Поняття культури

Отже, слово культура – одне з найбільш популярних у роздумах про вічні людські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук – історія, археологія, соціологія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія та ін. Усі вони стверджують, що поняття "культура" похідне від латин­ського сиііиге (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку озна­чало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землеро­ба. Один із перших творів із сільського господарства, який дійшов до нас і належав перу античного мислителя Марка Порція Катона, мав назву "Де агрі культура" (згадаймо су­часну "агрокультуру").

Але надалі це слово почало вживатися і в іншому, пере­носному значенні – "освіченість", "вихованість". У Ціцерона ми вже зустрічаємо поняття "культура душі", зокрема він вважав, що філософія є "культурою розуму". За Ціцероном, філософія є культурою, оскільки, як і у випадку із землероб­ством, обробляє розум для його кращого плодоношення. Тут проглядається важлива думка, що культура, з одного боку, є діяльністю із перетворення природи на благо людини (зем­леробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний римський філософ і державний діяч убачав у ній засіб звеличен­ня, самоутвердження людини. Культура розвиває людину, і в цьому, на думку Ціцерона, полягає її головна функція.

Принагідне слід звернути увагу, що ще в античному ро­зумінні поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання "культури душі".

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Про­світництва, коли культура тлумачиться як породжене люд­ською діяльністю перетворення природи і одночасно як ви­щий вияв людського буття, пов'язаний передусім із люд­ським духом. Саме у просвітителів XVII ст. з'являється ідея протиставлення "культура – натура", тобто "культура – природа". Поняттям культури позначались у той час всі до­сягнення духовної діяльності людей, передусім наукові знан­ня, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці XIX – у XX ст. більшість видатних мислите­лів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність.

Окреслюючи поняттям культури в людській історії те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від діяльності тварин, культуру можна визначити як особливу загальну характеристику людського буття.

Ця особливість насамперед полягає в тому, що під культурою традиційно розуміють сукупність практич­них, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюють­ся в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характе­ристиках. Таке бачення культури є найбільш масштабним.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, ви­ховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки тощо. Нарешті, поняттям "культура" часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.

Важливим і принциповим питанням розуміння культу­ри є осягнення її сутності як феномена суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспіль­но-корисної праці, засобами якої людина перетворює приро­ду і саму себе, утверджує свій власний, відмінний від приро­ди духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі свої жит­тєві процеси.

Культурою в такому розумінні вважається все, що ство­рене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання та сприяє утвердженню і вияву людського в лю­дині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створе­ною людиною другою природою, своєрідною надбудовою над першою, "живою природою". Вона є фактично створеним людиною світом.

Таким чином, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного роз­витку, а також процесом засвоєння їх і – найсуттєві­ше – створенням нових цінностей для людини і людства.

Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою.

Але, зосереджуючи увагу на тому, що культура є, перш за все, ціннісним виміром людського життя, ми не повинні забувати того, що не все те, що цінує людина, є культурою. При цьому нагадаємо, що ще у першому розділі нашого підручника йшлося про роль цінностей у житті людини і су­спільства. Там цінність визначалась як рівень значимості одного стосовно іншого. Тобто поняття "цінність" окресли­лось як найбільш загальне поняття. А конкретизація цього поняття у першому розділі була покликана слугувати про­цесу розкриття цінностей людини як індивідуального, родо­вого явища. Так, здоров'я, смерть, безсмертя, повнота та щастя людського життя тощо постають як цінності природно-історичного плану в людині. Однак ці цінності ми не можемо назвати культурою.

Також нагадаємо, що ми, люди, зазвичай буваємо в за­хваті від нічної тиші, виблискування ранкової чи вечірньої зорі, загадкового шелесту дерев у лісі, витвореної сонячним світлом і водою райдуги. Усе це сприймається, пережива­ється і цінується людиною як таке, що є високим і урочис­тим – проте це ще не культура.

Не є культурою реальні факти, події, властивості бага­тьох речей, які у процесі пізнання та оцінювання з боку лю­дини викликають у неї почуття співучасті, захоплення, лю­бові або, навпаки, – почуття ненависті і презирства. Ці різно­манітні задоволення і незадоволення складають тільки те, що в суспільстві називають смаком. Смаки бувають різні: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, благородне, величаве, цнотливе, священне тощо. Але гарний смак — то не завжди культура. Це тільки один із кроків до культури. Адже недарма говорять: "Він милий мені не тому, що гарний, а гарний тому, що милий".

Отже, культура – це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак це і не про­сто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних відносинах, створених людиною, людством відповідно до ма­теріальних і духовних потреб та інтересів.

В образі культури постає, таким чином, особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. Отже, культура як сфера соціального буття перетворює сутнісні сили (основні здатності) людини в те, що ми називаємо муд­рим розумом, благими почуттями, сильною і відповідальною волею, добром, правдою, красою, любов'ю, вірою, надією тощо. Саме завдяки окультуренню сутнісних сил людини з'явились художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення і освіта, результати матеріального виробництва.. і мораль, поетична творчість і вихованість людини.

І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь ви­значення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є ви­знання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, яка здатна гармонійно жити і творити у світі. Заува­жимо, що таке визнання можливе тільки в межах системи "людина—світ". Отже, культура – це ціннісний вимір самодостатності людини.

Але, як не дивно, в середину XX ст. людська історія ввійшла зі своєрідним запереченням культури як ціннісно­го виміру самодостатності людини.

Поступовий процес демократизації суспільного життя, досягнення багатьма верствами населення (здебільшого в економічно розвинутих західних країнах) високого рівня майнового забезпечення, технічне оснащення основних ви­робничих процесів, зміна мистецьких технологій тощо при­звели до того, що культура у традиційному, ціннісному вимірі перестала бути елітним надбанням.

Збагнувши сутність політичної та економічної свободи, людські маси виявили себе непідготовленими для сприйман­ня культурних надбань історії як вищих цінностей. Суспіль­ство, з одного боку, стало більш інформованим стосовно мож­ливостей культури. Але, з іншого боку, більшість людського загалу не виробила у себе здатності безпосереднього спілку­вання з високою культурою. Високий темп людської історії почав вимагати культури, яка була б зрозумілою для біль­шості, а головне, була б сприйнята цією більшістю як власні переймання. І тоді виникла "усереднена культура", яку по­родили засоби масової інформації, почавши її тиражування посередництвом спеціальної, високооснащеної індустрії. Це нове явище отримало назву "масова культура".

На сьогодні під масовою культурою розуміють те, що в дійс­ності не можна вважати культурою у традиційному, тобто цін­нісному вимірі. Масова культура постає в образі розповсюджу­вача того чи іншого способу, стилю життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетво­рюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспіль­ства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу як в усьому світі, так і в нашій Україні. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу перевищують за своїми масштабами навіть доходи досить важливих галузей промисловості.

Поряд із цим слід зауважити, що масова культура як запе­речення ціннісного виміру самодостатності людини постає і в образі пародії на високу культуру. Тут найбільш важливим є те, що ця пародійність є дволикою. З одного боку, в масовій культурі не знаходиться місця для справжнього мистецтва, для того, що слугує моральній чистоті людини. Масова культура "забуває" про естетичні цінності та художню насолоду. З іншо­го– масова культура намагається постати у вигляді своєрід­ного фольклору індустріальної епохи. Фольклору тому, що вона належить широким людським масам. Але традиційний фоль­клор завжди зароджується у найнижчих верствах суспільства і має власну художню цінність. Масова ж культура, навпаки, створюється і нав'язується професіоналами, спеціалістами (сценаристами і режисерами, текстовиками й естрадними композиторами, співаками, танцюристами, продюсерами, менеджерами та ін.). Тому цей "фольклор", хоча формально й належить народним масам, самими масами не породжується.

Таким чином, феномен масової культури ми не можемо фундаментальне окреслити в межах традиційно-високої культури. Однак цілком упевнено можна стверджувати, що сьогодні масова культура — це своєрідна гілка сучасної офі­ційної культури. Культура, яка перебирає на себе основні функції традиційної звичаєвої культури і постає у вигляді оригінальної єдності всього корисного і значимого, що на­громаджується на індустріальному та постіндустріальному етапах соціальної еволюції. Тобто сучасна масова культура часто вбирає в себе все те позитивне, що принесла висока культура. Одночасно масова культура намагається присто­сувати ціннісні надбання традиційної культури до нових цивілізаційних умов. Досить часто таке пристосування на­буває небажаних рис, характеру, особливостей культури.

Саме тому, звертаючи основну увагу на здатність культури оволодівати народними масами з метою гуманізації їх, не по­трібно забувати, що в реальному житті існують і інші процеси.

У житті людини, людства було і є багато такого, що супе­речить гуманізму і людяності. Ці явища, процеси, відноси­ни, поведінка позначаються терміном антикультура. Анти-культура є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу від загальнолюдських цінностей і пріори­тетів, втрати моральних орієнтирів, що ґрунтуються на ро­зумі, вірі та істинному людинолюбстві. Так, наркоманії, пи­яцтву, алкоголізму, злодійству та брехливості усі народи дають однозначно негативну оцінку, тобто кваліфікують антицінності, як антикультуру. Як антикультуру людство позначає сталінський геноцид проти так званих малих народів і ворогів народу, фашистську політику Гітлера та йог прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську Афганістані, піночетівський заколот у Чилі та расизм у ПАР і США.

Підводячи підсумки стосовно розуміння явища масової культури, ми можемо впевнитись твердо хоча б в одному масова культура є дійсно своєрідним запереченням куль­тури як ціннісного виміру самодостатності людини.

Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і негативний виміри масової культури. Нега­тивний смисл словосполучення "масова культура" полягає в тому, що часто не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а навпаки, сама культура, пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Ця культура спрощується і деформується, опус­кається до рівня примітивізму, призводить до стану шоку справжню вихованість: розумній високоосвіченій масі підно­ситься щось сіре або навіть безглузде. На жаль, цього не уник­ла й сучасна Україна. Позитивним є те, що масовість куль­тури – це не обов'язково низький її рівень, розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мис­тецтв. Адже і широким народним масам можна та потрібно давати щось справжнє, прагнути підіймати їх до розуміння духовно високого, навіть до найвищих шедеврів культури. І для того щоб підвищувати культуру народу, потрібно звер­татися до її історії, до всієї культурної спадщини людства, а також чітко визначитись у розумінні й використанні основ­них функцій культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, виділяють такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегра­тивну, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, освітньо-ви­ховну та функцію соціальної пам'яті.

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації емпіричного досвіду та емпірично набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань, підпорядконого потребам суспільно-історичної практики І представ­леного науковим пізнанням.

Формування уявлень про майбутнє – так можна визна­чити головну мети прогностичної функції культури. Вона вказує, чого слід прагнути людині в практичній та культуротворчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її при­роді, покликанню і призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію і майбутнє, власні по­треби та інтереси, люди об'єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. У даному разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комуніка­тивну функцію. При цьому зауважимо, що інтегративна і комунікативна функції мають такий самий рівень всезагаль­ності, як пізнавальна та прогностична функції.

Культура, включаючи ціннісно-нормативну систему, ви­конує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки і діяльності людей у соціумі. Вона викристалізовує норми і цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропо­нує, а нерідко і нав'язує їх індивідам як шаблони та етало­ни, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Механізм реалізації зазначених функцій у різноманітних сферах культури має як багато спільного, так і деякі відмін­ності. Так, моральна культура орієнтує людину в межах си­стеми цінностей, що концентруються навколо протилежності добра і зла; мистецька культура забезпечує ціннісну орієн­тацію в межах протилежності прекрасного і потворного, тра­гічного і комічного; наукова культура вибудовує орієнтації, об'єднані прагненням до істини. Те саме стосується регуля­тивної функції: моральна культура і мистецька культура апелюють до почуттів, найвищим виявом яких є любов і совість, релігійна культура спирається більше на віру, надію, любов. При цьому зауважимо, що, наприклад, наукова куль­тура оперує поняттями, мистецтво — художніми образами, моральна культура – нормами.

Регулятивна, як і інтегративна, пізнавальна та орієнтаційна функції, неможлива без "переведення" норм, символів, установок культури у внутрішній світ людини, що відбу­вається шляхом виховання та освіти. Отже, культура має ще одну важливу функцію, безпосередньо пов'язану з її людинотворчою сутністю – освітньо-виховну.

І нарешті, слід підкреслити ще одну важливу функцію культури – функцію соціальної пам'яті людства, яка за­безпечує зв'язок минулого з сучасним і майбутнім, задає взає­мозв'язок і стійкість життєвому досвіду, забезпечує непе­рервність розвитку людської історії.