердження про існування певного первісного ідеального стану суспільства, після якого відбулось історичне «гріхопадіння» - відповідно, історія описується як втрата першопочаткової невинності та рух занепаду.
Нелінійні моделі. Дана група філософсько-історичних концепцій наголошує на складності та неоднозначності історичного процесу. Розквіт нелінійних моделей історії припав на ІІ половину ХІХ – ХХ століття, коли просвітницька філософія історії з її оптимізмом та вірою у всесильність людського розуму була дискредитована.
Однак перші нелінійні моделі історії знаходимо ще на стикові епох Відродження та Просвітництва в італійського історика Джамбатісти Віко (1668-1744). В його філософсько-історичній концепції поєдналось переконання в наявності смислу історії, що все більше розкривається з прогресом із циклічним характером історичного розвитку. Усю історію Віко ділить на три епохи:
1. Епоха богів. Люди в цю епоху максимально пов’язані з природою, вони дикуни, ототожнюють природу з божественним. На основі цього ними керує мораль смирення і трепету.
2. Епоха героїв. Центральна постать – герой, що виражає волю богів та являється вождем племені. Страх перед божественним поступається місцем фантазії; раціональність ще слабка.
3. Епоха людей. Тут вже панує раціональність, відбувається перехід до критичної свідомості, зароджується філософія, люди все більше звільняються від природи.
Головна відмінність нелінійних моделей філософії історії, що сформувались наприкінці ХІХ -у ХХ столітті від лінійних в тому, що вони: а) заперечують тотальність історичного процесу (відкидання гегелівської ідеї всесвітньої історії); б) заперечують іманентний смисл історичного поступу (наявність в історії певної мети – чи то людської, чи то божественної); в) заперечення європоцентризму – філософсько-історичного виправдання зверхності європейської цивілізації над іншими.
Філософія історії Освальда Шпенглера. Освальд Шпенглер (1880-1936) – німецький історик, філософ, автор фундаментальної праці «Присмерк Європи». Найважливіше завдання, що ставить перед собою Шпенглер, - критика європоцентризму. Шпенглер підмовляється від концепції єдиного «всесвітнього» історичного процесу, єдиної лінії еволюції людства, що проходить послідовні етапи розвитку та «приречена» на прогрес.
Європоцентризм Шпенглер замінює ідеєю рівноцінності та самобутності усіх культур. Кожна з виокремлених мислителем культур (їх є вісім - єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, європейсько-християнська, візантійсько-арабська, культура майя) володіє «душею», певним збірним образом-гештальтом, що і вирізняє її від усіх інших. Приміром, греко-римська культура – це культура «аполонівська», в ній домінує начало впорядкованості, гармонії (згадаймо античний космоцентризм та впорядкованість життя грецького полісу, симетрію античного мистецтва тощо); європейсько-християнська культура – фаустівська, нею керує жага пізнання, адже європейська цивілізація ще із Сократа ототожнює знання і благо.
Кожна з цих культур існує приблизно однаковий період – 1000-1200 років. Це виключає ідею наступності та поступальності історичного процесу. В людства, наголошує Шпенглер, немає жодної мети, адже самого людства не існує, є ізольовані культури, що проходять певні етапи життя подібно до живих організмів: дитинство, юність, зрілість, старість. Початком кінця будь-якої культури виступає її виродження в цивілізацію; якщо культура характеризується гуманітарними началами (філософія, мистецтво тощо), що цивілізація – технізована форма існування культури. В цьому контексті будь-яка культура приречена на загибель, в тому числі і західноєвропейська.
Філософсько-історична концепція Арнольда Тойнбі. У своїй 12-томній праці «Дослідження історії» Арнольд Тойнбі (1889-1975) розглядає історичний процес як колообіг світових цивілізацій, не відмовляючи їм у спадковості та взаємозв’язку.
Тойнбі позбавляє цивілізацію негативних характеристик Шпенглера і віддає їм центральну роль в історичному процесі. Головною умовою перетворення нецивілізованого народу в цивілізацію виступає «відповідь», яку має дати нецивілізоване суспільство на «виклик» середовища (небезпека війни, природні катаклізми тощо). Якщо відповідь наявна, виникає цивілізація й увесь її розвиток є пульсацією дихотомії «виклик/відповідь».
У своєму існування цивілізація проходить чотири стадії: зародження, зростання, надлом, занепад. Для зростання цивілізації, її укріплення та розквіту Тойнбі фундаментальну роль відводить творчій меншості – еліті суспільства, яка і формулює відповідь на виклики. Найважливішим же соціальним та духовним утворенням, який визначає характер цивілізації та є її інтегруючою силою (забезпечує єдність суспільства), є релігія. Якщо зникає творча меншість, цивілізація переходить в стан надлому та занепадає. Подальша її доля може бути різна: вона повністю зникає, або ж дає життя новим цивілізаціям. В другому випадку цивілізація стає материнською, а та, яка виростає з неї – дочірньою. Наприклад, західноєвропейська цивілізація виникла з греко-римського суспільства, далекосхідна – з давньокитайського. Загалом же Тойнбі нарахував 32 цивілізації, з яких 21 розкрилась повністю.