Загальна характеристика релігійного світогляду

 

Надзвичайно цікавим і своєрідним проявом світоглядної культури є картина світу, яку творить релігійне орієнтована свідомість людини.

Релігійний світогляд (релігія) був і залишається одним із найвпливовіших історичних типів світоглядної культури. Що ж робить релігію невмирущою, а релігійні світоглядні орієнтири працездатними?

Перш ніж дати відповіді на це питання, потрібно визна­читися з поняттям релігії, її сутністю та історією.

Саме слово "релігія" у перекладі з латини означає "бла­гочестя", "побожність". А поняттям "релігія", як правило, позначається такий історичний тип світоглядної куль­тури, який за своєю сутністю є фантастичним відобра­женням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.

Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне – щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. Така віра має свою структуру:

v по-перше – це віра в реальне буття надприрод­них істот (Бога, духів);

v по-друге – це віра в існування над­природних зв'язків між природними явищами (магія – дії, обряди і ритуали, за допомогою яких віруюча людина нама­гається змусити уявні надприродні сили певним чином втру­титися в її життя, вплинути на навколишню дійсність; то­темізм – віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин чи певним явищем природи);

v по-третє, це віра в над­природні властивості матеріальних предметів (фетишизм).

Відповідно до релігійного світогляду існує уявлення про те, нібито є якийсь таємничий світ, який перебуває поза вла­дою об'єктивних закономірностей розвитку природи і суспільства. У світі надприродного відбувається те, що є немож­ливим для природного світу – так вважає віруюча людина.

Живучи в реальному, природному світі, а також водно­час віруючи в існування надприродного, релігійне налашто­вана людина має подвійний світогляд та подвійний харак­тер діяльності. У своїй трудовій діяльності людина завжди керується стихійно або свідомо пізнаними нею природними закономірностями, а в релігійній – звертається до ілюзорної надії на можливість надприродного примноження своїх сил.

Визнання віри в надприродне є визначальною ознакою релігійного світогляду, дає можливість відрізняти релігійні явища від нерелігійних. Віра в надприродне як особливе відношення до об'єктів, створених людською фантазією, ха­рактеризується такими чинниками: вірою в реальне існуван­ня надприродного – на відміну від інших форм фантастич­ного мислення, які, наприклад, зустрічаються у мистецтві; емоційним відношенням до надприродного – релігійна лю­дина не лише усвідомлює і уявляє собі надприродний об'єкт, а й переймається своїм ставленням до нього; ілюзорною діяль­ністю, яка є невід'ємним елементом будь-якої релігії.

Оскільки релігійна людина вірить в особливі здатності надприродних істот, сил або властивостей впливати позитив­но чи негативно на її життя, то будь-яка релігія включає в себе певні настанови, які реалізуються в релігійному культі. За допомогою жертвоприношень, молитов, заклинань, різно­манітних маніпуляцій релігійна людина сподівається вста­новити контакт із надприродними силами та схилити їх на свій бік.

Релігійний світогляд поширюється передусім через такі основні інституції, як церква і мораль.

Церква – це організована форма об'єднання послідов­ників будь-якої релігії чи Ті окремих напрямів або течій. Вона виникла з появою монотеїстичних релігій та існує в усіх основних релігійних течіях. Церква як організація передба­чає наявність спільних для віруючих догматики і культу, канонізованих "священних книг" і богослужебної літерату­ри. Вона має централізовану структуру, в якій важливе місце належить духівництву, котре, у свою чергу, утворює сувору ієрархію. Церква є символічним уособленням відповідної релігійної течії. Вона діє, як правило, в спеціальних спорудах, де проходять богослужіння і обряди. У християнстві ос­новна споруда – церква з вівтарем, орієнтованим, як прави­ло, на схід. Головна церква міста чи монастиря називається собором, католицька церква – костелом, лютеранська – кірхою. Церковною спорудою у мусульман є мечеть, у іудаїстів – синагога, у ламаїстів – дацан, у синтоїстів – дзиндзя. Культову споруду нерідко ще називають храмом.

Релігійна мораль є системою норм, правил, принципів поведінки людини, що отримала божественну санкцію та ґрунтується на віруваннях і догматах певної релігії.

Релігійний світогляд виник ще в первісному суспільстві, відбиваючи фатальну залежність людини від природних стихій та уявлень про існування надприродних сил.

Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом зі зміною форм суспільного життя, які вона своєрідно відоб­ражала. Етапами її еволюції були первісні вірування (то­темізм, фетишизм, анімізм), політеїзм, генотеїзм (визнання багатьох богів на чолі з одним верховним Богом) і монотеїзм світових релігій (християнство, іслам, буддизм).

Християнство – світова релігія, яка має відповідними джерелами догматики і культу Святе Письмо (Біблія) і Свя­щенний переказ. Сутність християнського богослов'я зво­диться до чотирьох ідей: Бог послав на землю свого сина в образі боголюдини Ісуса Христа (звідси і назва релігії), щоб він своїми стражданнями і мученицькою смертю спокутував гріхи людства; Христос помер, але воскрес, вознісся на небо і вдруге повернеться на землю; відбудеться суд над живими і мертвими, під час якого Христос покарає грішників і вина­городить праведників; після "страшного суду" для праведни­ків настане "царство небесне" – вічне життя і блаженство.

Християнство виникло у східних провінціях Римської імперії у другій половині І ст. як форма протесту і сподівань народу на вихід із тяжкого становища гноблення людини людиною. Цей вихід вбачався у допомозі надприродного ря­тівника – месії. Месіанські ідеї й стали основою нової релігії. Християнство сформувалось на основі давніх східних і греко-римських релігій, насамперед іудаїзму та мітраїзму, а також античної філософії (зокрема, неоплатонізму і стоїциз­му). Раннє християнство виступало як релігія пригноблених, У ньому виявилися бунтарські тенденції. У процесі зміни соціального стану християнських громад зазнає змін ідеологія християнства. У ній стали переважати ідеї виправдання соціального поділу суспільства, непротивлен­ня злу. На початку IV ст. гоніння з боку офіційної влади зміни­лися активною підтримкою християнства як універсальної релігії, що справляла вплив на маси і догмати якої слугували ідеологічним і політичним знаряддям поневолення їх. Відомий Міланський едикт дозволив християнам вільну діяльність, а 325 р. Нікейський собор прийняв Символ віри християнства і проголосив його державною релігією Римської імперії.

Однак у теологічному відношенні християнство ніколи не було єдиною течією. Уже в першому християнському творі "Апокаліпсис" йшлося про ворогуючі всередині християн­ства групи. Суперечності християнства призвели після три­валої боротьби спочатку до утворення перших автокефаль­них церков, а згодом до розділення у 1054 р. римських і візан­тійських церков та утворення римо-католицької і право­славної церков.

У XVI ст. на основі широкого антифеодального і антикатолицького руху в Західній Європу виник протестантизм із його численними церквами і сектами.

У Київську Русь християнство було занесено з Візантії наприкінці X ст. (у 988 р. відбулося хрещення Русі). Тут воно набуло специфічного вигляду руського православ'я. Католи­цизм з'явився у південно-західній частині України після Флорентійської унії 1439 р. та Брестської унії 1596 р. Про­тестантські течії почали проникати в Україну в другій поло­вині XIX ст.

За час свого існування християнство не раз вносило зміни в соціально-політичні, ідеологічні і моральні доктрини, дог­матику і культ, пристосовуючись до існуючих обставин. Нині воно є однією з найпотужніших світових релігій.

Іслам – світова релігія, яка за головні догмати має: ви­знання єдиним Богом Аллаха, а його посланцем на землі – засновника ісламу пророка Мухаммеда; вчення про цілко­виту залежність усього існуючого від волі Бога, який напе­ред визначає долю кожної людини.

Віровчення ісламу викладено у священних книгах – Ко­рані та Сунні, на основі яких діє шаріат – мусульманське право. Іслам, або мусульманство, магометанство, переважає в країнах Близького та Середнього Сходу, Північної Афри­ки, в Індонезії, Середній Азії та ін. Він виник в Аравії на початку VII ст. у результаті формування державних відно­син – халіфату, але остаточно склався в XI–XIII ст. як ідео­логія суспільств Близького та Середнього Сходу. Віровчення ісламу зазнало впливу головним чином християнства та іудаїзму, їхніх уявлень про єдинобожжя, посередництво між Богом і людьми, загробну відплату, "страшний суд".

На сьогодні іслам справляє значний вплив на суспільне життя цілого ряду країн. Під його впливом формуються ідео­логія і політика багатьох держав і навіть цілих народів.

Буддизм – одна з найпоширеніших релігій світу. Він виник у Стародавній Індії у VI-V ст. до н.е. Засновником буддизму вважають Сіддхартху Гаутаму, який начебто жив у VII-VI ст. до н.е. і першим досяг стану нірвани – бла­женного небуття та став Буддою. Священні книги буддизму відомі під назвою "Трипітака".

Згідно з ученням буддизму, життя – це суцільні страж­дання, причиною яких є жадоба життя, потяг до існування. Смерть не веде до припинення цих страждань, бо за нею не­минуче настає нове народження. Звільненням від безкінечного перевтілення, засобом порятунку від страждань є заглиблен­ня в нірвану. Одним із головних догматів буддизму є вчення про перевтілення душ (сансара) і закон відплати (карма) в за­гробному житті. Буддистські ідеали відмови від життєвих інте­ресів, непротивлення злу тощо сприяли зміцненню влади людини над собою та людини над людиною.

У І ст. н.е. буддизм розпався на дві течії: махаяну, яка з часом пішла на компроміс із брахманізмом, і хінаяну, що зберегла риси первинного буддизму. Найбільш поширений буддизм у країнах Центральної та Східної Азії. У Монголії і Тибеті він набрав форми ламаїзму. А в Індії на зміну буддиз­му прийшов індуїзм.

Роблячи висновки стосовно сутності релігійного світо­гляду, потрібно підкреслити таке.

Як і всі інші історичні типи світогляду, релігійне світо­бачення має сильні і слабкі сторони.

Сила релігійного світогляду полягає передусім у тому, що в релігії вперше в історії світоглядної культури людина починає розглядатись як суперечлива істота, як єдність про­тилежностей – тіла і душі. Релігійний світогляд особливої сили набуває завдяки вдосконаленню ідеї Бога, як відомо, за­початкованій ще в міфології. У християнстві це вдосконален­ня виявляється не тільки через процес розперсоніфікації бо­жественної сутності, а й через творення знаменитої тріади – Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Більше того, у христи­янстві виводиться на арену світоглядного дійства месіанський образ Ісуса Христа, а це дає змогу релігії продемонструвати власне бачення співвідношення світоглядного вибору і реаль­ного процесу життя людини.

Досить привабливою є релігія завдяки творенню нею мо­ральних принципів формування і розвитку світогляду. За моральні взірці світоглядного вибору людині пропонуються, наприклад, біблійні заповіді.

І нарешті, релігійний світогляд, на відміну від міфологіч­ного, вперше докладно пояснює місце і роль людини у світі, а також значущість віри в Бога.

До так званих слабких сторін релігійного світогляду мож­на віднести передусім те, що релігія принижує роль людсько­го пізнання і практично-перетворюючої діяльності людини. Крім того, релігійний світогляд абсолютизує ідею потойбіч­ного щастя, фактично позбавляючи людину права на земне щастя. Релігійний світогляд змальовує привабливу перспек­тиву людського існування, але освячує собою антигуманні дії людини і суспільства.