З давніх-давен український народ був високорозвиненим етносом, про що свідчать протошумерська писемність давнього святилища Кам’яна Могила XII–III тис. до н.е., висока трипільська культура VI-Ш тис. до н. е., а також дадатна пам’ятка українського народу V-IX ст. н. е. – Велесова книга. В ній, зокрема, чітко прослідковується характерна риса філософського світогляду українців – непохитна віра у свої власні сили та здібності: “А йдемо куди – знаємо...”; “Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові”; “Правда така, що ми Дажбожі внуки... а ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і говоримо з богами воєдино”; “Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви”; “Ми відважні, коли боремося за життя...”; “І одсічемо старе життя наше од нового...”
У цих висловлюваннях виявлені світоглядні орієнтації наших пращурів, їхні цінності, які вони сповідали: упевненість у власних силах, працьовитість, творчість, відважність, повага до життя людини, рішучість у боротьбі за свободу, оптимізм, надія на краще майбутнє.
Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки народу, датуються кінцем X – серединою XI ст. Деякі дослідники вважають, що наприкінці X ст. була
написана як частина “Повісті минулих літ” “Промова філософа”, де лаконічно зображується відповідно до християнського віровчення історія створення світу. В середині XI ст. з’являються “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава” 1073 і 1076 рр, та інші пам’ятки глибинного філософського змісту.
В “Ізборнику Святослава” (1073) серед інших перекладів подані уривки з “Діалектики” візантійського філософа VII–VHI ст. Іоанна Дамаскіна, у яких дається таке визначення філософії: “Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є Бог”.
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як “любомудрія”, тобто “софійне” розуміння філософського знання. У платонівсько-християн-ській традиції “софія”, тобто “мудрість”, тлумачиться як особистіше, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії. Недаремно саме Софії-мудрості в Київській Русі було присвячено три її головні храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід “премудрості Божої” – Софії. Тому мудрість є не просто “віданням”, тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їх суті, яка є “божественним задумом” їх творіння.
Філософія Київської Русі охоплює період з XI ст. до середини XIV ст., до втрати незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби треба вважати
193 “
“Слово про Закон і Благодать” Іларіона. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структуру-вали світогляд і відображалися в усьому масиві результатів культурної творчості. Тобто філософія ще не виокремилася в порівняно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш розвинених цивілізацій.
Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі справило хрещення Русі в 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культурі давніх русичів з’являється антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь ознайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Однак здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як частина культури, підпорядкована релігії.
Варто також зазначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити в традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це привело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала передусім просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства й християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.
Основною проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога й людини, тобто морально-етична проблематика.
Морально-етичний напрям у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон,який в 1051 р. написав уже згадуваний твір “Слово про Закон і Благодать”, у якому осмислюється історія людства, указується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.
У творчості митрополита київського Климента Смолятича(середина XII ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить із того, що істина вже закладена в Біблії, тому
завдання розуму і філософії полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. У “Посланні до Пресвітера Фоми”
Климент Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини, робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади – марнославство і славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є єпископ Кирило Туровський(бл. 1130 – після 1182). Він народився в заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, де пройшов його життєвий шлях. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистим “Словом” відомі “Бесіди”, послання сучасним йому політичним і церковним діячам.
Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, а й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Кирила Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників, він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що філософ не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовував традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, насамперед з візантійською, а через неї – і з античною спадщиною.
У вченні про буття (онтології) єпископ Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей внутрішнього і зовнішнього, їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Звідси висновок: зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом.
Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Кирила Туровського до центральної проблеми філософії Київської
Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.
Розглядаючи співвідношення Бог–людина, Кирило Туров-ський надає безперечний пріоритет Богові, який є творчою силою, творцем усього сутнього. Людина ж перебуває в стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, указує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.
Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно з якою кожна людина – як праведник, так і грішник – є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла й душі, яка є однією з центральних тем у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла й душі, прагне подолати їх суперечливість. Адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, вона є витоком Божого Духу. Душа, за єпископом Туровським, – це життєве начало людини, що спонукає до доброчинства. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є –“Повісті про білоризця”, –“Притча про сліпця й хромця”.
Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні та житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували й значення почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом ува-жалося серце як та ланка, яка об’єднує воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому вона приєднується до вищого, сакрального світу.
Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією із своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, насамперед у творчості К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича.
У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображені переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба народу проти соціального гноблення та міжусобиці серед пред-
ставників панівного класу суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя (мабуть, це звучить актуально й для сьогодення в Україні).
У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні –“Патерики”- (особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”), у яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як утілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості та гріховності людини, з поняттям плоті й душі, тіла й духу.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).
апитання і 11 авдання ***
1. З якого часу і чому потрібно починати відлік історії української філософії?
2. Спадщину діячів культури Київської Русі як перший етап історії філософії свого народу вивчають історики української, білоруської та російської філософії. Чи обґрунтовано це історично? Якщо так, то чи відрізнятиметься образ філософської думки Київської Русі, що його відтворюватимуть історики філософи кожного з трьох східнослов’янських народів? Аргументуйте свою позицію.
3. Якою спрямованістю відзначалася києво-руська філософська думка: епістемністю чи софійністю? Доведіть свою думку.
4. Чому українську філософську думку називають лікарем душі?
5. Як трактують поняття душа українські мудреці?
6. Філософська класика.Прочитайте уривок із твору митрополита Іларіона “Слово про Закон і Благодать” і визначте проблеми сенсу людського життя на основі християнських догматів.