Однією з найвідоміших неведичних індійських філософій є буддизм (від санскр. Будда – пробуджений, або просвітлений). Створення цього вчення пов’язане з легендою про принца, на ім’я Сіддхартха Гаутама (583–483 pp. до н. е.). Він був сином правителя провінції Капілаваста (південна частина Непалу). Згідно з легендою, батьку Гаутами було відкрито пророцтво: коли син виросте, то стане мудрецем і ченцем-аскетом у тому випадку, якщо побачить стару, хвору та убогу людину.
Батько, намагаючись відмежувати сина від реального життя, створив для нього ідеальний світ. Гаутама жив у розкішному палаці, оточеному прекрасним садом, у якому росли незвичайно красиві квіти й дерева, гуляли екзотичні тварини, лунав чарівний спів птахів, текли прозорі струмки з дивовижними рибами і били, сяючи в сонячному промінні, прекрасні фонтани. Гаутама був молодий, здоровий і багатий. Він жив безтурботно й щасливо, гуляючи в райському саду та милуючись квітучою природою. Його палац і сад були ізольовані від усього зовнішнього світу, він його ніколи не бачив і не знав. Гаутамі здавалося, що його молодість, здоров’я ібагатство вічні й незмінні, а щастя – нескінченне.
Одного дня, гуляючи в саду, принц підійшов до самого його краю, переліз через високу огорожу й вирішив подивитися, що існує за межами його прекрасного світу. По дорозі він зустрів сивого
старця з обличчям, порізаним глибокими зморшками, і зрозумів, що молодість його не вічна і він сам коли-небудь стане таким же старцем – слабким і безпорадним. Потім він зустрів людину, яка мучилася важкою хворобою, усе її тіло було покрите жахливими виразками. Гаутама зрозумів, що здоров’я його також не вічне. Потім побачив жебрака в брудному дранті, який простягував до нього кістляву руку за подаяниям, і зрозумів, що він теж міг би бути жебраком і терпіти жалюгідне існування, випрошуючи милостиню. Адже багатство не вічне – сьогодні воно є, але немає жодної гарантії, що і завтра він буде так само багатий.
Крімтого, йому просто пощастило народитися в багатих батьків, але ж він міг би бути і сином бідняка. Живучи безтурботно у своєму саду і вважаючи життя прекрасним, Гаутама глибоко помилявся, оскільки не бачив, яким нещасним і сумним воно може бути. Лише в його маленькому, закритому від світу куточку воно гарне, а за його межами – зовсім інакше. Адже лише тепер – і причому випадково, не за свої заслуги – він молодий, здоровий і багатий, але цілком міг би бути старим, хворим і убогим. Печалі в житті трапляються набагато частіше, аніж радощі, а щастя, немов чорний лебідь, – рідкісний птах на землі. Життя, зрозумів Гаутама, наповнене стражданнями й нещастями.
Принц обдумав усе це і відкрив істину, яка осяяла його. Він став просвітленим, або Буддою. Цю істину він узяв за основу вчення, яке незабаром стало знаменитим і знайшло багато прибічників.
Якщо абстрагуватися від легенди, можемо дізнатися, що Будда пройшов довгий шлях навчання. Він ретельно вивчав усі відомі на той час філософські погляди й запропонував відмовитися від пошуку відповідей на запитання: чи вічним є світ? Як співвідносяться душа і тіло? Чи є безсмертним той, хто пізнав істину? Запропонована Буддою істинна поведінка ґрунтувалася на чотирьох основних істинах, восьмискладовому шляху звільнення, законі взаємного виникнення та трьох засадничих характеристиках буття – несталості, безособистісності та незадоволеності.
Насамперед нам необхідно спробувати зрозуміти чотири буддистські істини. Перша істина – про страждання – стверджує, що життя – це страждання, а тому – зло. Яка людина скаже, що життя її щасливе і що в неї все так, як їй хотілося б, а не навпаки? Важко знайти щасливця, кожен із людей чимось невдоволений, засмучений, ображений, зазнає швидше страждання, аніж радощів, а якщо вони є, то печалей, невлаштованості, незадоволення все одно більше.
Друга істина – про причини страждання – є відповіддю на запитання: у чому причина людського страждання й нещасного життя? Ця причина полягає в постійному прагненні людини до чогось, що розуміється дуже широко й називається в буддизмі прагненням. Людина завжди прагне до чогось, має певні бажання і хоче їх реалізувати, визначаючи в думках коло бажань, а потім коло можливостей. Можливості виявляться меншими від бажань і розміщуватимуться всередині них. Не дивно, що людина хоче завжди більшого й кращого. Оскільки можливості не збігаються з бажаннями, вона збільшує свої можливості, удосконалює себе, щоб досягти бажаного, ставить перед собою цілі й прагне до них, і тому все її життя – боротьба та напруження. Проте як тільки людина досягає того, чого хотіла, як тільки коло можливостей збіглося зколом бажань, тоді в неї з’являються нові цілі, вона знову чогось прагне і, головне, знову страждає від того, що бажане не збігається з дійсним.
Отже, бажання людини – це горизонт, що нестримно віддаляється, а її життя – постійна гонитва за нездійсненним і неможливим – через що і є стражданням: люди хочуть отримати те, що отримати не можна.
Знайома кожному з дитинства прекрасна пушкінська казка про рибалку і рибку: як тільки чергове бажання старої виконувалося, вона негайно хотіла більшого, а в результаті опинилася біля розбитого корита.
До такого ж сумного кінця приходить і гонитва людини за ефемерним горизонтом бажань. Щодня вона живе, готуючись до якогось завтра, у якому нарешті реалізуються її цілі й настане бажане, почнеться справжнє життя. Проте настає завтра, а людина витрачає його на підготовку вже до іншого завтра, уважаючи, що там-то, напевно, настане щастя. Так проходить життя, мов за чернеткою: людина до чогось готується і чогось чекає, а в результаті виявляється, що чистовика життя не буде, що завтра не настане й для майбутнього вже немає часу.
Французький письменник А. Франс в оповіданні “Сад Епікура” писав: “Мені ще не було десяти, я вчився в дев’ятому класі (мається на увазі зворотний рахунок. – Авт.), коли наш викладач пан Грепіне прочитав нам на уроці байку “Чоловік і Геній”. Але я пам’ятаю її, немов це було вчора.
Геній дав дитині клубок ниток і сказав: “Це нитка твого життя, візьми її. Коли захочеш, щоб час минав швидше, потягни за нитку: дні твої минатимуть швидше або повільніше, дивлячись на те, з якою швидкістю ти розмотуватимеш клубок. Якщо до нього не доторкатимешся, життя твоє стоятиме на місці”.
Хлопець узяв клубок, став смикати нитку – спочатку для того, щоб стати дорослим, потім, щоб одружитися з дівчиною, яку полюбив, потім, щоб побачити, як виросли діти, щоб швидше досягти успіху, почестей, заробити грошей, щоб скинути тягар турбот, щоб уникнути смутку, пов’язаних з віком недуг, нарешті – на жаль! – щоб покінчити з надокучливою старістю. Після приходу Генія він прожив на світі чотири місяці і шість днів”.
Третя істина – про шляхи подолання страждань – стверджує, що здолати страждання можна через усунення прагнення, тобто постійного людського бажання чогось. Якщо марно гнатися за тим, що розширюється довкола бажань, збільшуючи при цьому коло можливостей, то чи не краще звузити коло бажань до кола можливостей. Адже можливості меншими не стануть, а обмежені бажання, що збігаються з можливостями, є довгоочікуваною гармонією людини із самою собою, припиненням боротьби, напруження і страждань. Крім того, вічне прагнення до більшого і кращого, гонитва за бажаннями приковує до колеса сансари й змушує народжуватися знову – для нового життя, нових прагнень і страждань.
Відмовляючись від своїх бажань, людина тим самим відмовляється від самої себе, утрачає індивідуальне “Я” і занурюється в нірвану, тобто вмирає назовсім для того, щоб жити вічно. Обмеження і знищення бажань є єдиним способом подолати зло земного стражденного життя й знайти вічність і щастя, – стверджує буддизм.