Уважається, що відлік історії сучасної цивілізації розпочався приблизно 10 тис. років тому на території Стародавнього Сходу, яка охоплювала величезний регіон від Єгипту до Японії. Основою світогляду давніх цивілізацій є поєднання релігійних вірувань і філософських поглядів. Давньосхідні вчення досить часто називають релігійно-філософськими, оскільки філософія тоді ще не виокремилася в самостійне вчення. Найвідомішими є філософсько-релігійні погляди народів, які населяли Стародавні Індію та Китай.
Витоки індійської філософії потрібно шукати в глибинах сивої давнини. її символом є індійський мудрець як усамітнена, самодостатня, поміркована, заглиблена у свій внутрішній світ особистість. Філософствуючи, індійський мудрець спирався на філософію як на дійсне знання, разом із тим не заперечував релігії та міфології. Давня індійська філософія була тісно пов’язана з міфологією та релігією. Упродовж тривалого часу її ототожнювали з Ведами. У перекладі зі санскриту (староіндійської мови) слово “веди” означає “відання” або “священне знання”. Веди – священні книги аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е. Окремі дослідники вважають аріїв давніми предками слов’ян, зокрема українців. Період їхнього
панування на території Індії тривав до середини І тис. до н. е. і ввійшов в історію під назвою ведична ніч. Завдяки Ведам індійську філософію вважають найдавнішою у світі, адже ці священні книги – найдавніші з відомих нам пам’яток духовної культури людей.
Література Вед створювалася тривалий час, найдавніші й основні її пам’ятки датуються приблизно серединою II тис. до н. е.
Згодом з’явилися численні коментарі до головних Книг (Вед). Давньоіндійська філософія – даришна (огляд, бачення світу) – виникла в VI–V ст. до н. е. Вважають, що її зв’язок з Ведами за своєю сутністю є запереченням привнесеного в Індію ведичного міфу, оформленого як коментарі до Вед.
Філософські книжки того часу написані в жанрі, який дістав назву сутра, що перекладається “як нитка, на яку нанизані намистини”. Сутра була лаконічною та легкою для запам’ятовування думкою про світ, яка могла висловлюватися декількома словами. Пізніше сутри доповнили різними коментарями – бхашья, які відображали філософське знання.
У давній індійській філософії вважалося, що незнання породжує страждання. Тому засоби отримання знання для давньоіндійських мудреців мали велике значення. Кожен мудрець мав своє бачення світу, що створювало досить різнобарвну філософську палітру. Одні мудреці намагалися збагнути існуючий світ, інші – неіснуючий, що міг відкритися лише гуру – мудрому вчителю.
Мудреці-філософи вважали, що страждання людини, яким, на їхнє переконання, є життя, припиняється зі звільненням від власної корми (із санскриту – “дія”) – закону, що визначає людське життя. Людина має прагнути досягти спокою за його межами. При цьому звільнитися від карми можна лише за умови досконалої поведінки (дотримання певних етичних норм). Таке трактування людського життя підтримували не всі давньоіндійські мудреці. Були й такі, які пропонували людям сповна втішатися його принадами.
Такий вигляд має загальна реконструкція історії найдавнішої індійської філософії.
Давня індійська філософія вирізняється багатоманітністю відповідей на питання щодо походження світу та буття людини в ньому.
За ставленням давніх індійських мудреців до Вед в історії філософії їх поділили на дві групи. Філософії-даршани, які отримали назву астика, підтримували сакральність (священність) Вед. А інший напрям даршан – настика – протилежну позицію. Не визнаючи сакральності Вед, представники цих філософій мали власний погляд на світ, людину та авторитети або ж не визнавали ніяких авторитетів. Кожен із цих напрямів у свою чергу поділявся на декілька даршан. Філософія-даршана засновувалася одним із гуру, який мав власних учнів, сутри – короткі висловлювання, що відображали його погляди, у яких він пропонував шлях звільнення від карми. Одним із таких мудреців був Капіла (не пізніше VII ст. до н. е.). Його філософія-даршана мала назву санкх’я (“та, що вказує на першоджерело”).
Вона належала до групи, що визнавала сакральність Вед і у якій світ складається з двох протилежних частин – пракриті та пуруша.
Пракриті – це першопочаток, праматерія, що стала основою творення світу й наділена трьома якостями – світлим (саатва) і темним (тамас) початками та енергією (раджас). Ці три якості стихійно пов’язані між собою, мають властивість впливати на розвиток і саморозвиток. Цікаво, що людина також наділена цими якостями, які перебувають у природній суперечливій єдності “не-Я”, впливають на її характер.
Пуруша – абсолютна свідомість, або “абсолютне Я”, що має сенс лише разом із першопочатком – пракриті. Абсолютна свідомість покликана освітити шлях розвитку для праматери, що починається із зародка Всесвіту, проходить усі стадії та повертається до себе. Процес звільнення Капіла вбачав в отриманні знання, що відбувається завдяки освіті та пізнанню “Я” та “не-Я”.
Інший гуру, Патанджалі (II ст. до н. е.), який також підтримував сакральність Вед, узагальнив і доопрацював погляди індійських аскетів – йогів, а також указав на ті практичні вправи, котрі не знайшли відображення в поглядах Капіли. Слово “йога” досить поширене й нині, воно перекладається як “зв’язувати”, “тримати”. Мистецтвом йоги захоплюється чимало наших сучасників. У давні часи йога- даршана трактувалася як “переживання святості”, “приборкання почуттів”. Йога Патанджалі складається з восьми вправ, що мають виняткове значення для звільнення людини. Вони покликані допомогти їй наблизитися до розуму як до засобу бачення Всесвіту. Вправи – це наше ставлення до оточення; наше ставлення до себе;
керування тілом; правильне дихання; обмеження наших почуттів; здатність спрямовувати свій розум; розвивати нашу взаємодію з тим, що ми прагнемо зрозуміти, а також здатність поєднуватися з об’єктом. Через кількість вправ цю філософію-даршану називають восьмичастинною.
Ще дві філософії-даршани також визнавали сакральність Вед – ньяя-даршана та даршана-вайшешика.
Філософія ньяя в перекладі означає “правило”, “підґрунтя”, “канон”, “аналіз” тощо. В цій філософській системі розум постає немовби дзеркалом очей, він відкривається різними формами мислення. Через це ньяя-даршана дає ґрунтовні знання про форми мислення, чим є близькою до логіки – науки про закономірності мислення.Послідовники цієї філософії проводили диспути, що слугували утвердженню їхніх поглядів. Окрім того, участь у диспутах потребувала володіння ораторським мистецтвом і знання риторики.
Великого значення в цій філософії надавалося пізнанню, що поділялося на достовірне та недостовірне. У визначенні достовірного та недостовірного пізнання велике значення мали пам’ять, сумнів, помилка, гіпотетичний аргумент, порівняння істинного й хибного знання, критерій істини знання, яким уважався успіх у досягненні мети. Хибне ж знання, як уважали представники цієї даршани, призводить до невдач і розчарувань. Особливий інтерес має вчення ньяї-даршани про сприйняття та розумові висновки.
Філософи ньяї-даршани вважали творцем світу Бога. Творення світу, на їхнє переконання, відбувалося з вічних атомів простору, часу, ефіру, розуму та душ. Світ створений Богом для того, щоб кожна душа насолоджувалася або страждала. Це залежало від того, як вона жила та якою була її поведінка. Індивіди не можуть бути творцями світу, оскільки мають обмежені знання і силу, а самі вони створені заради блага всіх живих істот. Кожен індивід наділений свободою діяти відповідно до добрих або злих намірів, що дає їм відповідно щастя або нещастя. Проте під мудрим божественним керівництвом рано чи пізно вони можуть досягти істинного пізнання самих себе та світу, що звільнить їх від страждань.
Філософія даршана-вайшешика була заснована мудрецем Улука,на прізвисько Канада(бл. III ст. до н. е.), у перекладі – “той, хто поїдає зерна”. Ідеться не про зерна в прямому розумінні, а про найменші часточки – атоми. Філософ розглядав світ через призму семи категорій – субстанція, якість, дія, усезагальність, особливість, присутність і небуття. Субстанція також поділяється на фізичні елементи – земля, вода, вогонь, повітря та психічні – розум і душа. Окрім них, є ефір, простір і час, що не відносяться до фізичних і психічних
21.
елементів, але мають велике значення для світобудови. Всі елементи в цій системі взаємодіють між собою. Канада надавав велике значення таким субстанціям, як дія та якість. Однак найбільше уваги він приділяв категорії особливість, тому що виокремлював, підкреслював характерність, специфіку людини або речей як вічних сутнос-тей світу. Мовою санскриту особливість – це вішеша, що і дало назву філософії вайшешика. У даршані-вайшешиці значна роль належить категорії небуття. Якщо є різниця між речами, значить вони перебувають у небутті. Інакшість речі – це її небуття. Як і в ньяї-даршані, звільнення індивідуальної душі відбувається під мудрим керівництвом Бога.
Першою спробою філософського осмислення релігійного змісту Вед були упанішади, на яких і базується значний пласт індійської філософії. В упанішадах є сюжет, який узято за основу цієї самобутньої філософії. Всесвіт, – зазначається в упанішадах, – це брахман, тобто ідеальний, духовний або розумний світовий початок – Бог. Різні народи мали своє уявлення про Бога.
Якщо Бог постає творцем світу, який стоїть поза світом або над світом, то таке переконання називається теїзмом(від грец. theos – Бог). У теїзмі Бог – це особистий початок (оскільки існує у вигляді особи), а тому досить часто називається особистим Богом. Проте теїзм з’явився лише на рубежі античності та середньовіччя, а в давнину уявлення про Бога було іншим. Уважалося, що все, що оточує нас, – це і є Бог, тому Бог і світ тотожні. Бог утілений у Всесвіті, Він скрізь, а тому ніде конкретно, Він не поза світом, а всередині нього, оскільки Він і є світ.Такий Бог називається безособовим, оскільки Бог і Всесвіт – одне і те ж. Зрозуміло, що в цьому випадку не було творіння, а світ, який є безконечним божеством, існує вічно, нізвідки не взявся і нікуди не може подітися. Це переконання називається пантеїзмом(від грец. pan – усе і theos – Бог, тобто все-божжя). Через стадію пантеїзму пройшли багато давніх народів. Теїзм і пантеїзм є варіантами монотеїзму(від грец. monos – один і theos – Бог) – уявлення, за яким існує лише один Бог (особистийабо безособовий).Проте монотеїзму історично передував політеїзм(від грец. poly – багато і theos – Бог) – уявлення, за яким існує багато богів.Причому вони могли уявлятися у вигляді тварин, тобто бути зооморфними (від грец. гдоп – тварина і morphe – вигляд, форма) або антропоморфними (від грец. anthmpos –~ людина і morphe–вигляд, форма). Монотеїзм є розвиненішою формою релігійних уявлень і відповідає вищому рівню історичного розвитку. Крім того, монотеїстичні переконання ближчі до філософії, аніж політеїстичні, а точніше – у монотеїзмі міститься більше елементів філософії, аніж у політеїзмі. З цієї причини філософія приділяє значно більше уваги монотеїзму, що існує у вигляді теїзму і пантеїзму.
Індійський брахман постає як безособовий початок, пантеїстичне божество. Брахман – це весь світ.
Індивідуальна людська душа – це атман, який є часткою брахмана і тому повинен перебувати в єдності з ним. Проте душа не перебуває в єдності з брахманом, оскільки постійно відокремлюється від нього й існує в якомусь фізичному тілі. Вірніше, атман відокремлюється від брахмана, тобто частка цілого відділяється від нього і стає чимось конкретним, індивідуальним, стає атманом і водночас з’являється у вигляді рослини, тварини або людини.
Поки це фізичне тіло живе, у ньому живе і душа – атман; коли тіло вмирає, атману треба було б повернутися до брахмана і злитися з ним, стати ним і перестати бути атманом. Проте цього не відбувається, і душа (атман) вселяється в інше тіло, коли гице і воно, атман починає жити в новому тілі – і так постійно.
Це вічне народження називається сансарою (колесо перероджень).У яке тіло вселитися (народитися) наступного разу вирішується відповідно до закону – карми: якщо одне життя було поганим, наступне буде кращим і навпаки. Будь-яке фізичне і тілесне життя погане, адже тіло народжується і вмирає, а за життя воно зазнає різних страждань, незалежно від того, чиє це тіло – рослини, тварини або людини. Саме тому після чергової смерті найкраще з’єднатися з брахманом і більше не народжуватися на землі, не зазнавати відтоді ні народження, ні смерті, ні тілесних страждань. Якщо атман з’єднається з брахманом, він перестане бути індивідуальною часткою, але стане брахманом, тобто всім, оскільки зливається з ним. Це можна пояснити таким прикладом: якщо сіль покласти в склянку з водою, вона розчиниться, але тоді стає сутністю води,
тобто, зникнувши, перетвориться на щось набагато більше, аніж була спочатку. Так само й атман, утративши свою індивідуальність, стане непомірно великим, дорівнюватиме брахману, помирає назавжди й перестає народжуватися на землі. З’єднавшись із брахманом, атман тим самим народиться назавжди і житиме вічно, бо брахман – вічний. Однак наша душа міцно прив’язана до сансари, і після чергової смерті ми знову народжуємося для того, щоб із часом знову померти. Заповітна мрія давнього індуса – не народитися більше, померти остаточно для того, щоб народитися навіки і, переставши бути собою, стати всім. Повернення до брахмана називається нірваною.Проте як її досягти?
Людина народжується знову через те, що сприймає себе як конкретну одиницю, індивідуальність “Я”. Вона себе виокремлює, індивідуалізує, а тому постійно живе в конкретному “Я”-тілі. Тільки відмова від власної індивідуальності та втрата себе через приєднання до цілого – брахмана, тобто всього світу, відмова від власного “Я” та перетворення на елемент цілого, розуміння, що мене як такого немає, а є лише весь Всесвіт, а “Я” – розчиняється в ньому, і відкриває шлях до нірвани. І як тільки людина це зрозуміє та усвідомить, вона відірветься від сансари, звільниться від пут карми й зануриться в нірвану, тобто, померши черговий раз, більше не народиться на землі й стане частинкою неосяжного і вічного світу. Важко відмовитися від індивідуальної свідомості, важко перестати бути собою, майже неможливо повірити в те, що мене насправді немає, що немає жодного мого “Я”, але лише так можна перемогти злу долю постійних перероджень і знайти життя безкінечне й досконале без народжень, смертей і страждань, – уважали давньоіндійські мудреці, прихильники Вед.
3апитання завдання
1. Чому світоглядні вчення Стародавнього Сходу називають релігійно-філософськими?
2. Який період індійської філософії має назву ведична ніч? Що таке Веди?
3. Що в давній індійській філософії називали сутрою і кармою?
4. Що було взято за основу поділу індійської філософи?
5. Порівняйте філософії-даршани – санкх’я, йога, ньяя та вайшешика, визначивши подібні й відмінні риси.
6. Що таке Веди й упанішади? Яку роль відіграли упанішади у формуванні індійської філософи?
7. Що таке теїзм і пантеїзм?
8. Розкрийте зміст і взаємозв’язок основних понять індійської філософи: брахман, атман, карма, сансара.
9. Що означає поняття нірвана в індійській філософи? У чому полягають труднощі досягнення нірвани в уявленні давніх індійців?
10.Філософська класика.Прокоментуйте такий фрагмент з упанішад: “Як проточні ріки зникають у морі, утрачаючи ім’я й подобу, так знаючий (мудрець), відокремлений від імені і подоби, приходить до божественної Пуруші, що вище високого”.
§ 4. Настика – заперечення сакральності Вед
Як ми вже знаємо, окрім ведичної філософії, в Індії існував філософський напрям настика, що заперечував сакральність Вед. До нього належать: джайнізм, чарвака-локаята, веданта-міманса і буддизм.
Засновниками джайнізму вважають 24 мудрих першопредків, котрі завдяки власним зусиллям досягли всезнання й стали переможцями карми. Відповідно до їхнього вчення, шлях звільнення від страждань має три перлина – правильна віра як повага до істини, досконале знання як основа правильної віри й правильна поведінка.
Джайни розробили оригінальне вчення про живу та неживу субстанцію. Жива субстанція – це душа, а нежива – фізичний світ, у якому живуть душі. Усі душі мають різні ступені свідомості. Досконалі душі належать до вищого класу, вони стали вічними і можуть пізнавати світ. Недосконалі душі – нижчий клас, вони мають свідомість, але на найнижчому рівні розвитку (дотику). Недосконалі душі живуть у землі, воді, вогні, повітрі і в рослинах. Між ними існують душі мурашок, бджіл і людей. Душа наділена здатністю пізнавати навколишній світ, відчувати насолоду та страждання. Душа є вічною, вона може змінюватися й набувати форму тіл, у яких живе.
Третя перлина джайнізму – правильна поведінка – дає змогу звільнитися від карм, які приносять страждання. Правильна поведінка передбачає дотримання п’яти заповідей: неспотворення, або збереження життя (краще сидіти і постувати, аніж ходити і тим самим знищувати комашок); правдивість; не вкради; утримання від спокуси; утримання від уподобань до чуттєвих об’єктів.
Мудреці-джайни вірили, що життя – це страждання, а тому його метою має бути звільнення від страждання. Найкращий спосіб – вести аскетичний спосіб життя та нічого не робити. Джайни не визнавали творця світу, оскільки Всесвіт існує сам по собі. Боги існують, але вони подібні до людей. Джайни визнавали всіх богів, мудреців і демонів індійської міфології. Джайнізм став одним із релігійних вірувань.
У VII–VI ст. до н. е. виникла філософія чарвака-локаята – учення, що визнає тільки цей світ. Його суть розкриває гасло: “Насолоджуйся життям, поки живий!” Як бачимо, ця даршана була далекою від визнання сакральності Вед, а наведене гасло вказує на матеріалістичне підґрунтя цієї філософії. Філософи чарваки-локаяти повністю заперечували існування Бога, карми та відплати за гріхи. Вони критикувати Веди, джайнізм і брахманізм.
Висловлюючи переконання бідних верств населення, представники цієї філософії були ревними поборниками справедливості та кращих умов життя. В основі їхньої світоглядної концепції – світ, що складається з чотирьох елементів, з яких виникли всі предмети і явища: матеріальні та духовні – повітря, вогонь, вода і земля. Душа не існує без тіла, а смерть людини означає одночасне руйнування тіла, свідомості та душі. Єдиним джерелом пізнання філософи чарваки-локаяти визнавали сприйняття реального світу. їхня мораль зводилася до пошуку насолод. Відповідно добрим вчинком є той, що приносить якнайбільше насолоди, а поганим – той, що спричиняє страждання.
Іншу концепцію мала філософія веданта-міманса. Історики філософії вважають веданту-мімансу автентичною філософією індійського народу.
Філософія веданти пройшла тривалий шлях розвитку, а її успіх пояснюється тим, що вона вперше в історії індійської філософії зрозуміла істинного мудреця в образі індійського народу. Відповідь
на питання про сенс страждання індійського народу і кожної особистості стала головним змістом філософської концепції веданти. Шукання ворогів та енергії для їх подолання – засадничий принцип індійської філософії веданти.
Своїми витоками веданта вважає даршану-мімансу, звідки і пішла назва веданта-міманса. Для міманси та веданти вчення сакральних текстів є “коренями” усілякого людського знання. Абсолютом у цій філософії вважається брахман-атман як поєднання суперечностей.
Веданта-міманса мала багато спільного з філософією буддизму, хоча й чинила йому опір.
3апитання і завдання
1. У чому особливість філософського напряму настика? Які філософії об’єднані цим напрямом?
2. Розкрийте три перлини джайнізму.
3. Чим вирізняється філософія чарвака-локаята від джайнізму?
4. Чому філософія веданта-міманса вважається філософією індійського народу?