Щодо філософії, то її об'єктом завжди були і є:
1) природа та сутність світу;
2) природа та сутність людини;
3) взаємовідносини між світом і людиною.
Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і "самовизначенням".
У стародавньому світі філософія розглядалась як "наука наук", об'єднання всієї суми позарелігійних знань, мистецтва і тогочасних знань про загальні правила і норми поведінки людей. Так, Арістотель (384—382 до н. е.) виокремлював у філософії теоретичну (умоглядну), практичну і поетичну (творчу) її частини. Мету теоретичної філософії він визначав як "знання заради знання", включав до неї математику, фізику і "першу філософію", або метафізику. У послідовників Арістотеля назва "метафізика" (те, що після фізики) перетворилася па синонім філософії. Тепер цим терміном позначають також й онтологію та загальний метод, протилежний діалектиці. Метою практичної філософії Арістотель вважав "знання заради діяльності" і включав до неї етику, економіку і політику, а поетичної — "знання заради творчості", тобто поетику, риторику, мистецтво.
Розуміння предмета філософії як "науки наук" зберігалося впродовж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст. видатний французький філософ і математик Р. Декарт стверджував: "Уся філософія подібна до дерева, коріння якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура, — всі інші науки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки й етики". Великий учений І. Ньютон свій твір з механіки назвав "Математичними началами натуральної філософії" (1687), К. Лінней — з основ ботаніки — "Філософією ботаніки" (175Ї), а Ж.-Б. Ламарк — з біології — "Філософією зоології" (1809).