(Фрагмент)
...На поставлене запитання я відповідаю: “Історія сенсу не має”...
Як більшість людей використовують термін “історія”? (Я маю на увазі те розуміння терміна “історія”, коли говорять, наприклад, про книжку з історії Європи, а не те, коли говорять, що це історія Європи). Люди ознайомлюються з таким розумінням історії в школі та університеті. Вони читають книжки з історії, дізнаються, що розуміють у таких книжках під термінами “світова історія” або “історія людства”, і звикають дивитися на історію як на більш чи менш певні серії фактів, вірячи, що ці факти і становлять історію людства.
Однак ми вже бачили, що фактів дуже багато, і тут необхідний відбір. Відповідно до наших інтересів ми могли б, наприклад, написати історію мистецтва, мови, традицій вживання їжі або
навіть історію висипного тифу (як це зробив, наприклад, Г. Цинсер у книжці “Щури, воші та історія” (“Rats, Lice and History”). Зрозуміло, жодна з таких історій, як і всі вони разом узяті, не є історією людства. І тому люди, говорячи про історію людства, мають на увазі історію Єгипетської, Вавилонської, Персидської, Македонської і Римської імперій тощо аж до наших днів. Іншими словами, вони говорять про історію людства, проте насправді те, що вони в основному мають на увазі й вивчають у школі, є історією політичної влади.
На мій погляд, єдиної історії людства немає, а є лише безліч історій, пов’язаних із різними аспектами людського життя, і серед них – історія політичної влади. її, звичайно, підносять у ранг світової історії, але я стверджую, що це образливо для будь-якої серйозної концепції розвитку людства, оскільки історія політичної влади є не що інше, як історія міжнародних злочинів і масових убивств (уключаючи, правда, деякі спроби їх припинення). Таку історію вивчають у школах і при цьому звеличують деяких найбільших злочинців як її героїв.
Чи дійсно не існує загальної історії як реальної історії людства? Швидше за все – ні. Я вважаю, такою має бути відповідь на це запитання кожного гуманіста й особливо кожного християнина. Реальною історією людства, якби така була, мала б бути історія усіх людей, а значить – історія всіх людських надій, боротьби і страждань, адже будь-яка людина значить не більше, ніж інша. Зрозуміло, що така реальна історія не може бути написана. Ми маємо від чогось абстрагуватися, чимось нехтувати, здійснювати відбір. Так ми приходимо до безлічі історій і серед них – до історії міжнародних злочинів і масових вбивств, яка звичайно й оголошується історією людства.
Чому ж з усіх різних історій вибирається саме історія політичної влади, а не історія, скажімо, релігії або поезії? Для цього є всілякі причини. Одна полягає в тому, що влада впливає на всіх нас, а поезія – лише на небагатьох. Інша причина полягає в тому, що люди схильні обожнювати владу. Обожнювання влади – один із найгірших видів людського ідолопоклонства, пережиток часу пригноблення й рабства. Обожнювання влади породжене страхом – емоцією, яку справедливо зневажають. Третьою причиною перетворення політичної влади на ядро “історії” є те, що люди, які мають владу, як правило, хочуть того, щоб їх обожнювали, і їм це цілком вдається – багато істориків писали під наглядом імператорів, генералів і диктаторів...
Життя окремої, забутої, невідомої людини, її прикрощі, радощі, її страждання і смерть – ось реальний зміст людського досвіду А
впродовж століть. Якби про це могла розповісти історія, я, звичайно, не стверджував би, що бачити в ній перст Божий – це богохульство. Проте такої історії немає і бути не може. Наша історія великих і всемогутніх є, у кращому випадку, – комедія. Це опера-буф про сили, що існують поза реальністю, яку можна порівняти з гомерівською оперою-буф про сили Олімпу, що стоять за кулісами людської боротьби. Один із наших найкращих інстинктів – ідолопоклонницьке обожнювання влади – приводить нас до віри в реальність подібної історії. І в такій, навіть не створеній, а сфабрикованій людиною “історії” деякі християни наважуються бачити руку Бога! Вони вважають, що розуміють і знають, чого Він бажає, коли приписують Йому свої нікчемні історичні інтерпретації.
М. БЕРДЯЄВ