Раціоналістична лінія Р. Декарта була продовжена в ученні німецького філософа Готфріда Вільгельма Лейбніца(1646–1716), який також стверджував наявність у людській свідомості природжених ідей. “Вони містяться в ній, – говорив він, – але зовсім не в готовому і цілком придатному для сприймання вигляді, а є всього лише начерком, ескізом майбутнього знання, подібно до того, як у брилі мармуру є видимими контури майбутньої скульптури, намічені різцем творця”.
Завдання пізнання полягає в тому, щоб цей ледве відчутний контур перетворити на систему знань, повністю виявити прихований у природжених ідеях зміст. Лейбніц перефразовував відоме положення Дж. Локка про залежність свідомості від чуттєвих сприйнять, унаслідок чого – вийшла класична формула раціоналізму. “Немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях, – говорив Г. Лейбніц, точно повторюючи локківське твердження, і додавав: – Окрім самого розуму”. Як бачимо, ідеться про незалежність мислення від чуттєвого досвіду. Свідомість автономна й живе власним життям, у ній початково міститься в неявній формі все те, про що потрібно дізнатися. Тому набути знання можна поза будь-яким безпосереднім контактом із навколишнім світом, без експериментування, життєвої практики й незалежно від досвіду. Можна відкрити невідомі глибини буття й збагнути таємниці сущого, не виходячи з власного кабінету, – одним лише всепроникним актом умогляду, тобто мисленням, духом охопити Всесвіт і вичерпати тисячі істин, тому що так чи інакше вони вже наявні в нашій думці. Не потрібно індуктивно
збирати знання по частинах, треба дедуктивно вивести його з безмежних і природжених ідей нашої свідомості. У трагедії Й. В. Гете “Фауст” бакалавр запально виголошує такі слова:
Все дослід, дослід! Дослід – це дурня. Значимість духу – дослід не покриє. Все, що пізнали до цих пір, Шукати й знати не вартує.
Ідеться про те, що емпіричні знання – фрагментарні, розрізнені та неглибокі порівняно з істинами, які можна здобути за допомогою розуму.
Раціоналізм на відміну від емпіризму більше тяжіє до філософського ідеалізму, тому що припускає наявність певної духовної, нематеріальної реальності, що існує незалежно від чуттєвого, фізичного світу. Учення Ф. Бекона і Р. Декарта були першими філософськими системами Нового часу. Вони подібні в трактуванні цілей духовної діяльності людини і розрізняються поглядами на основний метод пізнання або шлях реалізації поставлених завдань.
Одне з провідних філософських питань – про співвідношення об’єктивного та суб’єктивного, світу і людини – досить самобутньо розглядали англійські мислителі Джордж Берклі(1685–1753) та Девід Юм (1711–1776).
Якщо Ф. Бекон виводив людську свідомість із зовнішнього світу, а Р. Декарт, навпаки, з мислення – навколишню дійсність (а точніше, знання про неї), то Дж. Берклі та Д. Юм жорстко розмежували сфери об’єктивного (зовнішнього, фізичного) і суб’єктивного (внутрішнього, духовного) і фактично зняли питання про їх співвідношення та взаємодію.
Лейбніц стверджував, що немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях. Відчуття – це ті канали, якими до нас надходить інформація про наявність за межами нашого організму певної реальності. Проте де гарантія того, що вони
точно відтворюють дійсність і надають достовірне знання про неї? А якщо відчуття спотворюють навколишній світ і в результаті ми бачимо не зовсім те або зовсім не те, що існує реально, насправді?
Пригадаймо: ще грецький софіст Протагор зазначав, що людина – це міра всіх речей, тобто утверджував неможливість існування чогось загальнозначущого і для всіх однакового. Що кому здається, те для кожного і є істиною. Іншими словами, ми не знаємо, який світ сам по собі, але знаємо те, як кожен із нас його сприймає або бачить; не знаючи об’єктивної картини речей, кожен має своє власне уявлення про реальність.
Останній і найвідоміший грецький скептик Секст Емпірик (друга половина II ст. н. е.) приділив цій проблемі також чимало уваги. “У всіх живих істот, – говорив він, – по-різному влаштовані органи чуття, тому не дивно, що картина світу в кожної істоти своя і значно відрізняється від уявлень інших”. Наприклад, перед нами кімнатна рослина. Спостерігаючи цей предмет, можна сказати, якої він величини і форми, якого кольору і який має запах, гладеньке або жорстке в нього листя, сухий він чи вологий тощо. У нашій свідомості склалося певне уявлення про нього. А тепер уявімо, що по цій рослині повзає мураха і теж сприймає його своїми органами чуття, які в неї влаштовані зовсім інакше, аніж наші. Чи буде її враження про цей предмет таким самим, як наше? Швидше за все, воно буде абсолютно іншим. Отже, відомо, яку картину дійсності малюють кожній живій істоті її органи чуття, але ми нічого не можемо сказати про те, який світ насправді.
Однак, зазначав Секст Емпірик, якщо навіть не порівнювати сприйняття людини і всіх інших живих істот, а зупинитися на чуттєвому досвіді тільки людей, то і в такому разі нам не відкриється об’єктивна картина речей. Адже органи чуття в усіх розвинені неоднаково: один краще бачить, інший – чує, третій – відчуває запахи, а отже, і картина світу в одного відрізнятиметься від вражень іншого. Так, людина, позбавлена зору і слуху, уважатиме, що немає нічого видимого і чутного, немає кольорів і звуків, а є тільки дотикове, нюхове й смакове відчуття. А наскільки відрізняється сприйняття світу людиною із стовідсотковим зором від сприйняття короткозорої: варто останній одягнути окуляри, як усе навколо зміниться і стане іншим. Отже, можна сказати, якою є дійсність залежно від наших чуттєвих даних, та нічого не відомо про те, яка вона сама
по собі.
Грецький скептик пропонував такий чудовий приклад. Уявімо собі, що перед нами – яблуко. Воно жовте (зорове враження), гладеньке (на дотик), запашне (на нюх), солодке (на смак) і хрустке (на слух). У нас є п’ять органів чуття (так ми влаштовані), і тому нам здається, що предмет спостереження має п’ять названих якостей. Але якби в яблука було не п’ять якостей, а, скажімо, десять, то скільки б якостей ми сприймали? Однаково п’ять, тому що в нас немає тих органів чуття, якими ми могли б сприйняти решту якостей. А якби яблуко мало тільки одну якість, то скільки ми в даному випадку сприймали б якостей? Усе одно п’ять, бо кожен орган чуття цю одну якість подавав би по-своєму. І навіть якщо б у яблука взагалі не було жодних якостей, ми все одно сприймали б п’ять, оскільки кожен діючий орган чуття малював би нам якусь певну реальність;
Отже, ми взагалі не в змозі сказати, яким предмет є насправді, але тільки можемо знати, яким він нам здається залежно від наших відчуттів. Ми сприймаємо світ не таким, який він є сам собою, а таким, яким можемо його сприйняти своїми органами чуття.
Філософська традиція, що розпочинається з Протагораі проходить через учення грецьких скептиків, називається суб’єктивізмом(об’єктивна реальність недоступна, але цілком відомо, якою вона видається людині, яка пізнає, – суб’єкту).
Джордж Берклі й Девід Юм були послідовниками цього напряму в новій філософії. Вони стверджували, що, сприймаючи будь-який предмет, ми маємо його слуховий, дотиковий та зоровий образи тощо. Ми дізнаємося про наявність предмета через наші чуття або почуття. Тому правильніше говорити, що перед нами не предмет, а єдність наших відчуттів або чуттєвих його сприйнять.
Адже, крім почуттів, ми не могли б узагалі нічого сприймати. Ми маємо справу не з дійсністю, а з нашими відчуттями цієї дійсності, які для нас і є справжньою, безумовною і первинною реальністю, тобто власне дійсністю. Що стоїть за ними, невідомо. Який реальний світ за ними ховається, ми ніколи не дізнаємося, тому що не в змозі вийти за межі наших відчуттів, сприйняти суще без них і поза ними. А в тому, що вони не дають нам справжньої картини речей, спотворюють дійсність, ми цілковито переконалися. Те, що ми відчуваємо, і те, що є насправді, зовсім не одне й те саме, але нам доступне тільки чуттєво осяжне. Можна стверджувати, що дійсність – це сукупність наших відчуттів.
Отже, предметом філософії повинні бути: потік вражень, єдність сприйнять, чуттєвий досвід, а питання про те, який справжній світ, безглузде, оскільки ми відрізані від нього своєю суб’єктивною реальністю (єдністю відчуттів). Більше того, не має сенсу навіть питання про саме існування об’єктивного світу: чи ж не однаково нам, що стоїть за нашими враженнями і чи стоїть взагалі що-небудь, якщо єдина можлива для нас дійсність – це світ власних відчуттів і почуттів.
Проте у філософії було й таке рідкісне переконання, за яким увесь світ – це самі лише мої відчуття, тобто жодної реальності немає, а існую лише я, і все, що я спостерігаю зовні, – це мої відчуття, ілюзії, вигадки, подібні до образів сновидінь. Я – є, а світу немає взагалі. Таке твердження називається соліпсизмом (від латин. solus – єдиний і ipse – я сам). Це положення досить складно обґрунтувати й відстоювати, оскільки фактично немає аргументів на його користь, супроти ж – величезна кількість. Ні Дж. Берклі, ні Д. Юм не поділяли позиції соліпсизму. Тому їх суб’єктивізм можна назвати помірним, а соліпсизм – крайнім варіантом суб’єктивізму.
Говорити про справжню реальність ми не можемо і пізнати ЇЇ не в змозі. Нам завжди будуть невідомі причини того, що відбувається, зв’язки між предметами, подіями і взаємодія речей. Ми не можемо пояснити те, що відбувається, а всього лише описати свій чуттєвий досвід, наш розум безсилий відкрити невидимі механізми сущого, однак здатний констатувати тільки те, що здається. Через це знати нічого практично неможливо. Проте ми спостерігаємо навколо себе певну послідовність речей і стабільність подій (день змінюється ніччю, а зима – літом, камінь неодмінно тоне у воді, газ горить, будь-який живий організм потребує вологи, планети рухаються навколо Сонця, а людське око сприймає тільки освітлені предмети тощо), через що мимоволі чекаємо, що в майбутньому вони відбуватимуться так само, як у минулому, що сьогодні все відбуватиметься так само, як було вчора.
Фактично, ми несвідомо сподіваємося на те, що завтра Сонце зійде на сході і буде новий день, що благодатний весняний ґрунт прийме кинуте в нього насіння і наприкінці літа дасть нам плоди, що біля розпаленого багаття буде тепло і людина, яка вступила в стадію ранньої юності, стане шукати кохання... З нашого мимовільного очікування виростає звичка до усталеного порядку речей, зі звички ж народжується віра в цей порядок. У цьому сенсі поняття “віра” трактується максимально широко: ідеться не про вірування в потойбічні, надприродні, вищі сили, а про віру в усе, що відбувається довкола нас. Оскільки ми нічого не можемо знати про світ, нам нічого не залишається, як вірити в нього. Ми віримо, що весною повинні розлитися річки, що дитина росте і дорослішає, що за. рік Земля неодмінно обернеться один раз навколо Сонця і на ясному нічному небосхилі обов’язково буде видно міріади далеких зірок. Ця всеосяжна віра і є головною характеристикою нашого існування. Девід Юм назвав її природною релігією, тобто вірою в суще, повсякденно присутнє довкола нас буття. У стані цієї віри всі ми й живемо на Землі, деякі, правда, говорять про те, що можуть щось достовірно знати й намагаються збагнути якісь істини сущого, проте усі їхні зусилля абсолютно марні.
Філософія не повинна відкривати причини того, що відбувається, і проникати в його глибини й таємниці, оскільки вона все одно не зможе цього зробити. її завдання набагато скромніше: вона має бути практичним керівництвом у повсякденному житті, допомагати людині орієнтуватися в навколишньому світі, полегшувати його реальне існування. Якщо філософія спуститься з небес і займеться земними справами, вона тим самим принесе чимало відчутної користі, наповниться конкретним змістом і цілком виправдає свою
наявність як вид духовної діяльності. Таке переконання називається утилітаризмом (від латин, utilitas – користь), або прагматизмом (від грец. pragma – справа, дія), воно стало теоретичною основою пізніших філософських учень, що набули популярності й значного поширення в нинішньому столітті.