Як базова категорія медицини, здоров’я завжди було в центрі медичного дискурсу усіх епох. Антична епоха розглядала здоров’я в контексті найвищого блага античного світорозуміння – краси та гармонії. Думки про здоров’я як гармонію тілесних та душевних якостей дотримувались Гіппократ, Платон, Аристотель. Відповідно, хвороба вважалась порушенням гармонії, балансу тілесно-душевних сил. Зокрема, Платон порушенням гармонії та помірності пояснював не лише тілесні, а й душевні хвороби, з яких найважчі ті, які виникли з порушення рівноваги між стражданням та задоволенням.
Відомий римський медик, енциклопедист Корнелій Цельс пов’язував здоров’я з певним кліматом; також в його вченні наявна ідея передхвороби – стану, коли тіло вже нездорове, однак ще не хворе, до хвороби з’являються певні її ознаки.
Даний погляд на сутність здоров’я та хвороби розвинувся в подальші епохи. Так, в епоху Відродження Парацельс, використовуючи знання з мінералогії, сформулював погляд на певні начала людського організму: ртуть – дух, сіль – тіло, сіра – душа. Відповідно, на його думку, здоров’я – це гармонійне співвідношення цих начал.
Натуралізація медицини, звільнення її від метафізичних ланцюгів поступово зробили центральним проблему дослідження функціонування людського організму. Визнаючи матеріальне тіло – організм – єдиною реальністю (без існування надприродної невидимої душі), представники філософії та медицини Нового Часу пов’язували здоров’я саме з тілесним здоров’ям. Звідси й розуміння здоров’я як найпершого блага та головної цінності людського життя. Завданням медицини в цьому смислі виступає продовження життя та збереження здоров’я.
З іншого боку, поширення діалектичних ідей у ХІХ столітті дозволили включити в коло медичного дискурсу і проблему хвороби як протилежності здоров’я. Виходячи з ідеї, що хворіє лише живий організм, С. Боткін вважав вивчення хвороби основним завданням наукової медицини.
Сучасні погляди на проблему здоров’я та хвороби в медицині ділять на декілька груп:
1. З точки зору функціонально-біологічного підходу. В ньому враховується нормальна функція організму на різних рівнях, нормальне протікання фізіологічних та біохімічних процесів. В цьому підході здоров’я в цілому визначається як норма, нормальна функціональна здатність організму.
2. Здоров’я – стан організму, коли функції усіх його органів та систем врівноважені з навколишнім середовищем. Здоров’я в такому випадку являє собою стан динамічної та статичної рівноваги (гомеорезис та гомеостаз) організму та середовища, а критерієм оцінки даної рівноваги є відповідність структур та функцій організму умовам оточуючого середовища.
3. Здоров’я як сума фізичного, духовного та соціального благополуччя. Даний підхід розширює поняття здоров’я у відповідності із філософсько-методологічними установками на розгляд живого у системі взаємовідносин (в даному випадку, у суспільстві), де характер системи визначає властивості її елементів.
4. Адаптаційний підхід. Здоров’я – це здатність організму пристосовуватись до зміни умов навколишнього середовища.
Хвороба ж довгий час перебувала під релігійним, метафізичним, аксіологічним табу. До епохи Нового Часу хвороба трактувалась як прояв гріха, тілесної недосконалості, яка є карою людини за її нечестиве життя. Тобто, захворіти «просто так» людина не могла – хвороба виступала знаком її недосконалості та злої природи. Особливо це стосувалось душевнохворих, які до ХІХ століття асоціювались з «прокаженими» суспільства – їх недуги не розглядались в контексті медичного дискурсу, а підпадали під категорії юридичні, релігійні та кримінальні. Безумець був злочинцем, який виступав як свідчення Божої кари за гріхи. Тому і практики лікування психічнохворих не існувало (достатньо згадати, як трактувалась епілепсія чи істерія).
Загалом же медична наука ХХ століття відмовилась від жорсткої опозиції «здоров’я/хвороба», яка абсолютизувала першу та відкидала другу. На сьогодні вважається взаємопов’язаним та взаємообумовленими явища здоров’я та хвороби; будь-який патологічний факт виступає не як «абсолютне зло», а як компенсаційно-пристосувальницький, як варіант адаптаційної активності організму.
Поширення психосоматичного та соціально-біологічного підходу дозволяє сьогодні говорити не лише про медичну, а й про соціокультурну, філософську площину поняття хвороби, причому дані площини взаємоперетинаються, утворюючи складний, внутрішньо суперечливий феномен. Передусім, в соціальному контексті, хворий – це Інший людини. Інший відіграє в суспільстві декілька ролей, завжди будучи елементом, що виганяється з нормального середовища – це може бути «цап-відбувайло» усіх бід та гріхів (наприклад, євреї), це може бути контролююча інстанція (Інший показує нам обмеженість нашого існування та необхідність розуміння інаковості – національні, сексуальні меншини тощо); це може бути маргінальний елемент (БОМЖі, наркомани, алкоголіки тощо). Хворий – завжди ізольований елемент, адже вимагає від здорових людей догляду та співчуття, на що здорова людина не завжди спроможна, адже в здоров’ї нечутливість до болю та страждань є нормою. Через це хворий набуває негативних характеристик з точки зору суспільної корисності та значення.
Дана негативність проявляється й в загостреному нарцисизмі хворого. Він може розглядатись з двох сторін. З одного боку, біль, який переживає хворий, є повністю та абсолютного його власним болем; в цьому смислі хвороба – унікальна інтимна пригода хворого індивіда. За допомогою хвороби людина остаточно відокремлюється від світу і замикається у своєму індивідуальному вимірі існування.
З іншого боку, будучи абсолютно унікальним явищем, що зачіпає тільки цього, а не іншого індивіда, хворий, прагнучи полегшити страждання, прагне до того, щоб хворіли усі, проектує свої негаразди на весь світ та людей. Це ще одна причина, чому хворий небажаний у суспільстві здорових.
Хвороба має й метафізичний вимір, філософський – з цієї точки зору вона порушує віру у всесильність та всемогутність людини, віру в здатність контролювати всі сфери свого буття, і передусім тіло. Хвороба – це «зрада органів», це бунт частинки «Я» проти нашої особистості, яка відкриває нам нашу недосконалість та водночас показує відкритість та незавершеність нашого єства. Порушуючи рівновагу, хвороба спонукає до активності, примушує життя вирватись із «сну розуму» та ставить його на межу, в якій і здобувається справжність життя, відчувається напруга та конфлікт, з’являється цінність життя. Саме в хворобі нам відкривається очевидність можливості смерті, поле хвороби – життя як конечна і неминуча даність.
Граничний характер феномена хвороби підтверджується й біографіями великих та геніальних людей - майже кожен з них хворів на певну важку хворобу. Дана теза дозволила, італійському психіатру та криміналісту ХІХ століття Чезаре Ломброзо знайти спільні риси у феноменах божевілля та геніальності.
Хворобу як продуктивний феномен розглядають трансперсональна та глибинна психологія (К. Юнг, С. Гроф). На думку її послідовників, неврози, інші психічні порушення можуть бути початком глибинної трансформації особистості, шляхом до вдосконалення; невротичні порушення виступають показником необхідності вирішення певної глибинної, універсальної для особистості проблеми.
Схожої позиції дотримуються і представники гуманістичної психології. Так, американський психолог та психотерапевт Ролло Мей ввів поняття «творча хвороба», яким позначається позитивний досвід хвороби та страждання для творчого розвитку людини.
Зазначимо, що даний підхід до трактування проблеми хвороби має довгу історію. Адже ще в давніх народів, що сповідували шаманізм, необхідною умовою прийняття до стану шаманів була ініціаційна хвороба – кандидат в шамани повинен був обов’язково перехворіти хворобою, яка закінчувалась символічною смертю та воскресінням, після якого людина трансформувалась в шамана.