Культура особистості

Звернення того чи іншого народу до цивілізаційних за­гальнолюдських засад неможливе поза розвитком культури особистості.

Культура особистості – ще один суттєвий аспект ро­зуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфе­рі – як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки – як про талановитого вченого, в мистецтві – як про обдаро­ваного художника, музиканта, композитора, поета тощо.

Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею за­гальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмін­ням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми.

Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освою­ючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сутнісні сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд.

XX ст. показало, що переважна більшість видатних мис­лителів наголошує на тому, що духовність і сутнісні сили людини неможливо безпосередньо вивести лише з практи­ки, тим більше з трудової діяльності людини. Вони ствер­джують, що сутнісні сили людини формуються в результаті як освоєння усієї культури, так і розвитку різноманітних форм і способів людської діяльності.

Першим і найважливішим щодо цього є засвоєння мови, оскільки культура дається людині в мові і через мову, а отже, саме оволодіння мовою і є необхідною передумовою форму­вання сутнісних сил особистості (це детально розглянуто у попередньому параграфі).Важливим елементом сутнісних сил людини є воля. Лю­дина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстин­кти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам. Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого – наявність мети діяльності (про це йшлося у третьому розділі підручника).

Проте ми нагадаємо, що сила волі – це сила людського духу, що визначає міру її свободи. Наприклад, слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Українська мова, поєднавши в одному слові ці значення, відбила глибокий зв'я­зок між волею як силою волі і волею як свободою. Людина без сили волі є рабом примхливої гри своїх бажань, її творчі здібності приречені на згасання, деградацію.

Щоб стати творцем, людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, оволодіти майстерністю, засвоїти історично вироблені "стандарти" людської діяльності. Фор­мування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти "через не хочу".

Але волю не можна розглядати ізольовано від інших сут­нісних сил людини, бо сама по собі вона може бути і доброю, і злою волею. Служитиме вона ідеалам людяності чи силам зла – залежить від розвинутості людських почуттів, від їхнього змісту, спрямованості, ціннісної орієнтації, оскіль­ки насамперед на них ґрунтується духовне життя людини.

Сфера людських почуттів дуже багатогранна – це почут­тя моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку твор­чих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Першим кроком до формування цих здатностей є дитячі ігри як істо­рично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорос­лих, до її моральнісних відносин в уяві. Будь-яка гра є пер­вісною майже для всіх сфер культурної діяльності. Гра є на­самперед і головним чином вільною діяльністю. Вона вини­кає на основі духовних можливостей людини, реалізує їх, розвиває, підносить до вищих сягань людського духу. Гра формує здатність в уяві ставити себе в моральнісні відноси­ни, вживатися в образи та способи діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: спів­чуття, любов, людяність.

Ці ж культуротворні та виховні функції, що формують людських дух, в історичному плані виконує міф, а в індиві­дуальному – казка, в якій моральні категорії добра і зла, справедливості і несправедливості відтворені в системі каз­кових образів. Казка – це не просто розвага, а історично вироблена форма виховання моральних почуттів. Якщо ди­тина не навчиться перейматися горем у випадку перемоги зла і радіти з приводу торжества добра, у неї не сформується совість, людяність. Казки формують казковий світ дитин­ства, де уявне, створене фантазією і виражене символічною казковою мовою, засвоюється і переживається як дійсне, де боротьба сил добра і зла, правди і кривди, любові і ненависті сприймається "несправдешньо". Казка формує начала мо­ральності, те, що зветься совістю, сумлінням.

Важливу роль у формуванні духовності в цілому і почуттів зокрема відіграє художня культура, в процесі опанування якої, починаючи з колискових пісень та казок і закінчуючи вищими надбаннями поезії, музики, живопису, людина далі розвиває творчу уяву, моральні якості, здатність жити духов­ним життям. Через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, живе їхнім життям, переживає молодість і старість, минуле і майбутнє, включає у свій духов­ний світ життя всього людства, стає емоційно багатою, здатною глибоко, сильно і тонко почувати та переживати. Важливу роль у формуванні і розвитку внутрішньої культури особистос­ті поряд із художньою культурою відіграють також науково-гуманітарні, зокрема історичні знання. Вони сприяють станов­ленню та розвитку патріотичних і національних почуттів, істо­ричної та національної свідомості й самосвідомості особистості. Як важливий культурний засіб їхнього формування історичні знання, починаючи від легенд та дум і закінчуючи історич­ною наукою, допомагають людині усвідомити свою при­четність до свого народу, до своєї нації, до людства в цілому.

Ще однією важливою сутнісною силою особистості є ро­зум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться лише до нього. Розум – це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядни­ми принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями.

Розумна людина — це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значен­ням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концен­трується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок.

Формування розсудкового мислення є початковим і не­обхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Кожна особистість, щоб стати творцем, має спочатку засвої­ти ті "стандарти мислення", які історично виробило людство. Розум – це здатність, яка формується на основі всієї куль­тури, передусім світогляду.

Поряд із відповідними світоглядними знаннями, принци­пами, установками, ідеалами культура особистості ґрунтуєть­ся на низці духовних феноменів, що входять до всіх історич­них форм культури. Це насамперед віра і пов'язані з нею фор­ми сприйняття майбутнього: мрія, надія, сподівання тощо. Це і широкий спектр людських уподобань, предметів духов­них почуттів, значна частина яких має атрибут святості, як наприклад, Вітчизна, рідний край, нація, Бог. Предмети ду­ховних почуттів виражаються переважно в символічній формі. Символічна форма духовних почуттів вимагає і символічної форми освоєння та шанування цих предметів, яка втілюється в ритуалі, обряді, урочистих символічних діяннях, поклонін­нях і схилянні. У такі способи формуються і задовольняють­ся вищі духовні почуття людей. Без цих почуттів людська душа мертва, людина стає бездуховною, а отже, безкультур­ною, у неї, як кажуть, "немає нічого святого за душею". У відповідній символіці виражаються також предмети націо­нальних почуттів – національні святині.

Отже, культура особистості – це ціннісні надбання людини, створені в процесі її соціалізації. Нагадаємо (бо про це йшлося в шостому розділі), що соціалізація – це діяльність людини та її результати в системі творення су­спільних відносин.

Культуротворчий цивілізований процес завжди має ціле­спрямований характер. Найбільш повно сутність цього процесу відображає співвідношення: культура – гуманізм – прогрес.