Посткласична європейська філософія XIX – початку XX ст. постає внаслідок критики класичної філософії, насамперед німецької. Класичні рішення основних філософських проблем відкидаються або змінюються. Посткласична філософія не є однозначною за змістом, до неї входять різні концепції та напрями. Це ірраціоналізм А. Шо-пенгауера і Ф. Ніцше; релігійно забарвлена філософія С. К’єркегора; позитивізм О. Конта, уже відомий вам марксизм та інші філософські вчення.
У чому суть основних посткласичних філософських систем? Почнемо з філософії ірраціоналізму. Для розуміння суті європейського ірраціоналізму XIX ст. треба з’ясувати, у чому полягав європейський раціоналізм XVI-XIX ст., який був його протилежністю.
Як ми вже знаємо, система європейського раціоналізму складалася в процесі вивчення мислення і виокремлення його закону. Спочатку Бекон, а потім Декарт, Локк, Лейбніц, Спіноза та інші мислителі шукали закони “чистого розуму”, тобто розуму, очищеного від помилок, усесильного, безмежного, такого, що може змінити життя людей відповідно до своїх законів. Уважалося, що “чистий розум” може дати метод, прийнятний для всіх наук. Принципи розуму можна взяти за основу моралі, політики, свободи тощо і будувати на них довершену державу. Історію також треба розуміти з погляду розумності, раціональності. Пригадайте вислів Гегеля: “Усе дійсне є розумним, а все розумне – дійсним”.
Якщо розум має закони, які пізнає філософія і які доступні пізнанню людини, то розумом можна керувати на основі знання його ж законів. Інакше кажучи, у суспільстві можливий прогрес на основі застосування законів розуму, на основі освіти людей, а також
можливе управління природою, безмежний розвиток духовних і фізичних здібностей людини.
Уважалося цілком можливим на основі осягнення законів природи і суспільства панувати над ними. Це означало передусім досягнення матеріального добробуту людства за допомогою науки і високого розвитку людини, усіх її духовних і фізичних сил, за допомогою встановлення оптимального суспільного ладу. Велика французька революція 1789 р. завдала першого удару непохитній вірі вчених у силу людського розуму й обов’язковість суспільного процесу. Наступні події в Європі й Америці (наполеонівські війни, перевороти, Революція 1848 р.) викликали сумніви щодо значущості освіти для пом’якшення характерів і встановлення соціальної гармонії. Наука ж показала свої “звірячі ікла” у Першій світовій війні 1914 p., продемонструвавши здатність бути використаною для масового знищення людства та його культури (газові атаки і бомбардування мирних міст). Не дивно, що в момент, здавалося б, найбільшого тріумфу ідей класичної філософії найбільш проникливі мислителі наприкінці XIX ст. раптом заговорили про сумнівність історичного прогресу, відносність істини, ірраціональність історії тощо.
Основи класичної філософії похитнули Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше та їхні послідовники (ірраціональна філософія). Ці філософи довели, що і пізнання, і процес добування істини доступні далеко не всім, що світ зовсім не є раціональною єдиною системою, а прогрес наук призвів до жахливих наслідків для людства. Історія швидше ірраціональна, а пізнання – аристократичне й наповнене міфами. Спроба ж створити всеосяжний світогляд має смішний вигляд на тлі крайньої індивідуалізації людського буття, його автоматизації. Проблема людини обернулася досі невидимою гранню. З одного боку, нівеляція, “усереднювання”людини, становлення і поширення усвіті “людини натовпу”; а з іншого – самотність, відчай і безпорадність людини перед світом і суспільством як межа індивідуалізму. Вже в Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора ми знаходимо мотиви пізнішого етапу західної філософії, які домінують у ній із 20-х років XX ст.
Ірраціоналістична філософія Артура Шопенгауера(1788–1860) стала своєрідною відповіддю на ці обставини. Шопенгауер був самотнім і озлобленим. Його злість насамперед була спрямована проти Гегеля, якого він проклинав і лаяв останніми словами. Зрештою, Шопенгауер вирішив читати лекції в Берлін-
ському університеті з метою переманити студентів у Гегеля. Та, незважаючи на те, що студенти досить часто засинали на лекціях Гегеля, падаючи з лав, вони не залишили великого філософа, що особливо дратувало Шопенгауера. Він обурювався тим, що його твори не читають. Проте філософ не вгамовувався і, виявляючи силу волі, продовжував писати свої твори, зрештою ставши знаменитим. У своїй основній праці “Світ як воля та уявлення”- 30-річ-ний філософ виступає як продовжувач справи Канта. Окрім цього, він захоплюється філософією Сходу. У його кабінеті завжди був бюст Канта та бронзова фігурка Будди. Світ, уважав Шопенгауер, . не заснований на засадах розуму. У світі взагалі немає розуму, а є воля. Шопенгауерівську волю треба розуміти широко – не як якість людської душі, а як “порив”, що існує в природі та в суспільстві. Наприклад, у світі тварин є “порив” – прагнення до збереження життя, у фізичному світі є тяжіння, магнетизм, у суспільстві існують воля держав, рас, народів і окремих людей, воля “розлита” в природі й суспільстві. Проте вона сліпа, не має розумної мети, ірраціональна. Воля породжує всі явища і процеси у світі, але сама вона безосновна й безпричинна, виступає як безцільна потреба вижити. На людському рівні воля проявляється у вигляді пристрастей (афектів): владолюбства, мстивості, статевої любові тощо. Якщо основа світу – воля – безрозсудна, то і світ, власне, також безрозсудний. Історія позбавлена сенсу, у ній немає жодного розумного обґрунтування. Наука постійно заходить у безвихідь, коли намагається обґрунтувати світ, спираючись на закони розуму. Світ не став кращим унаслідок розвитку науки і техніки. Навпаки, останні стають великим злом.
Час ворожий людині, він безжальний і невблаганний. У релігії людина намагається перемогти час через концепцію безсмертя душі. Проте це – ілюзія. Простір теж ворожий людині, він розділяє людей. У цілому людське життя – це безнадійне тривале згасання і горе. Сенс життя полягає в розумінні того, що світ – це скорбота. Людина може прожити гідно, викоренивши в собі “волю до життя”, усунувши афекти, викликані волею. Вона може додати своєму життю сенсу шляхом позбавлення від “волі до життя”.
Артур Шопенгауер посилається на положення староіндійської філософії, що закликає людину до заперечення ілюзорного світу й утверджує в ній прагнення до нірвани. Так Шопенгауер робить песимістичні висновки про безсилля людини і безнадійність її спроб пізнати не тільки закони суспільства, а й самої можливості пізнати світ (оскільки у волі, “розлитої” у світі, немає законів). Відповідно до східної філософії він бачить вирішення трагедії люд-
ського життя в умертвлшш людської плоті та затуханні раціональних шукань людини. Зрештою, Шопенгауер заперечує моральний прогрес й можливості побудови розумної держави. Ці ідеї Шопенгауера одержали розвиток у філософії XIX- XX ст., особливо в екзистенціалізмі та філософії життя.
Фрідріх Ніцше(1844–1900) уважав себе учнем Шопенгауера і поділяв його ірраціона-лістичний погляд на світ, який він розумів як вічне становлення, вічний потік, де все повертається “на круги свої”. Людина не повинна боятися смерті, тому що світ повторюється в часі з незначними варіаціями. Світ – це життя. Іншого світу немає. У світі діє сліпа воля, але “воля до життя” на людському рівні виявляється як “воля до влади”. Це є основою самоствердження у формах мистецтва, моралі, релігії й науки, рушійною причиною людської культури. Людина втілює в собі “волю до влади”. Вона виокремлюється зі світу тварин, створюючи мораль, релігію, прагнучи до істини, але в цьому є найбільша помилка. Істини немає. Пізнання – завжди не більше, ніж пояснення фактів, які можна тлумачити, як спаде на думку. Людина “тлумачить” світ, у якому живе, створюючи свій “маленький світ”. Це світ ілюзії, де виявляється воля людини до влади.
У працях “Воля до влади”-,“Людське, дужелюдське”-, “Так говорив Заратустра”-Ніцше дає оригінальне розуміння людської моралі, яка гранично відносна. Істин моралі немає. Однак у моральних дій (вчинків) є критерій. Критерій дії, або “практичної моралі”, – ступінь наближення людини до влади. Жодної загальної моралі “для всіх” не існує. Те, що моральне (справедливе, добре, корисне) для одних, не є моральним для інших. Раніше, до Сократа, мораль відображала інтереси сильних, розумних, багатих, благородних людей. Сократ був “першим декадентом” у філософії, людиною, яка намагалася знайти “загальну” мораль – правила моральності, яких повинні дотримуватися всі люди без винятку. Проте головним спотворенням моралі стало християнське учення, яке перемогло в європейській культурі. Християнська мораль стала “...сумою умов збереження бідних, на-піввдалих і повністю невдалих видів людини”. Християнська мораль перевернула справжні ідеали людей задля збереження стадної більшості, убогої і фізично, і розумово. Вона проголосила добром упокорювання, убогість духу, аскетизм тіла. Ця стадна мораль навіть не може бути критично осмислена, оскільки приписується Богу, а догмати не обговорюються, але виконуються.
Фрідріх Ніцше вважав, що наявні цінності європейської культури треба переоцінити. Проте така здатність до переоцінювання цінностей – властивість особливої людини, носія творчості та волі, який незабаром повинен з’явитися у світі. Ніцше передрікав появу “надлюдини”.
“Надлюдина” – це не герой і не велика людина, як Бетховен, Наполеон, Шопенгауер або Гете. Це нова порода людей, якої ще не було у світі. До речі, “надлюдина” не з’являється з якоїсь певної нації, вона – плід розвитку всього людства (насамперед європейців). Ця нова каста “надлюдей” перетворить майбутню культуру і мораль людства. Вона дасть народам нові міфи замість старих. Ці люди не матимуть ілюзій старої моралі та культури. Справедливість для них полягатиме в нерівності. Жодних загальних законів моралі для “слабких” і “сильних” не повинно бути.
Дійсна справедливість є функцією сили і влади й повинна слугувати “сильним” людям. Для “слабких” вища справедливість – це загинути і звільнити місце для нового покоління “надлюдей”. Ідеї Ніцше були використані в нацистській Німеччині як ідеологія Третього рейху. Проте не треба забувати, що нацисти і Гегеля, і Фіхте мало не вважали своїми попередниками. Ніцше, звичайно, не був ідеологом антилюдяності й нацизму. Проте з його робіт, часто написаних в афористичній, поетичній манері, можна зробити й анти-гуманні висновки.
Посткласична європейська філософія включала не тільки ірраціональні, а й могутні раціональні системи, зокрема позитивізм, засновником якого був відомий французький філософ Огюст Конт(1798–1857). Він відкидав ідеї німецької класичної філософії, протиставивши “старій” філософії як науці про першооснови буття новий “позитивний” погляд на теорію й історію науки. Вся “стара” філософія від греків до Гегеля оголошується Контом “спекулятивною”, тобто не науковою, не об’єктивною, чимось на зразок казок і міфів. Справа в тому, що жодних першопричин буття немає і бути не може. У світі є явища, які й повинна пізнавати наука, спираючись на методи, що їх вона сама виробляє. Наприклад, хімія має свої методи, а математика – свої. Загальних же методів, що діють у всіх науках, на думку Конта, не існує.
Суспільство вивчає нова наука – соціологія, засновником якої і був філософ.
Головна ідея Конта досить чітка: 1) філософія не наука, 2) а наука сама собі філософія.
У своїх працях він визначав три стадії інтелектуальної еволюції людства: теологічну, метафізичну і позитивну, наукову.
На перших двох стадіях людство пояснює світ хибно – через надприродні причини або вигадані абстракції. На науковій стадії, спираючись на спостереження й експеримент, а також на закони формальної логіки, людство спроможне зрозуміти справжні закони явищ. Проте якихось особливих “світових” або філософських закономірностей у світі не існує. Нова позитивна філософія, за Контом, повинна узагальнювати дані природничих наук, їх головні результати і методи, тим самим допомагаючи виникненню нового синтетичного знання. Врешті нова позитивна філософія зможе допомогти людству змінити суспільство на краще.
) апитання і ^ )авдання
1. Чому виникає посткласична європейська філософія ХІХ-ХХ ст.?
2. Що таке воля в ученні А. Шопенгауера? Чому він доводив, що за
основу Всесвіту взято не розум, а волю?
3. У чому подібність філософських переконань А. Шопенгауера і Ф. Ніц
ше? У чому полягає головна відмінність між шопенгауерівськими
і ніцшеанськими уявленнями про волю?
4. Що говорив Ф. Ніцше про “надлюдину”? Мислитель закликав до
“переоцінки цінностей”. Як ви думаєте, що він мав на увазі?
5. Що таке позитивізм? Розкрийте його основні ідеї. Чим повинна
бути філософія з погляду позитивізму?
6. Хто був засновником соціології?
7. Дайте визначення поняття соціологія.
8. Філософська класика.Ф. Ніцше – принциповий ворог христи
янства, християнської моралі та християнської цивілізації. Один зі
своїх творів він назвав “Антихристиянин”. Прочитайте працю
Ф. Ніцше “Генеалогія моралі” і подумайте, чому він заперечував
християнську релігію і християнську мораль.