(Фрагмент)
...Судження “добро” веде свій початок не від тих, для кого робиться “добро”! Навпаки, самі “добрі”, тобто знатні, могутні, високопоставлені, й ті, хто благородно мислить, уважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, на противагу всьому низькому, тому, хто низько мислить, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.
-..Джерелом контрасту “гарного” та “поганого” є, як сказано, відчуття знатності й відстані, тривале і те, що переважає, загальне і основне відчуття вищого панівного роду стосовно нижчого роду, чогось “нижчого”... Такого роду походження доводить, що слово “добро” спочатку не було зовсім з необхідністю пов’язане з “неего-їстичним” вчинком, як припускає марновірство деяких генеалогів моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав’язується весь цей контраст “егоїстичного” і “неегоїстичного” – цей, за моєю термінологією, стадний інстинкт, який набув тоді поширення. Однак і тоді ще тривалий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту. (...)
Набагато розумнішою є протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття “добро” він вважає, по суті, рівним поняттю “корисний”, “доцільний”, так що в думках “добро” і “зло” людство нібито підсумовує і санкціонує саме незабуті й незабутні пізнання про корисне – доцільне і шкідливе – недоцільне. Добро, згідно з цією теорією, – те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як “цінне у вищому ступені”, як “цінне саме по собі”. І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятне. (...)
Щодо нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною і яка доступна тільки небагатьом вибраним, вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає • “добро”, ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як “могутні”, “панове, “повелителі”) або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як “багаті”, такі, що “володіють” (таке, зна-
чення слова Агуа первинний санскритський зміст: “благородний”): те саме і в іранських та слов’янських мовах. Але вони називали себе також і за типовими характерними рисами: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, “істинними”; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс. (...)
Виняток із того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить у поняття про духовну перевагу, не справджується і в тому випадку (привід, що хоч і дає, для винятків), коли вища каста є водночас і жрецькою, отже, для свого загального позначення надає перевагу епітету, котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, уперше як класова відмінність з’являються поняття “чистий” і “нечистий”, і з цих понять також згодом розвивається поняття “хороший” і “поганий”, вже не в класовому розумінні.
З іншого боку, звичайно, із самої сутності жрецької аристократії випливає, чому саме тут суперечності оцінок так рано могли набути небезпечного внутрішнього і гострого характеру. І справді, завдяки ним урешті-решт між людьми було створено провалля, через яке без тремтіння не переступить і Ахілл вільнодумства. У такій жрецькій аристократії із самого початку є щось хворе, у звичках, які панують у ній, огида до діяльності, у звичці до постійних роздумів, пароксизмом неприборканого відчуття, полягає причина майже неминучої в духівництва всіх часів хворобливості й неврастенії. Але чи не доводиться сказати, що винайдені ними самими проти цієї хворобливості цілющі засоби за своїми наслідками в сто разів небезпечніші, ніж хвороба, від якої вони повинні позбавити? Саме людство хворіє ще від наслідків цієї лікувальної наївності духівництва. Пригадаємо, наприклад, відомі форми дієти (утримується від м’яса), пости, статеву стриманість, утечу “в пустелю”. До цього треба додати всю ворожу чуттєвість, згубну витончену метафізику духівництва, його самогіпноз на зразок факірів і брахманів і, врешті-решт, дуже зрозуміле перехрещення з його радикальним лікуванням – за допомогою “ніщо” (або Бога: потреба в unio mystika з Богом – це прагнення буддиста до Ніщо, нірвани, – і лише).
У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, а й зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна принаймні сказати, що на ґрунті цієї за самою суттю небезпечної форми існування людини, форми священицької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибини і стала злою – а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..
Але що ви говорите ще про благородніші ідеали! Підкоримося фактам: народ переміг – або перемогли “раби”, або “плебеї”, або “стадо”, або як ви побажаєте назвати – якщо це відбулося завдяки євреям, – у такому разі ніколи жоден народ не мав більш всесвітньо-історичної місії. “Пани” знищені: перемогла мораль людини натовпу. Цю перемогу можна вважати водночас зараженням крові (вона перемішала народності) – я не заперечую; але отруєння це, поза сумнівом, вдалося. “Позбавлення” роду людського (саме від “панів”) на кращому шляху; усе видимо об’єдналось, охристияни-лось або спаскудилось (справа тут не в словах!). Хід цієї отрути по всьому тілу людства, мабуть, нестримний, відтепер темп і рух можуть бути навіть все повільніші, тонші, непомітніші, обдуманіші – адже час терпить... Чи має церква в цьому відношенні ще необхідні ¦-. завдання, взагалі права на існування? Чи не можна обійтися без неї? Здається, що вона скоріше гальмує і затримує цей рух замість того, щоб його прискорювати? Саме в цьому могла б бути її користь...
Поза сумнівом, що церква становить щось грубе, мужицьке, яке суперечить ніжнішому розуму, істинно сучасному смаку.
Не повинна хіба вона принаймні стати витонченішою?.. Нині церква більше відштовхує, ніж притягує... Хто б із нас був вільнодумним, якби не було церкви? Нам огидна не церква, а її отрута... Крім церкви, і ми також любимо отруту. Це епілог “вільного духу” до моєї мови, чесного звіра, як він це неодноразово довів, і, крім того, демократа; він слухав мене досі і не витримав, чувши мене мовчазного. А мені на цьому місці доводиться багато мовчати.