Філософ Геракліт Ефеський (бл. 544–480 pp. до н. е.) походив із царського роду. Він відмовився успадкувати престол на користь свого брата, афінського архона Кодра, але постійно носив пурпуровий одяг із знаком царської влади. Його вирізняла надмірна гордість, відлюдькуватість, похмурість і песимізм у сприйнятті життя.
Основною формулою вчення Геракліта були знамениті вислови: “Все тече, і ніщо не стає”, “В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі”, “У світі немає нічого нерухомого”. Вони засвідчують його натурфілософію, згідно з якою все у світі вічно рухається і змінюється, ніщо не перебуває в незмінному стані. А якщо ми що-небудь і бачимо незмінним, то тільки тому, що не помічаємо змін, які відбулися. Наприклад, двічі не можна ввійти до однієї і тієї ж річки. Чому? Адже скільки не заходь до неї – завжди одна й та сама вода, береги, дно, але це тільки на перший погляд. Коли ми заходимо в річку вдруге, там уже зовсім інше сполучення молекул, відбулися невидимі мікропроцеси. Отже, це вже абсолютно інша річка, аніж та, що була зовсім недавно. Ми не говоримо вже про те, наскільки змінюється річка після дощу, повені або взимку. Так само змінюється і все інше. Навіть у нашому власному організмі щосекунди відбуваються тисячі хімічних і фізичних реакцій, яких ми не відчуваємо, і ми самі вже не ті, що були лише мить тому.
Таке відчуття мінливості призводило до крайнього скептицизму одного з учнів Геракліта – Кратила, відомого ще й тим, що він був учителем іншого відомого філософа – Платона. Кратил зазначав, що нічого не можна говорити ствердно, адже все змінюється; скажеш про людину щось добре, а вона вже потрапила в бруд поганого.
Відповідно до поглядів Геракліта, перехід явищ з одного стану до іншого відбувається через боротьбу протилежностей, яку він назвав загальним логосом, тобто єдиним законом для всього існуючого. Світ ніким не створений, він був, є і вічно буде живим вогнем, закономірно спалахує та згасає. Вогонь у Геракліта є образом вічного руху, він переходить у протилежні стихії та стає речовинним носієм змін.
Ніщо не стабільне, усе рухається й змінюється і ніколи ні на чому не зупиняється. Світ, у якому немає нічого стійкого й постійного, є безладним і хаотичним. Проте тільки таким він і може бути. Зміна і рух – це єдино можливий, як стверджував Геракліт, спосіб існування Всесвіту. Загалом для філософії Геракліта характерне протиставлення, поєднання суперечливих, протилежних за значенням понять.
Учення Геракліта про логос як незнищенний, незмінний закон, закономірність, або ж міра мінливості, мало велике значення для розвитку філософської думки. Адже вищий закон усього, за Гераклі-том, полягає в тому, щоб воно було хаотичним. І хоча закон – це щось стабільне й упорядковане, але вища впорядкованість світу полягає в його хаотичності. Два протилежних початки – хаос і логос – є тісно пов’язаними і, як не дивно, нероздільними. Ця пара протилежностей утворює найвишуканішу гармонію, позбавлену негативної руйнації. Виявлення та усвідомлення суперечливої природи речей, як уважав Геракліт, є завданням філософського пізнання.
Геракліт – один із перших представників античної філософії, хто розглядав пізнання як головне завдання філософії. Він визнавав і відчуттєве пізнання, але тільки в єдності з мисленням. Цей процес має завершуватися пізнанням самого себе: “Я намагався зрозуміти самого себе”.
Геракліт говорив, що всі речі складаються з протилежностей: мокре і сухе, тепле і холодне, темне і світле, день і ніч, розквіт і занепад тощо. Протилежності борються одна з одною: наприклад, день – це подолання ночі, весна – перемога над зимою, радість – заперечення смутку. Боротьба протилежних початків і є джерелом вічного руху та зміни. Якби протилежностей не було, то нічого не змінювалося б, оскільки будь-якій речі не було б на що змінюватися. Проте протилежності не тільки борються між собою, але ще й ут-
ворюють єдність. Так, мокре – це протилежність сухого. Однак чому воно мокре? Тільки тому, що колись було сухим, намокло і стало мокрим. Виходить, що якби воно не було сухим, то ніяк не могло б стати мокрим, і навпаки. Або, припустимо, існував би тільки день, а ночі не було б зовсім. Чи ми знали б тоді, що таке день? Ні. Ми тільки тому і знаємо, що таке день, бо його протилежністю є ніч. Отже, протилежності одна без одної не існують, одна одну доповнюють, одна з одної випливають і одна одну припускають. Протилежності перебувають не тільки в стані вічної боротьби, а й у невичерпній єдності. Ця фундаментальна закономірність Всесвіту,про яку говорить Геракліт, є головним принципом діалектики – учення про загальний зв’язокі вічну зміну речей.
Геракліт звернув увагу на протиріччя, зміну речей та плинність усього сущого. Піддаючи критиці гераклітівське вчення, представники елейської школи звернули увагу на протилежні властивості – сталість і збереження речей.
Заснована в місті Елеї (грецька колонія в Південній Італії) мандрівним філософом Ксенофаном Колофонським(бл. 570 – бл. 470 pp. до н. е.) елейська школа філософів вирізнялася критикою народної грецької релігії та міфології. Греки вважали, за Ксенофаном, що богів багато, зовні вони схожі на людей: у них такі ж самі руки, ноги, тіло і голова. За своєю поведінкою олімпійські боги мало чим відрізняються від людей: вони так само радіють і засмучуються, люблять і ненавидять, обдурюють і ворогують. їхня відмінність від людей тільки в тому, що вони безсмертні та могутні. На думку Ксенофана, хіба можливо, щоб богів було багато, щоб вони мали людську зовнішність і поводилися, як люди? Адже такі боги зовсім не є богами. Можна лише припустити, що їх вигадали люди і наділили своїми власними рисами. “Якби корови та коні, – говорить Ксенофан, – придумували собі богів, то їх боги були б коровами та кіньми”. Цей вислів здається атеїстичним, але його автор далекий від атеїзму. Він виступав не проти релігії взагалі, а тільки проти конкретної її форми. Олімпійським антропоморфним богам він протиставив своє розуміння божества. Бог – це вищий і незбагненний початок. По-перше, він один; по-друге – він безформний, адже приписати йому будь-яку відому нам форму (людини, тварини, рослини, природної стихії) неможливо; по-третє, він невідомий і невимовний, тобто ніхто не може сказати, що він
робить і як поводиться. Таке божество Ксенофан назвав “Єдиним” і стверджував, що весь світ походить від нього і в нього обертається. Єдине – це і є весь Всесвіт. Переконання Ксенофана пантеїстичне: світ і божество – це один і той самий початок: вічне, безмежне і постійне. З подібними поглядами ми вже ознайомилися, вивчаючи давньоіндійську філософію.
Учення Ксенофана Колофонського продовжив другий представник елейської школи – філософ Парменід Елейський(бл. 540–480 pp. до н. е.). Він замінив поняття “Єдине”, під яким розумілося все суще, на поняття “буття”. Воно походить від дієслова “бути”, яке в особовій формі звучить як “є”. Буття означає все, що існує, усе, що є. Проте якщо щось є тепер, то чи можливо, що його не було в минулому? Якщо можливо, тоді виходить: щось, яке є тепер і якого не було раніше, постало з нічого. Однак з нічого не може з’явитися щось. Отже, якщо щось є тепер, то це автоматично означає, що воно було і в минулому. Інша справа, що в минулому воно могло бути в іншій формі, але його не могло не бути зовсім. Далі, якщо щось є тепер, то чи можливо, що його не буде в майбутньому? Якщо це можливо, тоді виходить: щось, яке є тепер і якого не буде в майбутньому, обернеться на ніщо. Однак щось не може обернутися на ніщо, тобто якщо щось є тепер, це обов’язково означає, що воно буде й надалі. Щоправда, воно може перейти в іншу форму існування, але не може зникнути взагалі. Виходить, якщо щось є тепер, то це неодмінно означає, що воно і було, і буде, тобто, що воно не взялося з нізвідки і не може в ніщо перетворитися, а існує вічно.
Із самого поняття “буття”, як бачимо, випливає його вічність. Те, що існує, обов’язково вічне. Якщо ж чогось немає зараз, то це означає, що його не було і не буде, бо інакше довелося б припустити, що щось обертається на ніщо, з якого потім знову виникає щось. Парменіду належить знаменитий вислів, який, на перший погляд, видається безглуздим: “Буття є, небуття ж немає”. Насправді в цій фразі підсумовано все, що було сказано вище: якщо щось є тепер, то воно є завжди, а якщо чогось немає, то його немає ніколи. Вічність, як ми вже зазначали, випливає із самого поняття “буття” і є його першою й найбільш істотною ознакою.
Однак те, що вічне, обов’язково має бути неподільним. Якщо щось ділиться, це означає, що воно складається з частин, і якщо частини
61 “
відокремляться, то цього предмета не буде. Отже, те, що ділиться, то існує, то не існує. А буття існує завжди, і тому воно неподільне. Проте якщо це так, то воно не має частин. І тоді виникає запитання: чи можливий у ньому який-небудь рух? Адже переміщення допустиме в тому разі, якщо є частини і межі. А якщо щось є абсолютно цілісним і суцільним, то рух у ньому неможливий. Виходить, буття нерухоме. Проте будь-який рух – це завжди яка-небудь зміна. Отже, буття ще й незмінне.
Відповідно до вчення Парменіда, буття вічне, неподільне, нерухоме і незмінне. Таку картину буття малює розум. Відчуття ж (зір, дотик тощо) малюють абсолютно іншу картину: усе є не вічним (тобто виникає і знищується), подільним (складається з частин), а також усе рухається і змінюється.
Яка ж із двох картин є істинною: та, яку малюють недосконалі й грубі відчуття, якими наділені всі живі істоти, або та, яку малює, поза сумнівом, тонший і досконаліший, порівняно з відчуттями, людський розум? Картина, яку створює розум, уважав Парменід, є правильною. Відчуття ж уводять в оману. Ми бачимо світ діли-мим, рухомим і мінливим, насправді ж він неподільний, нерухомий і незмінний, тільки ми цього не бачимо, але усвідомлюємо розумом. Тому достовірно існує не те, що ми відчуваємо (сприймаємо органами чуття), а те, що ми мислимо. Мислиме існує, а немислиме не
існує.
Відчуття, уважав Парменід, говорять про те, що все виникає і знищується. Однак чи можна придумати виникнення? Припустимо, щось виникло. Позначимо його умовно А. Із нізвідки воно виникнути не- могло. Виходить, з’явилося звідкись, із чогось іншого. Позначимо це інше умовно В. Із деякого В виникло деяке А. Проте це означає, що А вже містилося у В, тобто, що у В було якесь не–5, отже, В було самим собою і водночас не було самим собою, що неймовірно. Намагаючись міркувати над виникненням, ми натрапили на суперечність, отже, виникнення немислиме і тому неможливе.
Далі ми бачимо, що все навколо нас ділиться на частини. Спробуємо поміркувати над діленням. Усе складається з частин, кожна частина теж, у свою чергу, ділиться на дрібніші частини. Отже, будь-яка річ є цілою відносно частин, з яких вона складається, і водночас вона є частиною відносно до більшого цілого, у яке вона входить, тобто річ є і цілою, і частиною, що неможливо. Отже, ділення немислиме, а тому воно не існує.
Зрештою, ми бачимо, що все рухається. Поміркувати над рухом спробував послідовник Парменіда, Зенон Елейський(490–430 pp.
до н. е.). Йому належить ідея апорій (грец. арогіа – нерозв’язні суперечності, розумова безвихідь, парадокси), якими він прагнув довести, що рух немислимий, а тому неможливий. Розглянемо дві апорії Зенона Елей-ського.
Перша апорія називається –“Дихотомія” (ділення навпіл). Припустимо, що тілу треба переміститися з точки А в точку Б. Перед тим як воно пройде свій шлях, йому спочатку треба пройти половину цього шляху, а ще раніше – чверть його, а ще раніше – 1/8, а перед тим – 1/16, а ще раніше – 1/32 і так далі, як завгодно довго. Виходить, що тілу треба пройти
нескінченну кількість відрізків. А чи можна пройти нескінченність? Ні. Отже, тіло ніколи не зможе пройти з точки А в точку Б.
Друга апорія називається “Ахіллес і черепаха”. Ахіллес іде на певній відстані за черепахою, причому в 10 разів швидше за неї, але ніколи її не наздожене. Зрозуміло, що візуально (коли споглядати зором) він її наздожене і пережене. Проте наше завдання не уявляти собі рух за допомогою відчуттів, а спробувати уявити його або проаналізувати за допомогою розуму. Коли Ахіллес пройде відстань, що розділяє його і черепаху, вона за цей самий час пройде попереду нього 1/10 цієї відстані (адже черепаха йде в 10 разів повільніше) і буде на 1/10 шляху попереду нього; коли Ахіллес пройде 1/10, черепаха за цей самий час пройде 1/100 і буде на 1/100 попереду нього; коли він пройде 1/100 відстані, вона пройде 1/1000 – і так до безкінечності.
“Те, що ми бачимо речі рухомими, – говорить Зенон, – зовсім не означає, що рух дійсно існує”. Наприклад, ми бачимо, що Сонце рухається над нами зі сходу на захід, насправді ж воно нерухоме. Припустимо, що й інші речі, які ми бачимо рухомими, насправді нерухомі, тільки ми цього не бачимо, не відчуваємо і тому не розуміємо.
Отже, елейські філософи і Геракліт сформулювали два протилежні підходи до розуміння світу. Перші стверджували те, що світ незмінний, неподільний і нерухомий, що він є вічною сталістю й абсолютною стійкістю. Геракліт, навпаки, переконував, що світ є довершеною непостійністю, незмінним рухом, загальною зміною і повною відсутністю чогось стійкого.
) апитання і _^ іавдання ”-~
1. Які основні ідеї Геракліта? Як ви розумієте тезу про єдність і бо
ротьбу протилежностей?
2. Пригадайте основні риси давньогрецької релігії та міфології. За
що Ксенофан критикував їх?
3. Чи можна називати Ксенофана атеїстом? Яке трактування бо
жества було ним запропоноване?
4. Розкрийте основні ідеї Парменіда. Як ви розумієте його твер
дження про реальне існування тільки того, що можна мислити без
суперечностей?
5. Як ви зрозуміли апорії Зенона? Яку мету він переслідував, висуваючи їх?
6. У чому полягають основні відмінності елейського і гераклітівсько-го учень?
7. Філософська класика.У одному зі своїх творів Геракліт ствер
джував: “Цей космос, один і той самий для всього сущого, не
створений ніким із богів і ніким із людей, але він завжди є, був і бу
де вічно живим вогнем, почасти займистим і почасти згасаючим”.
Як ви думаєте, чому Геракліт називав Усесвіт вогнем?