(1900–2002).
Ганс Гадамер, учень Гайдеггера, уважав, що основне завдання філософії – це практика тлумачення й осмислення тексту. Текст у його розумінні – це не сторінки книжки, це власне культура. Всі знання людства про світ можна розглядати як текст, тобто це життя людства, яке і потрібно зрозуміти. Розуміння – головна категорія герменевтики. Розуміти – означає проникати в механізм життя, теоретично й практично пізнавати його. Філософія, за Гадамером, пронизана “розумінням”, “зусиллям розуміння”, Людина розуміє буття як граничну “смислову можливість”, тобтХ> розуміє своє місце у світі та своє значення.
Розуміння – це не межа пізнання в ряді інших (пояснення, дефініція тощо). Це характеристика самого існування людини, спосіб її буття. Фундаментальною істиною герменевтики Г. Гадамер уважав таке положення: “Істину не може пізнавати й повідомляти хтось один. Усеосяжно підтримувати діалог, давати висловитися інакодумцю, уміти засвоювати вимовлене ним – ось у чому душа герменевтики”. У цьому сенс “розуміння” як методу філософії. Розуміння, за Гадамером, – це метод проникнення в сенс тексту, у “суть справи”, коли “розуміючий суб’єкт” не займає місце автора, чий твір аналізується. Він не вживається в певну епоху або ситуацію, у якій жив автор, а, навпаки, осмислює текст із позиції реальних проблем свого часу.
Розуміння зумовлене історичним контекстом, який називається передрозумінням. Щотаке передрозуміння? Головне в ньому – забобон. Забобон – це нелогічна упередженість. Він відображає стан суспільства і суб’єкта, що пізнає, “розуміючого”. Це – фун-
дамент розуміння, він показує суть епохи, сенси буття, які не виражені явно. Розуміюча людина не може бути вільна від різних передумов, адже пізнає не абстрактний суб’єкт, а конкретна людина, що поділяє стереотипи мислення свого часу, має свій погляд на світ.
Розуміння завжди припускає дві рівноправні сторони в пошуку ними “згоди щодо суті справи”. У діалозі завжди три учасники: 1) текст; 2) інтерпретатор тексту; 3) час. У діалозі
ми маємо справу з традиціями, які інтерпретуються в часі. Mil “розуміємо” традиції, тобто “осмислюємо” минулу культуру (досвід традицій) і, відповідно, самоосмислюємо себе і суспільство, у якому живемо. В результаті ми теоретично пізнаємо світ і, що набагато важливіше, життєво-практично освоюємо його. Наука повинна спиратися на раціональні методи пізнання і забобон. Діалог думок – модель і форма розвитку будь-якої науки і знання взагалі – особливо філософії, якій протипоказаний монолог.
Через досвід життя, досвід історії, досвід мистецтва людина знаходить реальність. Наш життєвий досвід виражений у мові. Тому мова – це конкретний механізм формування досвіду й водночас – початкова схема людської орієнтації у світі, “стихія розуміння”.
Отже, розуміння має універсальний характер. Це і метод філософії, і характеристика всього знання людства про світ, і спосіб існування людини, яка пізнає, діє й оцінює.
Аналітична філософія – це напрям у західній філософії XX ст., що об’єднує ряд теорій. Найвідоміші концепції Бертрана Рассела (1872–1970), Людвіга Вітгенштейна(1889–1951), філософів віденського гуртка – Морінца Шліка(1882–1936) і Рудольфа Карнапа(1891–1970) та ін. Предметом аналізу в аналітичній філософії стали мовні засоби науки, буденна мова і мова філософії. Вчені цього напряму вважали, що більшість філософських проблем мають логіко-лінгвістичний характер. Вони виникають унаслідок багатозначності й хибного розуміння понять мови. Це означає, що філософія не є змістовною наукою про будь-яку реальність, а лише родом діяльності, що має дві основні цілі:
• усунення з науки всіх псевдопроблем і міркувань, що не мають сенсу, які виникли через неправильне вживання мови або з ідеологічних причин;
• забезпечення за допомогою апарату математичної логіки побудови ідеальних моделей осмисленого міркування.
На цій основі можна створити нову науку і філософію. З чого виходили автори цих концепцій? Аналіз природної мови свідчить про її суперечність і багатозначність, що породжує проблеми, які насправді є псевдопроблемами. Наприклад, такі слова, як “знання”, “реальність”, “вірогідність”, “істинність”, існують завжди в певних контекстах і мають значення відповідно до контексту. Відтак проблема знання і реальності – це насамперед проблема мови, визначення, розуміння всього контексту. Зазначене передбачає, що для вирішення наукових і філософських проблем треба використовувати штучні мови, мови науки. Вони однозначні, чіткі й несупереч-ливі, як, наприклад, мови формальної логіки або математики з їх жорстко фіксованим змістом.
Філософія логічного аналізу претендує бути дисципліною, що допомагає відродженню істинної науки. Користуючись методом “аналізу”, на думку його прихильників, можна уніфікувати мову науки і тим самим синтезувати науки загалом або, інакше кажучи, вивести науку на новий етап розвитку. Оскільки наукові положення мають виражати загальнозначущі істини, був вироблений принцип перевірки істинності наукових думок – принцип верифікації. Істинність будь-якої гіпотези може бути доведена або за допомогою досвіду, або за допомогою зв’язаного логічного доказу на його основі. Тому верифікація зводиться до думок, що фіксують дані досвіду. Припущення, які не можуть бути перевірені досвідним (емпіричним) шляхом або непрямим із досвідними підтвердженнями, виводяться зі складу науки. Якщо прийняти принцип верифікації, треба відмовитися від визначення об’єктів, існування яких викликає сумнів (наприклад, божество або субстанція), обмежившись описом властивостей тих об’єктів, які сприймаються шляхом досвіду. Використовуючи цей підхід, можна очистити науку від помилкових проблем і понять за допомогою особливої техніки, точного значення слів і виразів.
Постмодерн. Терміном “постмодерн” у сучасній філософії позначають ряд концепцій західних філософів середини та кінця XX ст. Більшість із них франкомовні – Ж. Батай(1897–1962), Р. Варт(1915–1980), М. Фуко(1926–1984), Ж. Дерріда(1930–2004), П.Рікер(1913–2005).
Проте нині постмодерн представлений світськими та релігійними концепціями мислителів різних країн. Суть цих концепцій полягає в гострій критиці всієї класичної і посткласичної філософії Заходу. Головна ідея – у критиці розуму і його можливостей, рефлективних
здібностей розуму, його цінності. Цей момент часто подається як критика саме “західного розуму”, що призвів до незліченних бід, війн, кровопролитних революцій, екологічної катастрофи. На відміну від ірраціоналістів XIX – початку XX ст., які відзначали недоліки раціоналізму й пропонували проекти, свою переоцінку цінностей, постмодерн до кінця й повністю пориває з настановами класичної філософії, абсолютно заперечує цінності минулого. Повністю відхилено ідею гуманізму, будь-які форми пізнання історії, усі концепції історичного прогресу й прагнення створити наукову теорію будови ідеального суспільства або раціонально обґрунтовану теорію самовдосконалення людини. Оголошуються безглуздими спроби створити систему загальнолюдських цінностей і пріоритетів.
Що ж пропонується? Насамперед не створювати жодних нових ідеалів замість уже знехтуваних старих. Істина неможлива, її пошуки – це ілюзія старої філософії.
Створювати нову життєтвірну культуру, що затверджує повну свободу людини, свободу творчості й особистості скрізь і в усьому, без меж.
Відмовитися від колишнього дискурсу (роздумів) у мові, які мають містити не поняття (загальні для всіх конструкцій), а “симу-лякри” – знаки миттєвого емоційного стану людей, що позначають наявне тут і зараз ставлення людини до певної ситуації. Загалом, прагнути від порядку в мові до хаосу.
Хаос має замінити порядок у всіх сферах культури та суспільства. Має бути безліч культур, політичних систем, між якими мають бути стерті всі грані. Так само і в оцінках інтелекту і здібностей людей потрібно стерти всі грані між генієм і посередністю, героєм і натовпом.
Головні поняття, використовувані постмодерном, – “гра”, “випадок”, “свобода”, “анархія”, “деконструкція”, “іронія”, “невизначеність” тощо – становлять зміст нових словників, за допомогою яких ми можемо мислити принципово інакше, аніж усі попередні вчені та філософи.
Постмодерн є неоднорідним філософським напрямом. Серед філософів є такі, які відмовляються від повного заперечення розуму і гуманізму (ТО. Габермас), уважають, що людина в історії шукає Бога і принципи гуманізму (Р. Ваганян, Р. Кокс, К. Ранер). Можливий пошук субстанціональних витоків культури (77. Рікер), раціональними методами у вивченні західної культури оперував М. Фуко тощо. Однак їх об’єднує спільне бачення завдання філософії – як інтерпретація різних культур, а не пошуку істини, не вчення про людину.
) апитання і .
)авдання
ґ 1. У чому сутність філософської герменевтики?
2. Що, на думку Ганса Гадамера, є фундаментальною істиною
герменевтики?
3. Що вкладається в поняття розуміння у філософській герме
невтиці?
4. Які цілі аналітичної філософіїї
5. Охарактеризуйте принцип верифікації.
6. Що пропонує філософія постмодерну!
7. Напишіть міні-твір на тему “Створювати нову життєтворну куль-туру...”.
§ 32. Підсумки XX століття
Основними рисами філософської думки на Заході у XX ст. є: сцієнтизм (від латин, scientia – знання, наука) – філософська концепція, що спирається на принципи і’методи природничих наук; антропологізм – філософська течія, що визначає людину як висхідну позицію та кінцеву мету філософії; повернення до основ містико-релі-гійноїфілософії. Стисло охарактеризуємо суть названих тенденцій.
У XX ст. висувається ряд сміливих і нових ідей, що вдало конкурують зі старою “класичною” філософською системою. Які ж це ідеї?
1. Ідея вивчення життя окремої людини і важливості її аналізу, переваги вивчення життя індивіда над вивченням великих людських спільнот (класів, народів, націй, етносів тощо).
2. Ідея руху від вільної і розумної людини, здатної кардинально переробити природу, суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованої економікою, політикою, релігією тощо. Виявилось, що в людини є не тільки розум і свідомість, а й підсвідомість, яка разом з інтуїцією стають центром сучасної антропології.
3. Ідея про те, що свідомість і розум окремої людини і (що важливіше) суспільна свідомість – це не незалежні структури. Навпаки, оголошується, що вони – об’єкти маніпуляції з боку різних сил: держав, партій, авторитетів (і навіть ірраціональних сил) – масонів, магів, таємних орденів тощо.
4. Ідея двох ліній людського знання, що не перетинаються, – наукового і філософського, які мають своїм кінцевим продуктом “наукову істину” і “філософську правду”. Оптимістичні погляди “класичної” західної філософії продовжуються в ідеях “технотронного”, “пост-індустріального” суспільства. Однак більшого значення мають ідеї антигуманістичної суті науки, яка може призвести до фізичної загибелі світу в полум’ї ядерного вибуху або до його деградації шляхом промивання мізків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей, – можливість, яку теж відкрила сучасна наука.
Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення. Наприклад, соціально-екологічний стиль мислення і картини світу, що визначають сучасну науку і культуру. Із середини 50-х років XX ст. проблеми розвитку людства у зв’язку з бурхливою науково-технічною революцією почали розробляти у світовому масштабі. Біля витоків наукових дискусій стояли різні наукові об’єднання, з яких найпомітнішим був так званий Римський клуб, очолюваний Ауреліо Печчєї. Страх за майбутнє людства спонукав учених сформулювати три основні питання: 1. Чи виникає між людиною і природою катастрофічна суперечність? 2. Якщо це так, то чи можна сказати, що вона випливає із сутності науково-технічного прогресу? 3. Чи можна зупинити загибель природи і людства і в який спосіб?
Незважаючи на різні варіанти відповідей на поставлені запитання і різні аргументи, основні риси духовної позиції “нового гуманізму” і нової картини світу такі: мале проти великого, базис проти центру, самовизначення проти визначення ззовні, природне проти штучного, ремісницьке проти промислового, село проти міста, біологічне проти хімічного, дерево, камінь проти бетону, пластики, хімічних матеріалів,
обмеження споживання проти споживання, економія проти марно-’ тратства, м’якість проти жорстокості.
Нова картина світу поставила в зеніт історії свого прогресу людину. Людина – центр діяльності суспільства, а не продуктивна або яка-небудь інша сила. Культурний розвиток людини відстає від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід вбачають у розвитку культури і формуванні нових якостей людини (основа нового гуманізму). Це: глобальність мислення, любов до справедливості, огида до насильства. Звідси випливають і нові завдання людства: ,. – збереження культурної спадщини;
створення світових об’єднань наддержавної спільності;
збереження природного місця існування;
збільшення ефективності виробництва;
правильне використання ресурсів природи;
розвиток внутрішніх (інтелектуальних), сенситивних (чуттєвих), соматичних (тілесних) здібностей людини.
Разом із цим значно поширювалися осучаснені ірраціонально-містичні уявлення про світ, пов’язані з відродженням астрології, магії, вивченням паранормальних явищ у психіці людини і в природі. Феномени магії вельми різні: 1) медична магія (знахарство, чаклунство, шаманство); 2) чорна магія – засіб спричинення зла й усунення супротивників із претензіями на альтернативну соціальну владу (пристріт, псування, заклинання тощо); 3) церемоніальна магія (вплив на природу з метою зміни: викликання дощу або імітація успішної війни з ворогом, полювання тощо); 4) релігійна магія (вигнання злих духів або злиття з божеством за допомогою обрядів, кабала, екзорцизм тощо).
Надзвичайно поширена астрологія належить до окультних наук, тобто форм знання, заснованих на мантичних ученнях (ворожіння на руці, на рельєфі черепа, нутрощах і кістках тварин, на числах і т. п.). Астрологія шукає одкровення, яке пояснить будову всього Космосу, шляхи творення світу і покаже долю окремої людини. До окультних наук відноситься й алхімія, що здійснює “трансмутацію” речовини (якісний перехід свинцю в золото, вугілля в алмази тощо), а також займається осягненням таємниць природи через магічні дії та процедури на кшталт: “перегінка”, “сублімація”, “дозрівання металів”, “зростання душі металів”, “вплив зеленої зірки” і т. п.
До паранормальних явищ належать: ясцовидіння, бачення духів, телепатія, телекінез, полтергейст і проблеми НЛО. Отже, ці явища пояснюються видами природної енергії, про які ми поки нічого не знаємо, або особливими властивостями свідомості окремих
неординарних осіб (екстрасенсів, білих і чорних чаклунів, шаманів і т. д.), або наявністю позаземних форм життя. Якщо характеризувати всі ці явища з нового погляду на світ (нова картина світу) і нового мислення XX ст., потрібно зазначити такі основні положення:
магія, астрологія, бачення духів тощо розглядаються як реалізація об’єктивних можливостей, закладених у природі або у свідомості людини, ще невідомих науці, але в принципі пізнаваних;
магічні та містичні явища не суперечать науці, а доповнюють її, пояснюючи духовну суть людини і Космосу переважно не раціональним шляхом (одкровенням, осяянням тощо).
Нове бачення світу, засноване на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза повсякденністю і раціональністю), особливій мові, що описує реальне і потойбічне життя на межі з наукою і практикою. Там, де практика не досягла упевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранормальних явищ і т. ін., оскільки природа невичерпна, а наука і практика завжди обмежені. Отже, ми завжди матимемо справу з ірраціонально-містичним, магічним уявленням про світ.
Вагомий внесок в ірраціонально-містичну картину світу здійснив психоаналітичний напрям у психології і культурології. Ми знаємо історію його виникнення як цілком раціонального вчення про особливості психіки людини, що пояснює глибини її підсвідомості, вплив емоцій, відчуттів, вражень на поведінку людини й особливості людської культури.
Проте учення засновників психоаналізу 3. Фрейда, К. Юнга, А. Адлера було витлумачене в ірраціонально містичній площині. Узявши за точку відліку ідеї психоаналітиків про природженість і спадковість первинних потягів людини, сексуальних комплексів, природи несвідомого як внутрішнього і сутнісного ядра людини, ряд мислителів говорили про принципову нез’ясовність людської діяльності, містичну суть сексуальної свободи й негативний розум людства, який виключає раціональність (У. Рейх, Карен Хорн та ін.).
Західну релігійну філософію традиційно представляють такі філософські школи, як персоналізм (Ж. Лакруа, Е. Муньє, Дж. Ройс та ін.), християнський еволюціонізм (П. Тейяр де Шарден), неопротестантизм(Ж. Марітен, Е. Жільсон, Р. Гвардгні, А. Швейцер та ін.).
Релігійна філософія сполучає всі проблеми з ученням про Бога як Довершене Буття, Бога як Творця всієї реальності, чия вільна воля простежується в історії і культурі. Розвиток європейського гуманізму так чи інакше пов’язаний з історією розвитку християнства. Всі питання етики, естетики, космології розглядаються
крізь призму християнського учення. Велику увагу релігійна філософія приділяє проблемам поєднання віри та розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології і наук при визначальному впливі теології.
Центральна проблема сучасної релігійної філософії – проблема людини. Як ставиться людина до Бога? Яка її місія в історії, у чому сенс буття людини, сенс скорботи – явищ, які, незважаючи на науково-технічний прогрес, настільки поширені? Чи потрібні перемоги науки та історичні досягнення людства, якщо вони куплені такою дорогою ціною? Що може дати людина суспільству і вимагати від нього?
Папа Іоанн Павло II в одній зі своїх енциклік намітив шлях оновлення сучасної релігійної філософії як відхід від абстрактних учень про людину і звернення до вивчення “цілісної динаміки життя і цивілізації”. Людині потрібно показати вічні цінності та цінності, що знову з’явилися, допомогти їх правильно зрозуміти й синтезувати. Завдяки такому підходу до завдань філософії релігійно-філософські доктрини стали популярними у XX ст.
Основний предмет дослідження в персоналізмі – творча суб’єктивність людини, яку персоналісти пояснюють тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість – персона, суттю якої є душа. Душа, що фокусує в собі космічну енергію, відрізняється самосвідомістю і само-спрямованістю. Люди живуть роз’єднано і вдаються до крайності егоїзму. Іншу крайність становить колективізм, у якому особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналісти пропонують свій підхід, що дає
можливість, на їхню думку, уникнути названих крайнощів, виявити істинну суть людини і відродити її індивідуальність. Шлях до останньої лежить через розуміння себе як неповторної унікальної суб’єктивності. Історія і суспільство розвиваються через людську особистість. Основні проблеми персоналізму – це питання свободи й етичного виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога або до Добра й Досконалості (що те саме), вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне етичне й релігійне виховання ведуть до суспільства гармонійних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Персоналізм надає важливого значення комунікації як способу “залучення” людей до перетворення світу.
Основні питання неопротестантських філософів – це питання пізнаваності Бога та своєрідності християнської віри. Пізнання Бога пов’язане із самопізнанням людини, через що вчення про Бога виступає як вчення про людину. Людина може існувати як “справжня” – віруюча і “несправжня” – невіруюча. Невіруюча людина перебуває у “видимому світі”, її життя тривожне, пройняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом і тим самим долучає її до вищого світу. Важливе завдання неопротестантизму – створити теологію культури, яка з позицій релігії пояснила б усі явища життя. Адже Бог перебуває у світі як його першооснова й глибина. Він не над світом, не поза світом і не в приватному бутті людини. Вивчення культури й історії розкриває людині Бога як першооснову всього, що існує.
Найвпливовіша релігійно-філософська школа, що одержала офіційне визнання католицької церкви, – неотомізм. Його теоретичний фундамент становить філософія Томи Аквінського, з якою ми з вами ознайомилися раніше. Головні принципи вчення цього філософа збереглися без змін. Це ідея гармонійної єдності віри і знання, релігії і науки, визнання цінності двох істин – істини розуму та істини віри, а також думка про перевагу теології над філософією. Неотомізм прагне до синтезу матеріалізму й ідеалізму, сцієнтист-ських й антропологічних учень сучасності. Основна проблема неотомізму – доведення буття Бога і розуміння його місця у світі – була доповнена проблемою буття людини. Відбулося зміщення акценту на її проблеми. Неотомісти сформували новий образ людини, яка творить свій культурно-історичний світ, що спонукається до цього Божественним Творцем Універсуму.
Людина – основний елемент буття, крізь неї проходить історія, що веде до вищого стану розвитку суспільства – “Граду Божого”
та має гуманний сенс і призначення. Суспільство може досягнути стану, не подібного на всі відомі, вищого, ніж капіталізм і комунізм, тому що його буде засновано на вищих релігійно-етичних цінностях.
) апитання і^_. )авдання “^^*
1. Які основні риси філософії XX ст. ви можете визначити?
2. Назвіть нові філософські ідеї XX ст. та охарактеризуйте їх.
3. Які основні питання висунула філософія “в страху за майбутнє”?
4. Які нові завдання перед людством висунула філософія XX ст.?
5. Чому у XX ст. набули поширення ірраціонально-містичні погляди на світ?
6. Охарактеризуйте сучасну західну релігійну філософію.
7. Що таке неотомізм? Чому ця релігійно-філософська концепція одержала офіційне визнання католицької церкви?
) апам’ятайте Ірраціоналізм, “надлюдина”, воля, позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, прагматизм, феноменологія, герменевтика, аналітична філософія, постмодерн, персоналізм.
V/загальнення
Посткласична європейська філософія наприкінці XIX-XX ст. постає внаслідок критики класичної філософії, за основу якої взято культ розуму, раціоналізму. Посткласична філософія не є однозначною за змістом, до неї входять різні концепції та напрями, які спрямовані на критику раціональної філософії. Це ірраціоналізм А. Шопенгауера, Ф. Ніцше; релігійна філософія С. К’єр-кегора та ін.; позитивізм О. Конта.
Сучасна західна філософія представлена такими напрямами, як феноменологія, екзистенціалізм, прагматизм, психоаналіз та ін. Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення.