Загальноприйнятим вважається те, що своєрідна інтерпретація поняття "дух" започаткувалася ще у міфології.
Дійсно, численні міфи стародавніх суспільств розповідають про існування "духів", фантастичних істот, які органічно пов'язані з людиною, її тілом, зовнішнім виглядом та довкіллям. "Духи" перебувають у процесі постійної взаємодії з людиною, визначаючи особливості її життя. "Духи" згідно з міфологією існують незалежно (у сучасному контексті – об'єктивно) від поділу їх на шкідливих і корисних для людини. Цю незалежність порушує сама людина, спонукаючи їхнє існування в образах добрих і злих "духів".
Отже, поняття "дух" ("духи") у міфології виникає як необхідність означення питання про те, що чи хто скеровує діяльність людини, як це скеровування впливає на характер, спосіб життя людини.
Порівняно завершеного вигляду поняття "дух" набуває у релігії. Зокрема, Дух Святий, або Дух Божий (Параклет чи Паракліт, що у перекладі з давньогрецької означає "помічник", "розрадник"), у релігійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З погляду християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа Дух Святий з'являється як те, що "послане" Христом і "свідчить" про нього. "Дух" постає як сфера натхнення, сфера потенційної здатності, що існує об'єктивно, незалежно від життя людини. Визнання об'єктивного характеру існування духу дає змогу навіть різноманітним сектантам говорити про творчий потенціал духу щодо людини.
Зримий образ духу в християнській традиції – це голуб (власне голубка), який існує як образ певного світового птаха, своїм теплом зігріваючи "яйце світове". Поширені у народів ісламу уявлення про гігантського чудесного птаха Рух (арабське ruch – дух) постають як фольклорно-казкове опредметнене бачення духу.
Отже, в релігії дух розглядається як об'єктивно існуюче явище, основною здатністю якого є можливість творити людину, її життя, характер і спосіб діяльності. Дух у релігії ототожнюється з особливим проявом сутності Бога (об'єктивне начало), однак релігія цікава і знаменна насамперед тим, що "заземлює", суб'єктивує явище духу, показує можливість існування його як індивідуального явища. Іншими словами, об'єктивний характер існування духу релігія пов'язує з людиною, суб'єктом суспільно-історичного процесу.
Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, релігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа – це окреслений індивідуальним людським існуванням дух. Це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа – це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.
Однак релігія розглядає людину не як просте Боже створіння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар – творити, жити у процесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існування з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у прагненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпуючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також божественна освяченість людини і всього людського честю, совістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.
Новий злет (і одночасно падіння) у розумінні духу, душі, духовності дає наука. Вона знаменна тим, що стосовно людського життя і людської діяльності (у системі відношення "людина – світ") намагається не тільки пояснити, задля чого людина діє, а й знайти бачення оптимального характеру людської діяльності, пізнати те, що називається істиною. Отже, знайти те одкровення, яке лежить в основі єдності людини і світу. Істина в науці розглядається як дух, який спроможний докорінно змінити життя людини, здатний спрямувати її діяльність на шляху досягнення певної цілі, реалізації процесу наближення до заповітної мети.
Наука, подібно до релігії, займається обожнюванням. Проте Богом-Духом для неї виступає Істина. І ця істина-дух свою здатність сили, яка скеровує діяльність людини, реалізує через психічний стан та мислення конкретного людського індивіда, тобто через внутрішній стан кожної людини.
Тому конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини (вивченням цього стану займається психологія) зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженням духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У цьому аспекті ідеї, ідеали, а також освячені Істиною (а не Богом, як у релігії) поняття віри, надії, любові, честі, совісті, гідності, порядності, правди, добра, зла, щастя та ін. постають як конкретний прояв духовності.
Суспільне окреслення цих понять робить духовність строго визначеною, історично конкретною. Саме така позиція науки у поясненні явища духовності.
Однак, намагаючись бачити духовність як цілковито завершену систему, наука стає на шлях заперечення душі, веде до втрати людиною своєї індивідуальності. Наука штовхає духовність у "лабети" істини, прийнятної для всіх, тобто знання, яке відривається від конкретного змісту діяльності свого творця (людини) – науковця.
Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода – "світ – кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говорити про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окреслення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність – основний чинник людської діяльності – є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі. У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).
Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".