Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст.
У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.
Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечуэ тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" – "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.