Основним джерелом індійської медицини виступає ведична література, в якій загалом знаходяться дані з 27 наук. Найважливішими письмовими джерелами, що стосуються медицини, були Аюрведа і Самхітас. В Аюрведі, що була складена близько 5 тис. років тому, викладено такі ідеї.
Особливий статус лікаря – він сприймається як цілитель душі. Основна його мета – пробудження в людині божественної природи. Тому особлива увага надається духовному здоров’ю, яка має базуватись на психічній конституції людини, яка визначається за трьома факторами (гунами):
1.Сатва (ясність) – гармонійна природа, прагнення до рівноваги, спокій розуму.
2.Раджас (розсіяність) – суть цього фактору в тому, що здоров’я має залежати не лише від лікаря, а й від пацієнта, перекладання відповідальності за здоров’я пацієнта на лікаря неприпустиме.
3. Тамас (тупість) – схильність до затяжних, хронічних хвороб.
Аюрведа наголошує на тому, що діагностувати та лікувати людину треба в цілому, як єдине ціле, а не конкретну хворобу. Тому в Аюрведі знаходимо точні знання людської анатомії. Деяким з частин людського тіла надається особливе значення (долоні, підошви, пахові області). Життєдіяльність організму розглядалась як взаємодія 3 первоначал: повітря, вогню та води. Їхніми носіями в організмі були відповідно прана (життєва енергія, яка пронизує всесвіт, хоч і є невидимою), жовч, слиз.
Хворобу Аюрведа розглядає як результат дисгармонії трьох субстанцій, діляться вони на природні: випадкові (рани, отруєння), тілесні, душевні (меланхолія) та надприродні, які посилаються богами: проказа, венеричні хвороби тощо.
Окрім того, індійська медицина володіла рядом прогресивних практичних методів лікування. Так, в Аюрведі описується метод пульсової діагностики, дослідження психічного стану, спостереження за язиком, очами, нігтями, виділеннями. Високі досягнення були в хірургії: практикувалось каменесічення, видалення грижі, пластичні операції, ринопластика зокрема. Важливе місце займала профілактика хвороб, зокрема, віспи. Для порівняння: в Європі перша вакцина проти віспи буде відкрита Е. Дженнером лише в 1796 році. Також практикувалась мацерація – розтин тіла.
Основним письмовим джерелом давньокитайської медицини є «Ней-цзин» («Книга про внутрішню людину»). Згідно нього, людина за своєю природою складається з 5 космічних елементів: землі, води, вогню, дерева і повітря. Здоров’я і хворобу організму визначає взаємодія інь (темне, пасивне, жіноче, йому відповідає кров) та ян (світле, чоловіче, активне, йому відповідає повітря). Китайська медицина володіла цілим набором терапевтичних прийомів:
· мокса (припалювання хворого місця)
· масаж, особлива гімнастика (імітація рухів тварин)
· акупунктура (введення голки в хвору частину тіла). Лікар мав набір з 40 голок, довжиною від 1 до 28 см.
«Ней-цзин» примітна й наявністю базових емпіричних знань про анатомію людини. Так, було уявлення про круговий рух крові, на високому рівні була діагностика (пульсова, огляд язика).
Заслугою китайської медицини є створення першої з відомих в світі фармакопей (близько 502 р.), що складалась із 7 книг, яка описувала 730 видів лікарських трав.