Ми вже зверталися до проблеми історичного початку Середньовіччя, зокрема про те, що історія середніх віків розпочинається з падіння Західної Римської імперії. Незважаючи на те, що енергетика античності вичерпувала себе, духовні надбання попередньої епохи знаходили своє відображення в морально-етичних засадах християнства. Духовна культура християнства потребувала певної системи в опануванні значного пласту нових знань, а відтак і системи їх передачі. У суспільстві потрібні були школи. Зародившись при монастирях, вони стали відігравати значну роль в утвердженні християнства, поширенні знань і освіти. Разом із тим у Європі були створені й школи певної філософської спрямованості. Саме в цьому параграфі ми розглянемо філософську схоластику.
Поняття “схоластика” є похідним від слова “школа”. Схоластика є типом релігійної філософії, що характеризується панівним становищем теології, або богослов’я (науки про Бога), серед усіх інших форм пізнання.Основним предметом аналізу в її межах були богословські проблеми: Бог і Бог як Трійця.
Проте схоластика не виникла сама собою, її появу підготували філософи. Серед них можна назвати Северина Боеція(бл. 480–525). Він був сином родовитого римського сенатора. Упродовж 25 років Боецій обіймав найвищі державні посади (з 510 р. – консул; з 522 р. – наставник посад) при дворі короля остготів, які отримав завдяки своїй винятковій обдарованості, розуму та енциклопедичним знанням. Проте вони не врятували його, унаслідок доносу філософа було заарештовано, а згодом страчено.
Найосвіченіша людина свого часу, глибокий знавець грецької філософії та науки, Боецій мав надзвичайний вплив на культуру й філософську традицію в час між патристикою і схоластикою.
Філософ зумів адаптувати систему освіти, що утворилася за часів пізньої античності, до нових історичних і культурно-духовних потреб. Антична освіта серед своїх надбань мала піфагорійський союз, педагогічний досвід софістів, академію Платона, лікей Арісто-теля, мусейон Птолемея, досвід вивчення “семи вільних мистецтв”, що розподілялися на дві частини: трівіум, який уключав граматику,
риторику і діалектику (логіку), та квадрівіум – арифметика, музика, геометрія та астрономія. Вивчення цього досвіду в сукупності з працями античних філософів допомогли Боецію в удосконаленні тогочасної освіти. Та й сам він чимало переклав із філософської класики та написав праці з астрономії, геометри, механіки, логіки.
У теологічних трактатах Боецій звертається до фундаментальних положень християнського віровчення, зокрема Божественної Трійці, яка є єдиною, але водночас іпостасно розподіленою. Бог – чиста форма, тільки форма, що водночас виступає як повнота і буття. Як абсолютна форма вона найпрекрасніша й наймогутніша за всі речі, бо залежить від чогось іншого (наприклад, від “якості” матеріалу втілення). Вона дійсно єдина і в неї немає ніякої множинності, бо в ній немає нічого іншого, крім того, що вона є... Отже, Благо, Справедливість, Могутність, Мудрість, Краса... – є абсолютні та необхідні грані Єдності, що і є Бог. Іпостасі (Отець, Син, Святий Дух) тотожні своєю божественністю, проте й відмінні енергією відношення.
Трактат Боеція –“Розрада філософією* був написаний у в’язниці, перед стратою. Ця праця стала однією зтих, яка найбільше читалась упродовж усього Середньовіччя. Відчуваючи, що життя може завершитися, Боецій звертається до одвічних питань: Як слід ставитися до мінливості долі, дарунків примхливої Фортуни? У чому постає справжнє щастя людини, що є найвищим благом? Завдячуючи чому людина може зберегти духовну свободу й незалежність у світі, де панує необхідність?
Відповіді на ці запитання Боецій шукає, звертаючись до філософії. Вона спрямовує його думку в річище християнської релігії, де основою світової гармонії є Божественний Розум, або Провидіння. За його взірцем будується світ. А все, що від Провидіння отримує поштовх, здійснюється через долю, або фортуну. Людина вчиться розрізняти вічні та ймовірні цінності, робити світ вибір. Чим ближче людина до Бога, до божественної ідеї, тим менший вплив примх долі вона відчуває на собі.
Боецій у цьому творі постає як зрілий християнин, який розуміє та цінує доробок античної філософії. Його внесок у розвиток шкільної освіти та філософії заклав підґрунтя філософської схоластики.
В історії схоластики вирізняють три етапи: рання, зріла і пізня.
Рання схоластика (ІХ-ХИ ст.) стоїть на ґрунті взаємопроникнення науки, філософії та богослов’я. Вона спирається на платонізм і неоплатонізм, вивчає і систематизує філософські здобутки патристики. Саме в цей період було сформовано схоластику як провідний
філософський і педагогічний метод у зв’язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розуму та у зв’язку з дискусією про універсали (латин, universalis – загальний), тобто природу загальних понять. Спрямування до стародавнього тексту і поняття як основної одиниці тексту знайшло вираження вборотьбі реалізму та номіналізму як основних напрямів у схоластиці. Реалісти і номіналісти сперечалися про природу універсалій – загальних понять. Реалісти (пізньолатин. realis – речовинний) стверджували, що універсали існують реально в самій структурі буття до одиничних речей у думці Бога. Номіналісти (латин. потіпа – назви, імена) стверджували, що універсали існують як імена, тобто після одиничних речей у думці людини як результат абстрагування розуму. Сучасне мовознавство підтверджує правомірність такого підходу: відомо, що людина спочатку навчилася виробляти загальні уявлення, а вже пізніше – загальні поняття. Реалісти утверджували буттєве існування універсалій, номіналісти – пізнавальне. Ця проблема безпосередньо пов’язана з богоцент-ризмом Середньовіччя: за суперечкою про природу універсалій стоїть питання про існування Бога. З тим, що Бог – це загальне поняття, погодяться всі, але чи є за цим поняттям справжня реальність, чи це тільки порожній звук – ось у чому розходяться віруючі та невіруючі люди. Критичність людської думки є такою, що навіть у тотально релігійну епоху вона здійснює замах на святая святих: на ідею існування Бога. У суперечці реалістів іноміналістів останні були виразниками матеріалістичної тенденції, оскільки в концепції номіналістів у системі координат “окремі речі і їх поняття” річпервинна відносно поняття.
Середньовічні схоласти, чаклуючи над стародавніми текстами йспіввідносячи біблейські істини з душею людини, прагнули формувати духовний стрижень особистості. Наявність наперед відомих істин свідчить про догматизм. Чи можлива в такому контексті творчість? Біблейський текст багатозначний, символічний і сакральний (латин. Sacer – священний, такий, що відноситься до релігійного культу). Саме ці властивості тексту дають можливість розвивати творчість на трьох рівнях. На етимологічному (грец. etymologia – основне значення слова) рівні досліджується центральне поняття тексту. На семантичному (грец. semanticos – той, що позначає – смислова сторона мови) рівні здійснюється аналіз окремої смислової одиниці тексту, що виражає його зміст. На концептуальному (латин, conceptus – думка, уявлення) рівні, що допускає найбільшу міру свободи творчості, системно досліджується багато-аспектний зміст тексту. Так у середньовічній культурі зароджується
герменевтика (грец. hermeneutike – роз’яснюю, витлумачую) – мистецтво тлумачення – традиція і способи витлумачення багатозначних текстів, один з актуальних напрямів сучасної філософії.
Осередком найвідоміших “граматичних студій” уважалася Шартрська школа, одним із головних завдань якої було вирішення проблеми “слова” (імені) і “речі”, через яку її представники намагалися вирішувати всі інші питання. Отже, не випадково Іоанн Солсберійський – вихованець цієї школи – наголошував, що “граматика є колискою будь-якої філософії”. Видатними представниками цієї школи були брати Бернарі Т’єррі Шартрські, Гільйом де Конш.
Інша відома філософська школа була сформована на базі гуртка прихильників філософії, які цікавилися схоластикою, вільними мистецтвами і навіть науками, хоча й вважали, що пізнавальні зусилля людини можуть бути реалізовані винятково у сфері містичного пізнання Бога. Цей гурток утворився в абатстві Св. Віктора на околиці Парижа. Його засновником був Гільйоміз Шампо, а видатними представниками Гуго Сен-Вікторськийта Рішар Сен-Вікторський.
Зріла схоластика (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) від теології, а також поширенням і впливом учення Арістотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського й домініканського. Це час завершених релігійно-філософських систем. Серед них системи Томи Аквінського, Іоанна Дунса Скота, Роджера Бекона.Зріла схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.
Пізня схоластика (XIV-XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання (внаслідок якої схоластика отримала негативний зміст), подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістич-ного спрямування, схоластика з релігійного боку перетворилася на історію
томізму. Найвпливовішими представниками пізньої схоластики були: Альберт Саксонський, Іоанн Бурідан, Вільям Оккам.
Найвидатнішим філософом періоду розквіту схоластики й епохи Середньовіччя був італійський релігійний мислитель Тома (Фома) Аквінський(1225–1274). У латинській мові його ім’я звучить як Томас, тому вчення одержало назву томізм. Тепер воно в оновленому вигляді є філософською основою католицизму й одним із напрямів сучасної філософії і має назву неотомізм (тобто відновлене в нових умовах учення Томи Аквінського).
Вихідним принципом Томи Аквінського було божественне одкровення: для власного порятунку людині необхідно знати те, що вона може отримати від божественного одкровення.
Релігійна істина, за словами мислителя, не може бути вражена філософією, у суто життєвому, практично-моральному ставленні любов до Бога важливіша за пізнання Бога.
Аквінський розглядав Бога як першопричину і кінцеву ціль сущого, як “чисту форму”, “чисту актуальність”. Згідно з його ученням, матерія лише приймає змінюючі одна одну форми, “чиста потенційність”, оскільки тільки завдяки формі річ є річчю певного роду і виду.
Посилаючись на пізнього Арістотеля, Тома Аквінський канонізував християнське розуміння взаємовідношення, ідеального й матеріального як взаємовідношення початкового принципу форми (“принципу порядку”) зхистким і невстановленим принципом матерії (“найслабшим видом буття”). Злиття першопринципу форми і матерії породжує, на його переконання, світ індивідуальних явищ.
Християнство, що формувалося, а отже, і схоластика не могли оминути питання тлумачення свого ставлення до матерії, адже третя іпостась верховного абсолютного божества – Ісус Христос – постав, за Біблією, в образі людини, тобто поєднав і божественну (ідеальну), і людську (матеріально-тілесну) природу. Так матерія отримала в схоластиці часткове “виправдання”. Зазначене розкриває основний зміст поглядів Томи Аквінського на буття.
У трактуванні філософа індивідуальність людини – особистіс-на єдність душі та тіла, саме душа має життєдайну силу людського організму. Душа нематеріальна і самосуща: вона – субстанція, що набуває своєї повноти лише в єдності з тілом. Душа завжди має уні-кально-особистісний характер. Особистість, за філософом, є “найбільш благородна” в усій розумній природі.
Найважливішою ідеєю в етиці мислителя є концепція, згідно з якою блаженство є кінцевою метою людських устремлінь. Воно міститься в найпрекраснішій людській діяльності – у діяльності теоретичного розуму, у пізнанні істини, у пізнанні абсолютної істини, тобто Бога. Основу доброчесної поведінки людей становить природний закон, що вимагає здійснення блага, уникнення зла.
Тома Аквінський, так само як і Святий Августин, звертав увагу на проблеми суспільства та держави. Він виходив із того, що людина за своєю природою – істота суспільна.
Головна ж мета державної влади – сприяти загальному благу, зберігати в суспільстві мир і справедливість, допомагати людям вести доброчесний спосіб життя і мати необхідні для цього блага.
Починаючи з XIV ст. і донині вчення Томи Аквінського визнається католицькою церквою як панівний напрям філософського світогляду (у 1323 р. Тома Аквінський був зарахований до лику святих).
Філософія Томи Аквінського хоча й мала значний вплив, але не всі сучасники поділяли його погляди. До них належить професор Оксфордського університету Роджер Бекон(1214–1292), який зробив значний унесок у розиток філософії та природознавства.
Бекон закликав подолати перепони у свідомості людей на шляху до пізнання. Цими перепонами, на його думку, були: приклад дрібного й негідного авторитету, постійні звички, думка незнаючого натовпу і прикриття власного незнання показною мудрістю. Від цієї “смертоносної чуми” походять усі біди людського роду, оскільки залишаються непізнаними таємниці всіх наук і мистецтв. Відкинувши догми, засновані на запобіганні перед авторитетами й схоластичними догмами, він рішуче закликав досліджувати природу за допомогою доказів. Метою всіх наук він уважав збільшення панування людини над природою.
Іоанн Дуне Скот(бл. 1265–1308) уродженець Шотландії. Як і Р. Бекон, викладав в Оксфордському, а пізніше в Паризькому університеті. Він критикував і Тому Аквінського, і Р. Бекона. Головним питанням для нього було відношення богослов’я і філософії, віри і знання. Вчений уважав, що предметом теології є Бог, а предметом філософії – буття. Ідеї Скота були спрямовані проти раціонального знання про Бога.
Рішуче критикував схоластику англійський філософ і викладач Оксфордського університету Вільям Оккам (1300–1349). Він увійшов до історії як рішучий противник панування церкви над державою, виступав за чіткий розподіл сфер випливу держави і церкви.
Отже, філософи пізнього Середньовіччя торували дорогу для розвитку науки, філософії і суспільства, що сприяло підготовці ґрунту, на якому зросла епоха Відродження.
Г^апитанняі1^ . 1) авдання
1. Послідовником якого античного філософа був Тома Аквінський? У чому це виявлялося?
2. Як трактував Тома Аквінський індивідуальність людини?
3. Яка роль, згідно з поглядами філософа, відводилася відчуттям та інтелекту в пізнанні?
4. Як мислитель обґрунтовував твердження про те, що між розумом і вірою не повинно бути суперечностей?
5. Як Тома Аквінський теологізував учення Арістотеля про матерію і форму?
) апам’ятайте
( Ф”
/¦ Патристика, гностицизм, схоластика, віра, знання, теологія, Бог, неотомізм, теоцентризм.
V/загальнення
Початок середньовічної філософії поєднують з падінням Західної Римської імперії (476). В ідейному сенсі це був період неподільного панування в Європі християнської релігії, яка сформувалася в римській провінції Іудеї та швидко поширилася по всій імперії, здобувши величезну кількість прихильників і послідовників. У ранньому Середньовіччі закладається основна наскрізна проблема цієї епохи: співвідношення віри і знання. Періоди філософії епохи Середньовіччя:
1) період апологетики і патристики (III–V ст.). Святий Августин;
2) схоластичний період (V-XV ст.). Тома Аквінський.
Розділ V