Духовне – душевно організована соціальна визначе­ність людини.

При цьому підкреслимо доцільність такого тлумачення тільки при такому визначенні поняття "тіло": тіло – це форма існування тілесного.

Аналізуючи факти, що дають змогу виявити особливі озна­ки людського способу буття, слід сказати про те, що, на відміну від тварини, дії тіла якої спричиняються власними потреба­ми та зумовлюються інстинктами, конкретні форми дій тіла однієї людини можуть визначатися потребами інших людей, суспільства. Так, реальне живе (біологічне) тіло не може мати природної потреби цілу ніч розв'язувати математичні задачі, готуючись до майбутніх іспитів. Однак відомо, що школярі, студенти у період підготовки до іспитів часто присвячують ніч не сну чи дискотеці, а вивченню питань, які можуть бути в екзаменаційних білетах.

Тому, розглядаючи різновиди людської життєдіяльності, можна виділити факти існування таких видів діяльності, коли окрема людина виконує суспільне корисні, а не біологіч­но важливі дії, навіть якщо вони заперечують одна одну. Така неприродна властивість людини заперечувати "суспільним – біологічне", "духовним – тілесне" здається парадоксальною, якщо не брати до уваги, що людина – соціальна істота. За цим парадоксом приховується фундаментальна особливість соціальних відносин. У суспільстві окрема людина діє всу­переч своїм бажанням, задовольняючи передусім "потреби" суспільства, а не свого тіла. Тобто людина діє духовно, через ідеї, плани, мрії. Суспільство, у свою чергу, характеризується реальним тілесним існуванням окремої людини.

Для того щоб розглядати духовне і тілесне без містифі­кації, необхідно послідовно звертатися саме до тієї сфери реальної дійсності, яка з необхідністю виявляє факт існуван­ня душі, тіла і духу. Згідно з традицією, започаткованою видатним німецьким філософом Георгом Вільгельмом Фрідріхом Регелем (1770–1831), для цього послуговуються по­няттям "діяльність". Людську діяльність треба розглядати як форму активно­го ставлення людини до навколишньої дійсності з метою її перетворення. Описуючи діяльність людини, виділяють такі загальні складові, без яких діяльність як реальний процес зміни форм навколишньої дійсності не може відбува­тися: мета, предмет і засіб дій, певна форма процесу зміни предмета діяльності відповідними засобами.

Існують різні форми діяльності. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну і духовну діяльність.

Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна нав­колишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спосте­рігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяль­ності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, ба­жання, створює певну взаємодію між предметами, отриму­ючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношен­ня до світу полягає у здатності людини предметне змінюва­ти об'єктивно існуючу дійсність.

Своєрідність духовної діяльності полягає і в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.

Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі по­лягає у самозміні людиною себе, а діяльність тіла – у зміні довкілля.