Тільки в генія для висловлення нової думки є нове слово.
Г. Гейне
§ 20. Пафос розуму і науки
Епоха Відродження стала провісником Нового часу – епохи, яка охоплює в історії людства XVH-XIX ст. Умовно початком Нової історії вважається Англійська буржуазна революція 1640 р. (є й інші точки зору щодо початку Нової історії), яка ознаменувала початок нового періоду – ери капіталізму, буржуазних відносин та індустріальної цивілізації. Епоха, що розпочалася з XVII ст., була названа Новою, оскільки в цьому столітті виразно проявилися нові для того часу економічні та суспільні відносини.
Радикальні зміни умов людського життя спричиняли глобальні зміни в людській свідомості: філософія Нового часу продовжила ідеї, сформульовані в епоху Відродження. Основною духовною настановою нової філософії, її інтелектуальним пафосом було положення про те, що людина – найдосконаліша істота у Всесвіті, вінець еволюції, а отже, господар усього сущого. Відтепер її цікавить тільки вона сама. На її думку, немає нічого іншого, крім реальності її власного існування. Про це чудово говорить доктор Фауст в однойменній поемі Й. В. Ґете:
Що буде там – мене це не обходить.
Ти можеш світ якийсь новий виводить,
Коли зруйнуєш той, що є.
На цій землі я радістю втішаюсь,
Під небом цим я муками караюсь,
І аж тоді, як з ними я прощаюсь,
Нехай що хоче настає.
І не бере мене цікавість
Спізнати той інакший світ,
Чи є і там любов, ненависть,
Чи є і там і верх, і спід.
Людина стала гордо дивитися довкола себе і відчувати, що немає перешкод для її розуму, що дорога пізнання відкрита і можна проникнути в сокровенні таємниці природи, щоб поставити її собі
на службу й нескінченно збільшувати власну міць. Безмежна віра в прогрес, науку і розум – головна риса духовного життя Нового часу. Пізнання навколишнього світу з метою збільшення влади над природою – головне завдання тогочасної науки і філософії.
У XVII ст. людині здавалося, що з природою можна робити все, що заманеться, причому безкарно: підкорення навколишнього світу видавалося безумовним прогресом. Згодом ми побачили результати науково-технічної, “підкорювальної”, виробничої діяльності й вжахнулися. Тепер зрозуміло, що і природа, і людство опинилися на межі знищення і зникнення. Проте на зорі Нового часу про подібне не було навіть гадки, а збільшення людського панування над природою видавалося справою винятково прийнятною й необхідною.
Родоначальником нової філософії був англійський мислитель Френсіс Бекон(1561–1626). Він прагнув переглянути всю попередню філософську традицію, після чого вибудувати принципово нову філософію, що відповідає вимогам епохи. Головна хиба стародавнього філософствування, на думку Ф. Бекона, була в недосконалості методу, який належало реформувати.
Метод – це основний спосіб реалізації поставлених завдань. Філософський метод – це спосіб мислення або пізнання, шлях, яким ми просуваємося в осягненні того, що нас оточує. Методом старої філософії була дедукція (від латин, deductio – виведення) – такий спосіб міркування, при якому із загального правила робиться висновок для окремого або конкретного випадку. Будь-який дедуктивний висновок із часів Арістотеля називається силогізмом. Наведемо приклад силогічного висловлювання: “Всі люди смертні. Сократ – людина. Сократ – смертний*.
У цьому висновку (силогізмі) із загального правила (“Всі люди смертні”) робиться висновок для окремого випадку (“Сократ – смертний”). Як бачимо, міркування йде від загального до окремого, від більшого до меншого, знання звужується, і тому дедуктивні висновки завжди достовірні (тобто обов’язкові, точні, безумовні). За що ж тоді критикувати дедукцію? На думку Бекона,
в основі будь-якого дедуктивного висновку обов’язково є яке-небудь загальне положення (“Всі люди смертні”, “Всі небесні тіла рухаються”, “Всі метали плавляться” і т. п.). Проте всяке загальне твердження завжди недостовірне й приймається на віру. Звідки, наприклад, відомо, що всі метали плавляться? Можна розплавити, скажімо, залізо й бути впевненими в тому, що воно плавиться. Однак чи справедливо сказати те саме і про решту металів, не проводячи експеримент з кожним? А раптом не всі метали плавляться? Тоді наше узагальнення буде помилковим, а якщо воно взято за основу дедукції, то і дедуктивний висновок виявиться також помилковим.
Отже, перший недолік силогізму – неможливість перевірки його загальних положень, з яких робиться висновок. Другий – дедукція Ч є знанням, що завжди звужується, рух усередину, а не назовні. Проте наше завдання – відкривати нові речі та невідомі досі істини, тобто міркування – обов’язково повинне йти вшир, охоплюючи ще невідоме, знання має розширюватися, а тому дедуктивний метод у цьому випадку неприйнятний. “Стара філософія, – говорив Ф. Бекон, – тому і не просунулася істотно в пізнанні, оскільки користувалася дедукцією, міркуючи від більшого до меншого, а не навпаки”.
Нова філософія і наука, на думку англійського філософа, повинні взяти на озброєння інший метод, який називається індукцією (від латин, inductio – наведення). Наведемо приклад індуктивного висновку: “Залізо при нагріванні розширюється. Мідь при нагріванні розширюється. Ртуть при нагріванні розширюється. Залізо, мідь, ртуть – метали. Всі метали при нагріванні розширюються”.
Як бачимо, з декількох окремих випадків виводиться одне загальне правило, міркування йде від меншого (усього три метали) до більшого (усі метали), знання розширюється. Ми розглянули лише частину предметів із певної групи, але зробили висновок про всю цю групу. Відтак приведений висновок лише вірогідний. У цьому основний недолік індукції. Однак головна перевага методу індукції в тому, що він веде нас від відомого до невідомого, від окремого до загального, а тому сприяє відкриттю нових явищ та істини. А щоб індуктивні висновки були точнішими, необхідно виробити правила або вимоги, дотримання яких зробить індукцію набагато досконалішою. Ще одна важлива перевага цього методу полягає в тому, що за його основу взято не загальні, а окремі положення (“Залізо плавиться”, “Юпітеррухається”, “Метан вибухонебезпечний”, “Береза має корінь” тощо), які завжди можна перевірити експериментальним шляхом і не сумніватися в них. Загальні положення дедукції завжди приймаються на віру, унаслідок чого і викликають сумніви.
Індуктивний шлях пізнання є поступовим нарощуванням або збагаченням нашого знання, збиранням інформації про навколишній світ по частинках, що відбувається лише в процесі щоденного життя. Знання накопичується тільки внаслідок набуття життєвого досвіду, постійної практики. Якби ми не контактували зі світом, то жодних уявлень про нього в нашій свідомості не було б, оскільки під час свого народження людина нічого не знає. Проте в міру зростання й розвитку вона бачить, чує і відчуває все, що її оточує, тобто поступово набуває певного життєвого досвіду. Отже, її розум наповнюється образами зовнішнього світу, уявленнями про нього, думками, збагачується новим знанням. Поза досвідом, без нього або незалежно від нього, неможливо отримати будь-яку інформацію, щось дізнатися. Досвід грецькою мовою “емпірія”, відтак – індуктивний метод філософського пізнання, запропонований Ф. Беконом, що спирається на досвід, одержав назву емпіризм.