Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia humana) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.
Отже, гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування – від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі. «Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад – правди, добра, краси, любові.
У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.
Створене М. Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування й неприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресу отримало назву "гандизму" й набуло значного впливу і поширення у світі. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресу зокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, у моральному самовдосконаленні людини.
Заповідь любові до ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо ми ставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворення ворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьому наголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л.М. Толстой. Те саме стверджував, за легендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошують ці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовне єднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого: зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного воно не може здійснити за будь-яких умов – перетворити ворога на друга.
Ще в XIX – на початку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним і вищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу, підкреслював Л.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світу природи закон тяжіння. Закон любові – це вічний ідеал.
Головну роль на цьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: "Не чини опору злу насильством", що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, що насильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства не можна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тільки на добро, а й на зло слід відповідати добром.
Чому саме ненасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою, перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження до досконалості?
Насильство є протилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собою визначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чи загрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примус людини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої злагоди. І третє, найважливіше, визначення насильства полягає в тому, що чинити насильство — означає робити те, чого не хоче той, стосовно кого чинять насильство. У такому розумінні насильство збігається зі злом і є прямо протилежним любові. Любити – означає чинити так, як хоче інший, підпорядковувати свою волю волі іншого. Чинити насильство – означає робити так, як хочу я, підпорядковувати чужу волю своїй.
Центральний статус заповіді ненасильства, непротивлення злу насильством пов'язаний з тим, що вона окреслює межу царства зла. Непротивлення – це значно більше, ніж просто відмова від насильства. Воно має також позитивний моральнісний зміст – визнання життя кожної людини священним. Непротивлення злу насильством і означає насамперед визначення безумовної святості людського життя. Життя людини священне – священне не тлінним тілом, а безсмертною душею. Непротивлення злу насильством, відмова від насильства переносить вирішення конфлікту в глибину людської душі. Відмовляючись чинити опір злу насильством, людина спрямовує свою активність до сфери внутрішнього морального самовдосконалення, визнає, що вона не може засуджувати чи виправдовувати інших. Вона владна лише над своєю власною душею, втручання ж у душевне життя інших людей забороняється.
На культивуванні людяності, активізації людського духу, піднесенні значення моральних цінностей у культурі наголошував також німецько-французький мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965).
Він шукав таку елементарну форму моралі, яка б не піддавалась викривленням і яку не можна було б порушувати з чистою совістю. Він знайшов її в принципі благоговіння перед життям. Тільки визнання святості життя в усіх його формах і проявах надає моральності людській діяльності, гарантує гармонійний розвиток культури та узгоджене життя в суспільстві.
Втілюючи своє вчення в дійсність, А. Швейцер, будучи в тридцять років уже визнаним теологом і перспективним філософом, органістом і відомим у Європі музикознавцем, на підході до вершин слави вирішив усе заразом змінити: поміняти Європу на Африку, професійну працю на служіння стражденним, кар'єру вченого і музиканта на скромну долю лікаря, ясне щасливе майбутнє на невизначену життєву перспективу з неймовірними труднощами та непередбачуваними небезпеками.
Ми також вважаємо, що характерною особливістю особистості та способу життя має бути подвижництво, служіння людям, коли людина стає поруч з тим, хто потребує допомоги. Адже програма прямої дії, безпосереднього служіння людям має загальний характер. Усіх людей, незалежно від їхнього становища, етика благоговіння перед життям націлює виявляти зацікавленість до всіх людей та їхньої долі й віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.
Запропоноване рішення можна сформулювати так: цивілізацію слід поставити на службу милосердній любові, пам'ятаючи, що любов має органічний зв'язок із волею до життя. Адже людина виявляє особливе, дійсно людське – благоговійне – ставлення до життя. В усвідомлюючої, мислячої людини воля до життя доходить до злагоди з собою, і така само-узгодженість досягається в діяльності, що спрямовується благоговінням перед життям. Тоді добром є все, що слугує збереженню і розвитку життя, а злом – усе, що нищить життя, руйнує його, шкодить йому.
Зриваючи квітку, людина творить зло, рятуючи поранену тварину – добро. Це так просто, так елементарно. Саме цю самоочевидність, що виявляється у кожному акті людської поведінки, ми можемо вважати важливим здобутком у розумінні взаємозв'язку культури, гуманізму і прогресу.