Розглядаючи проблему людини, потрібно завжди враховувати як фактор спадковості, так і роль середовища, під впливом якого формується людина як природно-соціальна істота. Кожен з нас має батьків, від яких ми отримуємо у спадок не тільки особливості роду, а й загально-соціальні ознаки. Крім того, ми є частинкою природи і вчимося жити в гармонії яв із власною природою, так і з довкіллям. Поруч із нами — наші рідні, друзі, знайомі й незнайомі люди, які складають суспільство.
Отже, людина, як і будь-яка інша жива істота, має своє середовище існування — природне та суспільне. У людинознавстві чимдалі усвідомлюється факт впливу природного середовища на стан організму, психіки людини. Наше життя значно більше, ніж ми думаємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійне відбуваються ще не пізнані нами процеси, які впливають не нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в космічних безоднях. Нині залежність стану організму людини від природних процесів — перепадів температури, тиску, коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної радіації — цілком очевидна.
Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або виліковуванню деяких захворювань організму. Більшість природних впливів на людський організм до цього часу залишаються ще невідомими, наука розпізнала лише незначну частину їх. Так, відомо, що людина, поміщена в безмагнітне середовище, одразу гине.
Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому. Ми вже говорили про гіпотезу, яка стверджує, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов'язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну системи організму, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо "в унісон" зі всім космічним середовищем і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані.
Нині зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Очевидно, існує відносно синхронне "биття пульсу" в макро- та мікросвіті, в тому числі в енергосистемах людського організму. .,Актуальними і прозорливими є ідеї К. Е. Ціолковського, В. І. Вернадського та О. Л. Чижевського, що набувають визнання в сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.
Очевидно, ви вже відчули на собі, що людина існує в системі взаємодії усіх сил природи і відчуває її різноманітні впливи. Наша душевна рівновага можлива лише за умови фізіологічного та психічного пристосування до природного світу, а оскільки ми є передусім істотами соціальними, то адаптуватися до природи можемо через суспільство. Суспільний організм діє в межах природи, і якщо людина забуває про це, життя її жорстоко карає ("відчуження в межах природи" людини внаслідок непомірної урбанізації тощо). Людина як біологічна істота гине без спілкування з природою, так само і людина як істота соціальна гине без суспільства. І соціальні, і природні чинники діють у цьому розумінні нещадно. Запам'ятаймо це!
Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається через засвоєння нею цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала і Амала, які провели своє дитинство поміж вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений серед мавп в Африці, так і не змогли навчитися розмовляти.
Відомий надзвичайно великий вплив на становлення людини, особливо у дитячі роки, родини, тих стосунків, що склалися в ній. Вам, як майбутнім батькам, радимо про це пам'ятати. Слід зазначити, що вплив на людину суспільного середовища може бути як стихійним, випадковим, так і свідомим, цілеспрямованим. Останній називають вихованням. Виховання — це певною мірою завжди і самовиховання, тобто власні зусилля людини, спрямовані на формування або вдосконалення самої себе.
Зі шкільного курсу загальної біології та власного досвіду ви вже знаєте, що таке спадковість і мінливість: у процесі індивідуального розвитку людини, з одного боку, вона реалізує певну генетичну програму і відтворює певні ознаки, передані їй батьками, а з іншого — набуває нових ознак, що сприяє еволюції людини.
Спадковість надає дитині не лише власне біологічні властивості та інстинкти. Згадайте своїх молодших братиків і сестричок, інших малих дітей, за якими вам доводилося спостерігати. І ви переконаєтесь, що з самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо, їй притаманна допитливість. А це вже соціальні ознаки. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер, а посмішка – це привілей людини. Отже, дитина з'являється на світ саме як людська істота. І все таки на момент народження вона лише кандидат у людину, хоч і наділена певними фізичними і психічними якостями від природи. Сукупність таких психофізіологічних якостей людини називають її задатками. Це музичний слух, зорова пам'ять, міцний організм, вміння розрізняти кольори, почуття ритму та ін. Ці задатки є основою здібностей людини. Проте чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності, залежить як від умов, у яких розвивається людина, так і від наших власних зусиль. Головне – вірити у свої власні сили і наполегливо прагнути досягти своєї мети.
У розвитку людинознавства був період, коли перебільшувалась роль спадковості і вважалось, що основні риси розвитку та будови організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин.
Як завжди, однобічне мислення призводило до інших, протилежних висновків – до заперечення ролі спадковості, до ідеї, що формування організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій.
Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не тільки пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.
Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші як гарні, так і погані риси залежать лише від наших батьків, яких ми, звичайно, не вибираємо. Подібний підхід зумовлений недооцінкою умов, середовища, в якому ми живемо, тож, мовляв, марні зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини. Концепції філософської антропології, які ґрунтуються на такому розумінні, можна звести до трьох основних уявлень.
1. Людина — злісна мавпа, яка успадкувала від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа Лоренца: "Людина — це горила з атомною бомбою в руках").
2. Людина від народження добра, альтруїстична, незлобива. Проте її природні задатки начебто суперечать розвитку цивілізації, саме суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних.
3. Людина сама по собі не добра і не зла, генетичне вона, так би мовити, "нейтральна", "табула раса", на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.
Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо, також не може бути сприйнятою як істинна хоча б тому, що не бере до уваги індивідуальні якості людини, які здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення; він притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини — "особистості нового типу". Від нього ми ще не звільнилися і сьогодні...
Своєрідною "золотою серединою" є позиція багатьох мислителів і письменників (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, Г. Сковорода та ін.), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.
Отже, і спадковість, і середовище, і наші власні зусилля спрямовані на самовдосконалення, істотно впливаючи на наш розвиток. Можливо, ви іншої думки? Адже це досить цікаво!
Розглядаючи людину як особливу істоту, ми ставимо не тільки запитання, хто ми і для чого живемо, а й звідки і завдяки чому ми з'явилися на цьому світі. Крім того, часто виникають запитання: що спрямовує наше існування? Чим визначається характер нашого життя? Відповіді на них можуть бути різні. Вище ми говорили, що однією зі спроб пояснення походження людини є думка про її божественне творіння. У світлі релігійного тлумачення походження, життя і смерть людини пов'язані з існуванням надприродної істоти — Бога.
Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що мова про Бога з'являється ще в міфології, а точніше — на її завершальному етапі. Однак у міфології Бог розглядається як та чи інша природна сила, що справляла вирішальний вплив на розвиток світу. З історії України вам відомо, що до прийняття християнства наші пращури поклонялися різним богам (Берегиня, Велес, Дажбог, Купало, Лада, Перун, Триглав та ін.).
Однак міфологія ще не протиставила людину і Бога такою мірою, як зробила це релігія. У міфології Бог не виступає творцем людини. У цьому світогляді він у тій чи іншій сфері існування світу є володарем, силою, яка здатна підкорити собі людину.
У релігії, і це підтверджують і Біблія, і Коран, Бог є творцем людини. Проте в релігії найважливішим у відношенні "людина — Бог" є не тільки питання творіння, а й сам зміст цього творіння. Бог творить людину як органічну єдність душі і тіла, тілесного і духовного, як поєднання, з одного боку, гріховного, а з іншого — здатності віри в Бога, потягу до вищих ідеалів, прагнення до самовдосконалення і розвитку.
Релігія розглядає Бога не тільки як творця, а також як певне світове уособлення, яке саме є органічною єдністю: а) "основи світу людини" (Бог-Отець); б) його вічного існування стосовно земного, людського (Бог-Син); та в) вічної здатності до творчості і визначення життя людини (Бог-Дух Святий). Цей приклад християнської версії єдності Божественної суті відіграє вирішальну роль у поясненні здатності людини як творця бути основою світу людських відносин, організатором як власного життя, так і життя суспільства, визначальника в освоєнні й перетворенні світу заради людини. Релігійна думка спонукала розвиток культури.
Зокрема, в науці ця ідея трансформувалась у явище обожнювання здатності пізнавати світ і шукати істину. В науці Бог і істина досить часто вживаються як тотожні поняття. Людина тягнеться до істини, яка визначає характер її існування і діяльності. Упродовж століть релігія і наука ворогували. Ця ворожнеча, якщо уважно придивитись і проаналізувати, в кінцевому підсумку була боротьбою за Бога. Це своєрідна "битва", з якої ніхто не міг вийти переможцем, оскільки кожна сторона мала свою правду. Роль арбітра у боротьбі релігії і науки за Бога у всі часи бере на себе філософія. І найцікавішим тут є те, що при вирішенні цієї проблеми філософія використовує ідею Бога. Річ у тому, що самі філософи вважають, що всі версії щодо походження людини і характеру її існування, в тому числі ідея, за якою Бог є творцем людини і світу для людини, мають сенс. Жодну з них не можна відкинути.
Виходячи з цього трактування, філософи дійшли думки: Бог існує завдяки тому, що людина сама для себе його відкриває, отже, творить. Це не заперечує ідеї, згідно з якою Бог створив людину, оскільки Він створив таку людину, якій притаманна здатність до творчості, що є іскоркою Божою, проявом його духу. Отже, людина у будь-якому випадку не може жити без Бога, тому що сенс життя визначається потягом до ідеалу, а як свідчить історія людства, людина завжди здатна цей ідеал обожнювати, тобто надавати йому надприродної здатності керуючої сили.
Співвідношення "Бог – людина" спонукає до висновку: в системі відношень "людина – світ" без людини для людини Бога немає, а це означає, що вічність існування Бога, його творчий характер людина не може помітити поза своїм життям і діяльністю.
Вірити чи не вірити в Бога – справа самої людини. Ніхто не має права змусити робити одне або інше. Ви самі вирішуєте, приймати чи не приймати Бога. І цим ви відрізняєтесь від нас, тих, хто вчився в школі в часи боротьби з релігійними віруваннями. В цьому – ваша перевага і перевага життя в демократичному суспільстві.