Швидкий розвиток реаніматології та анестезіології призвів до розмивання понять «життя» та «смерть», і, поєднавшись із гуманізацією медицини, зростання ролі пацієнта та його прав у медичній етиці, сформулював основну проблему сучасної біоетики – проблему евтаназії.
Варто зазначити, що парадоксальність даної проблеми показує її фундаментальну важливість не лише для медичного, а й для філософського дискурсу про людину. А парадоксальність в наступному: біоетика визнає головною цінністю життя пацієнта, то чому ж евтаназія (з давньогрецької «приємна смерть») стала головною її проблемою? Це пояснюється тим, що життя та смерть – два полюси, в напрузі між якими проходить людське існування; абсолютизація якогось із цих полюсів веде до затухання самої сили і величі людського буття. Окрім того, питання евтаназії, є ще й питанням людської гідності – здатності не лише гідно жити, а й гідно вмерти.
Проблема евтаназії обертається навколо низки питань, що стають частиною життя сучасної людини: чи завжди треба боротись за життя? чи може бути життя гірше смерті? чи обов’язково смерть повинна бути болісною? евтаназія – це вбивство чи гуманна допомога помираючому? хто має здійснювати евтаназію? чи є їй альтернативи?
Першим проблему евтаназії поставив англійський філософі Ф. Бекон. На його думку, завдання медика не лише у відновленні здоров’я та продовженні життя, а й у полегшенні страждань, що спричиняються хворобами, й у випадку, коли немає надії на порятунок, саму смерть можна зробити легкою та спокійною.
Складність проблеми евтаназії має й суто понятійний аспект, адже сама смерть до сьогодні залишається головною таємницею людського існування; до того ж, будучи наповнена ціннісними характеристиками, смерть не піддається такій безпристрасній науковій об’єктивації, як її протилежність – життя (звідси й неймовірна живучість віри в безсмертя, в розповіді про клінічну смерть та навколосмертні переживання). Наука, в тому числі і медицина, може говорити лише про процес, однак не про сам стан – про процес вмирання. В цьому випадку, евтаназія відноситься саме до процесу вмирання, а не до стану смерті, тому і не йде мова про вбивство. Евтаназія тут – турбота про помираючого, здатність зберегти гідність перед обличчям неминучого – смертю.
Загалом же поняття евтаназії може використовуватись у широкому та вузькому значеннях. У широкому евтаназія – це свідома дія, що приводить до смерті безнадійно хворої людини, приреченої на болісне вмирання безболісним шляхом з метою припинення її страждань. У вузькому смислі евтаназія – введення смертельного препарату з метою усунення невиліковної болі, яку неможливо витримати.
Розрізняють активну та пасивну форму евтаназії. Активна евтаназія – це спрямоване втручання з метою перервати життя пацієнта, наприклад, шляхом ін’єкції засобу, що викликає летальний ефект. В даному випадку дія лікаря є безпосередньою причиною смерті. Розрізняються три форми активної евтаназії:
1. Вбивство із співчуття – позбавлення життя безнадійно хворого, приреченого на болісну смерть. В цьому випадку не завжди відіграє роль, чи є згода самого пацієнта – наприклад, у випадку травми, яка несумісна з життям.
2. Добровільна евтаназія. Вона здійснюється за проханням хворого, або ж так званого «компетентного пацієнта». Під останнім розуміється пацієнт, здатний приймати самостійне рішення.
3. Самогубство за допомогою лікаря. Здійснюється не самим лікарем, але за його допомоги: він може передати хворому засіб, який дозволить покінчити з життям, або інформацію про летальну дозу того чи іншого препарату.
Пасивна евтаназія – це припинення надання медичної допомоги, наприклад, відмова від лікування, що підтримує життя, з метою пришвидшення настання природної смерті. Зустрічається також термін «здвоєна евтаназія» - це проведення паліативного лікування, яке може давати побічні ефекти з летальним результатом. Метою паліативного лікування є полегшення болі та страждань, однак при цьому відомо, що таке лікування приведе до смерті пацієнта.
Як уже зазначалось, у вік розвитку біомедичних технологій, технологій відновлення та підтримки життя суттєвим для проблеми евтаназії є проведення межі між життям та смертю. Евтаназія відноситься до людини, яка приречена на вмирання, це більше припинення життя, яке більше нестерпне, аніж вбивство людини. В цьому контексті евтаназія – феномен, що повністю вписується в культуру постмодерну, де будь-який біль, дискомфорт, страждання усуваються, опосередковуються технічними, фармакологічними засобами.
Евтаназія вимагає визначення етичних меж відповідальності медика, адже сам факт її можливості робить фігуру лікаря ледь не найважливішою в системі соціальної стратифікації, особливо в тому випадку, якщо хворий бажає померти. В цьому контексті евтаназія є логічним висновком із системи біополітики, яку проводить західне суспільство з епохи Нового Часу (концепція М. Фуко). Це система м’якого, однак тотального контролю над життям в усіх його сферах та проявах, особливо, у сфері тілесних практик, через що саме медицина володіє таким високим статусом у суспільстві.
Традиційна медична етика, формуючи статус лікаря як передусім хранителя життя, сьогодні не завжди є ефективною, в умовах, коли не тільки життя, а й смерть, не тільки здоров’я, а й хвороба заявляють про свої права у галузі медицини. Відповідно, статус медика, лікаря як хранителя життя має бути доповнений статусом того, хто позбавляє страждань від невиліковних хвороб та нестерпних мук. В традиційному розумінні такий медик стає вбивцею, однак в сучасному – тим самим партнером пацієнта, що допомагає мужньо перенести хворобу та гідно піти з життя.
Сучасні біомедичній технології дозволяють інтенсифікувати можливість продовження життя, не даючи людині померти. В цьому випадку з активного суб’єкта, що володіє невід’ємним правом на життя та свободу, людина, що вмирає, перетворюється на пасивний об’єкт маніпуляцій; така людина перебуває у стані, де «право на життя» перетворюється на симулякр, однак починає зростати роль іншого права – «права на смерть», в якому людина може повернути свою особистісну значущість, цінність та право розпоряджатись своїм життям на власний розсуд.
Важливим для усвідомлення проблеми евтаназії є й те, що це не надумана проблема, яка прагне розширити права лікарів, дати їм необмежену владу вирішувати кому жити, а кому вмирати. Евтаназія – це факт, це реальність сучасної системи охорони здоров’я. І цей факт вимагає нових пошуків та нових відповідей.
Проблема евтаназії породила дві протилежні точки зору на її вирішення – ліберальну (відноситься позитивно) та консервативну (різко негативне відношення). Ліберальна позиція виходить з принципу: достойно жити, достойно померти. Було б аморальним вважати необхідність страждати безцільно людині, яка смертельно хвора і в будь-якому випадку помре. Тут евтаназія – прояв людинолюбства. Окрім того, евтаназія не повинна бути універсальним засобом і застосовуватись лише по відношенню до обмежених груп пацієнтів – наприклад до невиліковних хворих, паралізованих хворих (новонароджених з атрофованим мозком).
Консервативна позиція виходить з принципу недоторканості та святості людського життя. В цьому контексті евтаназія розглядається як форма вбивства – легалізована, від чого тільки жахливіша. Лікар, з точки зору цієї позиції, перетворюється на вбивцю, ката, позбавленого жодних етичних обмежень. Часто противники евтаназії звертаються до сумного історичного досвіду – зокрема, до часів Третього Рейху, в якому діяла спеціальна група лікарів, що проводили експерименти над людьми, та застосовуючи і евтаназію. Противник евтаназії цілком справедливо вказують на ряд зловживань, які можуть бути допущені. Так, ніколи не можна виключати можливості вилікуватись, навіть від самої страшної хвороби (випадки спонтанної регресії ракової пухлини); при евтаназії можливі діагностичні помилки чи зловживання з боку медичного персоналу, членів сім’ї, людей, зацікавлених в припиненні життя того чи іншого пацієнта; до того ж евтаназія, ставши легальною, призведе до корінного зрушення ролі медика – маючи в руках дозвіл на смерть, лікар не буде витрачати усі сили на пошук ефективного лікування.
Таким чином, проблема евтаназії виходить за рамки суто медичного кола проблем і сьогодні стає проблемою юридичною, соціальною, філософською. Зачіпаючи коло запитань, що мають фундаментальне значення для людського існування, евтаназія передусім ставить проблему людини – її життя, смерті, гідності та свободи.