У науці, як у будь-якій сфері людської діяльності, діють етичні норми, що визначають, що припустимо, а що неприпустимо для вченого. У нормах наукової етики знаходять своє втілення загальнолюдські моральні вимоги і заборони, вона служить для ствердження і захисту специфічних для науки цінностей: безкорисливий пошук і відстоювання істини [див.: 2.Т.2, 331,353-354]. Історія науки шанує імена своїх подвижників, наприклад, Дж. Бруно, Н.І. Вавилов і багато хто інші.
У повсякденному житті непросто відразу ж оцінити отримане знання як істину [див.: 2, Т.2, 345] чи оману. В науці для таких ситуацій уведене поняття нового знання, що повинно бути досить обґрунтовано. Відповідальність за дотримання цих правил лежить на самому вченому.
Р. Мертон спробував усвідомити етичні цінності наукової діяльності. У результаті він вивів 4 основні цінності: універсалізм, спільність, безкорисливість, організований скептицизм. Особливо підкреслимо, що в науці не можна сліпо довірятися авторитету (широко відомі слова Аристотеля: «Платон мені друг... але істину слід зволіти»). Учений повинний мати мужність наполегливо відстоювати свої наукові переконання, але він також повинний бути настільки мужнім, щоб відмовитися від цих переконань, якщо доведена їхня неспроможність.