Актуальність поняття здоров’я, його збереження та розвитку знаходиться сьогодні в центрі не лише медичних дисциплін, що підтверджує важливість даного феномена, не лише в індивідуальному, а й у соціокультурному контексті.
Сучасна медицина відмовляється розглядати проблеми здоров’я та хвороби виключно у фізіологічному ракурсі, пояснюючи патологічні механізми з позицій механіцизму та фізіологізму. Ряд відкриттів ХХ століття дозволили зробити висновок не лише про фізіологічну, тілесну природу хвороби та здоров’я, а й про соціально-психологічну, семіотичну, культурну природу даних феноменів. Адже організм людини – не ізольована система; це відкрита система, що самоорганізовується, активно взаємодіючи з умовами навколишнього середовища, які часто відіграють вирішальну роль у його функціонуванні. Тому сьогодні активного поширення набули підходи, що акцентують увагу на соціальному аспекті здоров’я (соціальна медицина та соціально-біологічний підхід) та на детермінації соматичних процесів здоров’я та хвороби психічними факторами – психосоматичний підхід.
Соціально-біологічний підхід у сучасній медицині передусім вивчає взаємодію та роль факторів, що визначають здоров’я людини. Їх вивчення показує, що на 50-52% здоров’я визначається способом життя, на 18-25% - генетичними факторами, на 20-25% екологічними, на 10-15% визначається системою охорони здоров’я. Дані цифри дозволяють зробити висновок: здоров’я людини наполовину залежить від соціальних умов її існування. Зрозуміло, що роль даного фактора не абсолютизується, враховуючи дані сучасної науки про магнітні, космічні фактори, що впливають на здоров’я людини. Але виходячи з філософської тези про визначальний характер суспільства у формуванні людини, її свідомості, уявлень про норму та патологію, її особистісний тип, можна назвати соціальний фактор як визначальний.
Таке визнання робить медицину медициною здоров’я, відкриваючи шлях новим дисциплінам, таким як валеологія – наука про індивідуальне здоров’я людини. Валеологія вивчає фактори, шляхи формування здоров’я, формулює основні принципи здорового образу життя тощо.
Здоровий образ життя є сумою багатоманітних факторів, серед яких можемо виділити рівень життя (кількісний показник – розмір доходів, соціальна захищеність, забезпеченість житлом, доступ до освіти тощо); уклад життя – спосіб організації життя, порядок його протікання; стиль життя (індивідуальний аспект укладу життя); якість життя (якість житлових умов, системи охорони здоров’я, якість харчування, рівень комфорту тощо). В контексті єдності цих факторів здоровий образ життя є єдністю кількісних та якісних сторін життєдіяльності людини, спрямований на якомога повнішу реалізацію його матеріальних та духовних здатностей.
Психосоматичний підхід. Даний підхід у сучасній медицині базується на таких філософсько-теоретичних постулатах:
- єдність тілесного та психічного;
- детермінація тілесного умовами соціального існування, характером та темпераментом.
На перших порах медицина розвивалась згідно філософського постулату, сформульованого Декартом – про існування двох незалежних субстанцій, що не впливають одна на одну – тілесної та мислячої (ідея психофізичного паралелізму). В результаті домінування такого погляду, з системи медичних наук довгий час була виключена психіатрія, дані якої спростовували картезіанську тезу, до якої додавалась переконаність в тілесній природі будь-яких хвороб. Наприклад, дезінтеграція психічних функцій при шизофренії була стійкою до будь-яких методів терапії, до фармакологічним, хірургічним методам і не пояснювалась традиційною медичною установкою на лікування тіла. Саме тому поняття «психічна хвороба» взагалі не існувало.
Пробив цю стіну картезіанства психоаналіз Фрейда. Саме Фрейд вперше показав механізм психопатологічних процесів та розробив механізм їх лікування. Це дозволило медицині перейти від аналітичної до синтетичної точки зору, де людина розглядалась у єдності психічних та соматичних (тілесних) характеристик, і де перші отримали змогу бути описані та кваліфіковані як відхилення чи хвороба.
Окрім психоаналізу, важливий внесок у розвиток психосоматичного підходу зробила гештальт-психологія – напрям психології, який розглядав свідомість як сукупність певних сталих цілісних образів-форм – гештальтів, та ґрунтована на ній гештальт-терапія. «Збій» гештальта корелювався із соматичними відхиленнями, що знову ж таки схилило медицину до синтетичного підходу.
Окрім психоаналізу та гештальт-терапії, важлива заслуга в утвердженні синтетичного погляду на людину та становленню психосоматичного підходу належить відкриттю ендокринних залоз та ендокринної системи. Ендокринну систему можна розглядати як регуляторну і як нервову; іншими словами більшість функцій ендокринних залоз підкорюються функціям вищих мозкових центрів, тобто, психічному життю (загадаємо, наприклад, що зниження рівня йоду в щитовидній залозі може викликати депресію). Відкриття ендокринних залоз дозволили сформулювати ще один революційний для медицини висновок: психіка керує тілом.
Психосоматична медицина передбачає новий підхід до розуміння причини хвороби. Так, вивчення невротиків з позицій психоаналізу виявило, що під дією довготривалих емоційних розладів можуть розвиватись хронічні соматичні розлади. Вперше такі розлади Фрейд спостерігав в істериків. Він ввів поняття «конверсійна істерія», коли соматичні симптоми розвиваються в якості реакції на хронічні емоційні конфлікти. Фрейд зробив фундаментальне відкриття: емоція не може бути виражена через нормальні канали, безпосередньо, а придушується психічними конфліктами і виражається опосередковано – через тілесні симптоми. Тобто, психічне порушення має знакову, семіотичну природу; будь-який невроз – це повідомлення, однак спотворене та зашифроване.
На сьогодні це положення розвинуте в понятті функціонального розладу. Спочатку такі розлади шлунку, кишечника та серцево-судинної системи стали відомими під назвою шлункового, кишечного та кардіоневрозу. Дане поняття відноситься до тих випадків, коли найретельніше дослідження органу не виявляє ніяких змін у формі органу (морфології). Анатомічна структура органу залишається сталою, порушується інтенсивність та злагодженість його функцій.
Представник психосоматичного підходу Франц Александер виділяє два фундаментальні принципи психоматичного підходу:
1. Психогенез. Психологічні та соматичні функції відбуваються в одному і тому ж організмі, будучи при цьому двома сторонами одного процесу. Психогенез – це фізіологічні процеси, що складаються із збудження в центральній нервовій системі, які можуть досліджуватись психологічними методами, тому що вони сприймаються суб’єктивно у вигляді емоцій, ідей чи бажань, які можуть бути досліджені вербально від тих, хто їх пережив. В цьому контексті важливим терапевтичним фактором стає слово, що й дозволило виникнути психотерапії.
2. Фізіологічні функції, що зачіпаються психологічними впливами. Їх Александер ділить на три частини:
- скоординована довільна поведінка – здійснюється під дією психологічних мотивацій (голод викликає бажання його втамувати, для чого виконуються певні дії);
- експресивні іннервації – фізіологічні процеси (плач, сміх, почервоніння, жестикуляція), які відбуваються під дією специфічної емоційної напруги. Їх функція – розрядка емоційної напруги. Патологічні зімни, що зачіпають подібні процеси, відносять як правило, до області психіатрії. Це, наприклад, істеричний плач або сміх. В них емоції, що лежать в їх основі витіснені, і пацієнт не знає, чому він плаче або сміється;
- вегетативні реакції на емоційні стани. Їх Александер ділить на дві емоційні установки: 1. Установка на боротьбу чи втечу в екстремальній ситуації. При них вегетативні процеси активовані для агресії, однак не переходять в завершену дію. Результатом буде підтримання хронічного стану готовності в організмі поруч фізіологічними реакціями, які зазвичай наявні в екстремальній ситуації – учащання серцебиття, ріст кров’яного тиску, розширення кровоносних судин, посилений обмін речовин тощо. 2. Втеча від активності. Класичний приклад – людина, у якої при небезпеці замість необхідних дій розвивається діарея. Також сюди відноситься велика група функціональних розладів шлунково-кишечного тракту: усі форми нервової диспепсії, нервової діареї, кардіоспазму, різноманітні форми коліту та певні форми запору.
Соціальна медицина, застосовуючи психосоматичний підхід до своїх проблем, виділяє ряд моделей психосоматики, домінуючих на сьогодні:
1. Психоаналітична модель. Вона застосовується в таких аспектах соціально-медичних досліджень:
- власне соціально-медичні: неврози, декомпенсації, девіантна та деліквентна поведінка, суїцид альні установки, ексапізм (втеча від реальності); власне психосоматичні хвороби (бронхіальна астма, гіпертонічна хвороба, розлад обміну речовин);
- особистість в умовах мікросоціальних конфліктів: внутрішньосімейних, виробничих, внутрішньоособистісних;
- особистість в умовах макросоціальних конфліктів (національні, сексуальні меншини, мігранти);
- соціально-геронтологічні проблеми (старість, самотність);
- сексуальні проблеми (сексуальні меншинства, статеві збочення, статева диференціація з можливістю зміни статі);
- особистість і творчість.
2. Гуманістична модель (А.Маслоу, Ф.Александер). Наголошує на трансцендентному характері психічних проблем, виступає за зміну відносин між лікарем та пацієнтом з владно-репресивних на партнерські. Так, за Маслоу, у людини головним виступає задоволення трансцендентних потреб, які реалізуються в екстазі, виході-з-себе в іншу реальність. Американський психотерапевт Карл Роджерс наголошував на терапевтичній силі емпатії лікаря та пацієнта – лікар повинен допомогти пацієнту пережити його проблеми, розділивши їх.
3. Клінічна модель – класична модель, що обертається в напрузі між двома протилежностями: що лікувати – хворого чи хворобу? Вирішує дану суперечність моделювання клінічного процесу з точки зору трьох складових – симптому, синдрому (сукупності симптомів, що складають певну структуру) та клінічної картини хвороби. Це погляд на людину в хворобі як на «сукупність симптомів», «структуру синдрому» та «клінічну картину захворювання».
4. Психофармакологічна модель. Поширена в сучасному постіндустріальному суспільстві як результат медикалізації суспільства – збільшення ролі в суспільстві медичної сфери. Суть даної моделі полягає у прийнятті людиною медикаментів без призначення лікаря (седативні, тонізуючі, анальгезуючі). Дана модель є небезпечною з ряду причин:
- вона виховує негативне ставлення до будь-яких, навіть самих мінімальних порушень комфорту тіла, намагаючись їх приглушити або усунути медикаментами, що знаходяться у вільному продажі (наприклад, знеболювальні);
- за симптомами, що на перший погляд, здаються невинними, може приховуватись серйозна хвороба, відтягування лікування якої через зняття симптомів може призвести до смерті;
- дана модель психосоматики веде до медикаментозної (токсикоманія), а далі і до наркотичної залежності.
Таким чином, сучасний стан розвитку наук про людину вимагає від медицини розгляду людини не в колі традиційних знань (душа і тіло, здоров’я як благо, хвороба як зло), а згідно підходів, що включають організм в систему складних, взаємодетермінованих відносин з соціумом, природою та іншими людьми. Дана постановка проблеми радикально змінює не лише теоретичні установки медичної науки, а й вимагає зміни в усіх галузях медичного знання – від діагностики до медичної етики.