Під етикою у філософії розуміють дисципліну, предметом вивчення якої є мораль. Враховуючи специфічний статус та роль медика в суспільстві, етичні принципи його діяльності стають наріжним каменем у формуванні медичного працівника не лише як професійного працівника, а і як особистість з широким гуманістичним світоглядом.
Етика медичного працівника, не зважаючи на історичний характер етичних вчень, їх постійну зміну та критичну рефлексію, зажди є гуманістичною та альтруїстичною. В основі медичного альтруїзму має лежати любов до інших людей та здатність самопожертви заради їх блага. Гуманістичний аспект медичної етики передбачає особливе ставлення лікаря до пацієнта – не як до простого набору симптомів, а як до особистості із своїм складним внутрішнім світом, своїми переживаннями, ідеалами, надіями.
Однак незважаючи на цей сталий каркас медичної етики, вона включає в себе і ряд змінних варіантів. Дана змінність пояснюється зміною предмета медицини, об’єкта її дослідження та контролю. Зважаючи на проголошення цінності життя та здоров’я як фундаментальних цінностей особистості в контексті гуманістичної філософії, сьогодні мова йде про біоетику як ідеологію системи охорони здоров’я та світогляд медичного працівника.
Джерелом проблем, які ставить біоетика, став стрімкий розвиток біомедичних наук та технологій в останній третині ХХ століття, в результаті яких по-новому переосмислюються традиційні філософські та медичні проблеми – життя та смерті, підтримка здоров’я, самогубства та евтаназії, відносин пацієнта та лікаря тощо. Термін «біоетика» було вперше запропоновано у 1969 році американським вченим В.Р. Поттером. Інтеграція наук, потреба у виробленні єдиної синтетичної теорії людини пояснює статус та місце біоетики, яка знаходиться на стикові різних дисциплін – філософії, етики, соціології, юриспруденції, біології, медицини.
Американські спеціалісти Том Бічамп та Джеймс Чілдрес сформулювали концепцію біомедицини, що базується на чотирьох основних принципах:
1. Принцип «не нашкодь» (модель Гіппократа). В основі медичної діяльності лежить принцип любові до ближнього, яка надає змісту діяльності медичного працівника. Гіппократова модель включає обов’язки лікаря перед вчителями, колегами та учнями, вимоги гарантії не завдання шкоди пацієнту, своєчасної медичної допомоги, поважати людську гідність, негативне відношення до евтаназії, абортів, недопустимість інтимних зв’язків лікаря та пацієнта, жорстке дотримання лікарської таємниці. Сам же принцип «не нашкодь» вимагає конкретизації поняття «шкода»:
· шкода, викликана бездіяльністю, ненаданням допомоги тому, хто її потребував;
· шкода, викликана недобросовісністю, злим та корисливим умислом;
· шкода, викликана неправильними або некваліфікованими діями.
2. Принцип «роби благо» (модель Парацельса). Даний принцип розширює попередній і додає до нього терапевтичний аспект особистісних стосунків лікаря та пацієнта. Принцип «роби благо» акцентує увагу на необхідності не просто уникати нанесення шкоди, але й активних дій щодо попередження шкоди та її виправлення. Однак, щоб уникнути крайніх випадків самопожертви, що межує з фанатизмом (наприклад, лікар пропонує для пересадки пацієнту власний орган), даний принцип постулюється не як ідеал, а як моральний обов’язок.
Однак тут наявна серйозна загроза маніпуляції пацієнтом та виникнення медичного цинізму. Справа в тому, що модель Парацельса патерналістська (лат. pater - батько), тобто, передбачає повну довіру пацієнта лікарю, де останній виступає як авторитет, думка якого однозначна та не терпить ніякої критики. В цьому смислі, позиція патерналізму може виправдовувати примус пацієнтів, їх обман, приховування від них інформації, прикриваючи тим, що це робиться «заради їхнього блага». Через це даний принцип доповнюється третім принципом – поваги автономії пацієнта.
3. Принцип поваги автономії пацієнта. Даний принцип суголосний категоричному імперативу Канта: розглядати іншу людину як ціль, а не як засіб. Тут важливо відмежовувати пацієнтів, які здатні діяти автономно, від тих, які цього не можуть робити в силу низки причин – діти, пацієнти з психічними захворюваннями, наркомани тощо.
4. Принцип справедливості. В біомедичній етиці він трактується наступним чином. Кожен повинен отримати те, що він заслужив. Наприклад: якщо обирати, кому віддавати донорський орган (печінку) – здоровій людині чи алкоголіку – вибір з точки зору цього принципу очевидний.
Дані етичні принципи доповнюються рядом правил:
1. Правило правдивості. Саме вміння говорити правду пацієнту про його стан є основою партнерських відносин лікаря та пацієнта. Окрім того, дане правило передбачає заборону говорити неправду з певних корисливих чи особистих мотивів. З іншого ж боку, необов’язково говорити всю правду – ефективність даного зазначення демонструє «принцип плацебо».
2. Конфіденційність. Інформація про пацієнта, яку він передає лікарю чи сам лікар отримує її в результаті обстеження, не може бути передана третім особам без дозволу самого пацієнта. Дане правило забезпечує необхідну, враховуючи специфіку відносин, ступінь ізольованості пацієнта та лікаря від втручання та контролю з боку інших соціальних груп.
3. Правило інформованої згоди. Воно спрямоване забезпечити поважливе ставлення до пацієнтів або дослідних в біомедичних експериментах як до особистостей, а також мінімізувати загрозу їх здоров’ю внаслідок недобросовісних чи безвідповідальних дій медичних працівників. До того ж, дане правило трансформує патерналістське відношення лікаря та пацієнта у партнерське – воно забезпечує активну участь пацієнта у виборі методів лікування, оптимальних не лише з медичної точки зору, а й з точки зору моральних цінностей самої людини.
Як було зазначено вище, з бурхливим розвиток біомедичних технологій виникло ряд проблем етичного характеру, що вимагаються філософського осмислення поруч із медичним та науковим. На нашу думку, сьогодні ключовими проблемами біотичного характеру є проблеми екстракорпорального запліднення, клонування людини та евтаназії.
Морально-етичні проблеми екстракорпорального та штучного запліднення концентруються навколо таких аспектів: статус ембріона людини, термін розвитку ембріона, починаючи з якого його можна вважати особистістю, правомірність маніпуляцій із статевими клітинами та з ембріонами людини для медичних та дослідницьких цілей, правомірність заморожування ембріонів та статевих клітин людини та використання їх для реципієнтів, права та обов’язки донорів статевих клітин, психологічний стан пацієнтів – учасників процедури штучного запліднення, складності сурогатного материнства, правомірність вибору статі плоду тощо.
Проблема клонування сьогодні стоїть особливо гостро, враховуючи широке коло медичних, соціальних, етичних проблем, пов’язаних із клонуванням, та відносну успішність клонування певних видів тварин, зокрема, клонування ембріону мавпи. Вона дозволить, на думку її прихильників, знайти ліки від смертельних хвороб (через дослідження властивостей стовбурових клітин), вирішити проблему донорства, жіночої безплідності, збереження життя видатних особистостей. Однак наукова інформація, що існує з проблем клонування людини говорить про небезпеку застосування цієї техніки по відношенню до людини. Клонування ставить і ряд соціально-філософських, психологічних, юридичних проблем – статус клона, його дієздатність, можливість вважати його особистістю, статус материнства, батьківства, юридичні аспекти спадкування тощо. Зазначимо, що основною складністю є неможливість точного повторення свідомості, що розбиває стереотипне буденне уявлення про клона як точну копію «оригіналу».
Незважаючи на складність даних проблем, необхідність їх постановки вирішення сьогодні очевидна. Це вимога часу, а не «демонічне» втручання в природу людини, як то намагається показати консервативні соціальні інститути типу релігії. Сучасна біомедицина постійно розширює технологічні можливості контролю та втручання в природні процеси зародження, протікання та закінчення людського життя. Філософський термін «постлюдина» в медичному контексті означає можливість тілесної-психічної та соціокультурної трансформації людини (наприклад, протезування, заміщення пошкоджених генів тощо). Дані процеси вимагають чіткого визначення таких, здавалось би, очевидних понять, як «людина», «людська істота», «життя», «смерть» тощо.