Філософія отців церкви, або патристика сформувалась разом із становленням християнства у Західній та Східній Європі. Держави, що утворились на території зруйнованої Римської імперії в більшості були варварськими, язичницькими, тому мета християнських мислителів, в тому числі отців церкви, полягала у наверненні поганців до християнського віровчення.
Тертуліан (115-225) був спочатку язичником, потім прийняв християнство. На відміну від інших отців церкви, він не прагне до раціонального пояснення релігійних моментів, питання розуму та віри для нього можна вирішити лише в одній площині: віра повністю підпорядковує розум. Те, в що віриш, пояснити за допомогою розуму, логічних аргументів неможливо. Пізнавати Бога повинна душа, а не розум, догмати віри для останнього вважаються безглуздими, для віри ж – абсолютними. Знання, що досягається душею, алогічне, тому Тертуліан висуває тезу: „вірую, бо абсурдно”.
Аврелій Августин (354-430) дотримувався іншої позиції. Для нього питання віри та розуму трохи складніше. Віра не просто обмежує, зв’язує розум. Навпаки, віра стимулює і рухає розуміння, тому Августин формулює тезу: „Вірую, щоб розуміти, розумію, щоб вірити”. Найголовніше пізнання – пізнання самого себе як образу і подоби Бога (тому головний його твір має назву „Сповідь”). Оскільки найвища істина – Бог, тому й розуміння повинне до нього прагнути. Бог єдиний і досконалий, в ньому немає жодної зміни, плину та смерті. Він вічний. Для людини ж Бог відкривається у подобі Трійці.
Бог є творець, він створив світ з нічого – ex nihilo. Те, що в Платона було ідеями, у Августина стає думками Бога. Сутнісними атрибутами останнього, за Августином є: Буття, Істина, Благо, Любов (остання і виступає як рушій та результат пізнання).
Окрім теологічних проблем, Августина хвилювала проблема часу. Чи існує час вічно, разом з буттям? Як людина його схоплює? За поділом часу на минуле, теперішнє, майбутнє, час ховається, цим поділом ми олюднюємо час, а його самого не пізнаємо. Адже минулого – вже немає, майбутнього – ще немає, а теперішнє якщо є, то його вже немає. Вирішення проблеми часу в Августина суб’єктивна: час, згідно поглядів філософа, створює душа: пам’ять (теперішнє минулого), інтуїція (теперішнє теперішнього), очікування (теперішнє майбутнього). Тобто, час є не просто зміною трьох модусів (з минулого в теперішнє, з теперішнього в майбутнє), а перманентна пульсація теперішнього у своїй відмінності.
Вплив Августина на середньовічну культуру величезний і незаперечний. Його міркування про місце і роль релігії в земному житті людини і суспільства служили ідейним обґрунтуванням влади римського папства.
Середньовічна схоластика – релігійно-філософське вчення, що на відміну від містики, вбачали шлях осягнення Бога в логіці. Пізня схоластика (ХІV- ХV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, виробленням логіки та метафізики раціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології.
У схоластичній філософії центральним питанням було питання універсалій – загальних понять. Чи існують роди та види самостійно чи тільки в мисленні? Якщо існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі? Залежно від вирішення цього питання у середньовічній філософській думці сформувалось два протилежних вчення – реалізм та номіналізм. Реалізм – вчення, згідно якого загальне має статус об’єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. Як бачимо, філософські принципи реалізму беруть свій початок у платонівському ідеалізмі. Номіналізм – філософське вчення, згідно з яким, загальне не має онтологічного змісту. Конкретно існує лише одиничне, а загальне – то лише конвенційні поняття, зручні для пізнання. Тому загальне ніколи не буде одиничним, а одиничне не буде загальним. Номіналізм перетворює світ на суму абсолютно розрізнених речей, а будь-яка їх загальність оголошувалась суб’єктивною характеристикою свідомості. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привернути увагу до вивчення емпіричного світу.
Фома Аквінський (1225-1274), систематизатор богослов’я, засновник офіційної доктрини католицької церкви – томізму. Автор праць „Сума теології”, „Сума проти язичників”. У суперечці щодо універсалій Фома – поміркований реаліст, універсалії, на його думку не позбавлені реальної основи, бо з неї виводяться. Загалом же існування усього реального Фома визнає за Богом. У Богові буття та сутність співпадає, в речах буття лише можливе, тому світ може бути, а може і не бути. Відповідно, необхідна незмінна першооснова – Бог, завдяки якому світ існує. Аквінат виводить 5 доказів існування Бога:
1.Доказ від руху: все рухоме рухається іншою силою, що переводить потенцію в акт, відповідно, необхідне начало, що є нерухоме, що приводить в рух усю решту речей, тобто, Бог.
2.Шлях діючої причини: річ не може бути причиною самої себе, тому необхідна інша діюча причина для всіх речей – Бог.
3.Шлях можливостей: є речі, буття яких можливе (вони можуть бути і можуть не бути), значить, не бути може всього, тому дещо, чого нема, може бути лише завдяки тому, що вже існує. Це дещо є необхідним існуванням – Богом.
4.Шлях ступенів досконалості: градація істот в самій реальності говорить нам: якщо є дещо більш або менш довершене, то має бути те, що довершене абсолютно – Бог.
5.Шлях фіналізму: речі поводять себе так, щоб досягти мети, фіналу. Природних істот, позбавлених свідомості веде до такого фіналу Бог.
Таким чином, Бог, за Аквінатом, це тотожність сутності та буття. У творіннях Божих сутність та буття не співпадають, бо вони лише беруть участь у бутті. Для метафізичної побудови Аквінат застосовує аристотелівські категорії – матерію і форму. Перша – це чиста потенційність, тому вона не виступає самостійним, активним началом. Форма – чиста „актуальність”, завдяки якій речі стають дійсністю. Тому форма – сутність буття, а також мета, до якої прагнуть усі речі.
Щодо співвідношення понять віри та розуму, то тут Аквінат стоїть на позиції: філософія є служницею теології. І хоча кінцевий об’єкт пізнання філософії та теології єдиний (Бог), предмет філософії – „істини розуму”, предмет теології – „істини одкровення” (концепція подвійної істини). Істини не тотожні, тому не всі істини одкровення доступні раціональному пізнанню. Проте, релігійна істина не потерпає від цього, адже філософія – лише преамбула, вступ до віри, і в якості ці преамбули філософія незалежна від віри.
Іншим видатним представником середньовічної схоластики був англієць Вільям Оккам (1280-1350). На думку Оккама, між істинами розуму та істинами віри – прірва, предмети віри та розуму не перетинаються, більше того, віра і знання радикально розрізняються за предметом і методом. Пізнання Бога можливе лише за допомогою одкровення. Тому Оккам обґрунтовує ідею, що заперечує томізм: філософія має звільнитись від теології. Замість августинівського „вірю, щоб розуміти і розумію, щоб вірити”, Оккам формулює тезу: „вірю і розумію”. Лише віра пізнає сутність речей (Бога), а наукове знання повинне вивчати те, що підвладне досвіду, наука повинна вивчати не природу феноменів, а як вони функціонують.
Щодо проблеми універсалій, то Оккам номіналіст. Універсалії нереальні, в індивідові немає нічого, що можна було б виділити як універсальне, загальне. Універсалії – то лише імена, а не підґрунтя реальності й не реальні субстанції, що існують поза людиною, їх немає ані в речах, ані поза ними, ані поза душею. Вони суть мовні форми, що вибудовуються розумом для зручності пізнання.
Відмежовуючи філософію від теології, Оккам формулює своій знаменитий гносеологічний принцип економії мислення - „лезо Оккама”: не слід примножувати сутності без необхідності. Або ж „те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потрібно виражати за допомогою більшого”.